«Півторалітрова пляшка "Прозорої" може коштувати комусь життя». Андрій Єременко — про бої за Луганщину, відповідальність і повернення до цивільного життя

Луганщину Андрій Єременко тепло згадує навіть тоді, коли говорить про мінні поля, бої та позиції на рідній землі. Після початку повномасштабного вторгнення він разом із батьком долучився до 111-ї окремої бригади Сил територіальної оборони, пройшов бої за Привілля, Терни, Красногорівку та Новоолександрівку, а 28 червня 2025 року втратив руку внаслідок поранення. Сьогодні, після лікування й реабілітації, він готується повернутися до цивільної професії.

В інтерв'ю SD.UA головний сержант Андрій Єременко розповів про відповідальність за людей, ціну простих речей на війні та життя після важкого поранення.

«Ми заздалегідь вирішили, як діятимемо»

 - Розкажіть трохи про себе та своє життя у Лисичанську до повномасштабного вторгнення.

 - У 2014 році мій рідний Лисичанськ пережив окупацію. Згодом батько воював у батальйоні «Донбас» і батальйоні ім. Джохара Дудаєва, а у мене було приватне підприємство – робили двері та вікна, дитячі майданчики. Було багато замовлень, працювали й на Донеччині - наприклад, робили дитячі майданчики у Волновасі. Також виконували столярні роботи. Після 2014 року, коли трошки вщухли бойові дії, пам’ятаю, довелося багато склопакетів замінювати, бо повибивало.
У 2018 я пішов працювати зварювальником до тоді ще Лисичанського прикордонного загону, який потім став частиною 3 прикордонного загону ім. Пікуса. Це цивільна посада, я і зараз досі працюю там, не звільнявся.

Андрій Єременко

 - 24 лютого ви разом із батьком прийшли до 111-ї бригади. Як ви ухвалили це рішення? Чи обговорювали його між собою?

 - У перший же день мені батько подзвонив і каже: «Я вже тут, у бригаді, давай сюди». І так ми обидва опинилися у 111 бригаді. Мене поставили командиром першого відділення першого взводу комендантської роти й батько був зі мною. Півтора місяці пробув у війську, але через поважний вік — 69 років татові було на той час — довелося звільнити. Не витримало здоров’я.
Так, ми розмовляли напередодні вторгнення про те, що будемо робити, коли воно розпочнеться. Було зрозуміло, що буде велика війна. Все йшло до того. Тому ми заздалегідь вирішили, як діятемо.

З побратимами

«Найгірше — сповіщати рідних про загибель»

 - Ви брали участь у боях за Привілля, Терни, Красногорівку, Новоолександрівку. Який період служби був для вас найскладнішим?

 - На мою думку, найскладніший період почався вже у 2024 році. В принципі, кожен був нелегким. І кожного разу ми думали, що стає все гірше, гірше та гірше. З Привілля ми виходили майже з оточення. 30 червня 2022 року я хлопців вивів як командир відділення. 9 людей вийшло з Привілля і дійшли до Сіверська. Такий собі марш у 40 кілометрів. О 9 ранку ми отримали команду та висунулися з позицій, десь о 12-00 були під шахтою «Привільнянська», довелося зачекати, бо був дуже сильний обстріл. І після нього змогли зайти на шахту. А звідти вирушили на Сіверськ через Білогорівку. О 5 ранку наступного дня були вже там. Хоча у мене було відділення не тільки з молоді. Як ми казал: «діди ТРО».

Війна

 - Побратими довіряли вам і знали, що ви їх виведете. Що було найважчим у цій відповідальності?

 - Так, завжди виходили. Втрати були, але не у мою зміну, а коли ми міняли хлопців, один з яких загинув. Я кажу про Андрія Лифаря на позивний «Акробат», він працював у Лисичанську дитячим тренером з гімнастики. Найгірше – це сповіщати рідних про загибель. А ще гірше було дізнатися, що за пів року померла від раку його дружина. Це було дуже складно пережити та усвідомити.

Андрій Лифар

«Це мій степ, мої терикони, мої поля, мої соняшники — я вдома»

 - Що для вас означало воювати на Луганщині, неподалік від рідного Лисичанська?

 - Якраз позиція у нас була раз на Дінці, де у батька було найулюбленіше місце для риболовлі, навпроти річки Красна. Там довелося з побратимом давати перший бій у моєму житті. Але все вийшло.

Восени 2022 року ми дійшли майже до Кремінної, а у 2023 році нас вивели на Волинь. У 2024 році ми повернулися назад. Коли ми вперше йшли на позиції, я себе зловив на думці, що хоча і йду по мінному полю, але це мій степ, мої терикони, мої поля, мої соняшники - я вдома. Відчув полегшення.

Андрій Єременко

 - Якщо ви готові про це говорити, розкажіть про день, коли дістали поранення. Що сталося на позиції?

 - Поранення отримав над Яблунівкою. Ми були вдвох з побратимом. Він до цього отримав контузію, жахнуло у трьох метрах від нього. Дякувати Богові, що дістав лише контузію. І о 4 ранку наді мною роздався характерний звук спрацювавшого УЗРГМ. Думаю – скид. Роблю два кроки, падаю і тут вони мене з рукою впіймали, на випередження спрацювали. Так і відірвало руку. Наклав сам турнікет. Потім побратим допоміг накласти інший. Перемотатися, доповіли й пішли на евакуацію.

«Привчаєшся до всього й потім все виходить!»

 - Після поранення ви пройшли лікування у п’яти шпиталях. Яким був цей шлях від перших операцій до початку відновлення?

 - Першу операцію мені зробили у Дружківці, де докупи зібрали руку. Другу - у лікарні ім. Мечникова. А згодом евакпотягом відправили спочатку у Львівський військовий шпиталь, а потім на Винники у Superhumans Center. І вже у Мукачево зняли шви. Звідти направили еваком у реабілітаційний центр «Галичина» у Львові, там я вже проходив реабілітацію та протезування.
Ви згадували лікаря з Краматорська. Яку роль він відіграв у вашому лікуванні та відновленні?
Так, це лікар-протезист. Сам він родом з Краматорська. А у «Галичині» моєю лікаркою була Софія Андріївна з Селідова. Потрапив до своїх, можна сказати.

Андрій Єременко

 - Наскільки складно було потрапити до Superhumans Center?

 - Щодо до Superhumans Center, то не можу сказати, що туди якось складно потрапити. Але там дуже велика черга саме на протезування рук. Кукса на руці худне швидше за куксу на нозі. І це дозволяє робити все трошки оперативніше. З нашої бригади хлопець на позивний «Вітамін» у травні отримав поранення, йому ампутували ногу. Його одразу привезли зі Слов’янська у Superhumans Center, де зробили операцію. Я заходив до нього, провідував. По ногах все відбувається трохи швидше.

 - Що виявилося найскладнішим після поранення — у відновленні та поверненні до звичного життя?

 - Майже до всього вже звик. Але коли я вперше підстриг собі нігті на руці сам, це, мабуть, було найважчим. Поки ти не втратиш щось, не завжди розумієш цінність простих дій. Самому зав’язати шнурки, яйце почистити однією рукою. Навіть масло намазати на хліб – це такий собі квест. Але привчаєшся до всього й потім все виходить!

Андрій Єременко

 - Ви навіть відтискалися на одній руці, що не може не вражати!

 - У нас був гарний спортзал, фахові тренери у «Галичині» й довелося зібрати себе та виконувати настанови.

 - Ви говорите, що держава допомагає військовим після важких поранень. Яку саме допомогу отримали ви й що у цій системі, з вашого досвіду, справді працює?

 - Так, держава сьогодні допомагає тим, хто віддав своє здоров’я на війні. Я знаю, що тим, хто втратив ноги, надають візочки, електромобілі коштом держави. Дуже за хлопцями дивляться, допомагають їм. Працюють і волонтерські організації. У «Галичині» це був Мальтійський орден. Superhumans Center курує принц Чарльз. Допомагають й із-закордону, і наша держава.

Є 719 постанова щодо покращення житлових умов. Мені вже все вдалося узгодити, чекаю фінансування на житло.

 - Чи були водночас труднощі, з якими ви зіткнулися під час лікування, оформлення документів чи реабілітації? Чого, на вашу думку, у цій системі ще бракує?

 - Я б не сказав, що таке є. Можливо, тому що не довелося стикатися. Я знаю документообіг, куди треба звертатися. Я і хлопцям підказував, як та що зробити.

Поки я проходив етапи евакуації, у мене всі довідки були. Ніяких перепон та затримок майже не було. Все було так, як має бути.

«Не можу вимагати від хлопців те, чого вже не зможу зробити сам. Так сержанти не роблять»

 - Ви не продовжуватимете службу?

 - Зараз я списуюся зі служби, на жаль. Бо отримав ще контузію серця. І це дало свої ускладнення. А я не можу вимагати від хлопців те, чого вже не зможу зробити сам. Так сержанти не роблять. Треба їх за собою вести. А що я їм скажу, коли вже сам не зроблю те чи інше.

 Андрій Єременко

 - Збираєтеся повертатися до цивільного життя?

 - Я сам зварювальник і збираюся працювати за фахом. У Львові мене вже запрошували на роботу. Ми обрали для життя Львів. У мене донька навчалася тут, зять воює у 28 бригаді. Вони вже придбали житло тут. Дружина працює у ДМС, її з Лисичанська перевели до Львова. І син вже в школу ходить тут. Так й осіли всі в одному місті.

Андрій Єременко

 - Чи думаєте про повернення до Лисичанська як певну моральну сатисфакцію? Яким уявляєте цей момент?

 - Я вам скажу інакше. Ось чим відрізняються цивільні від військових? Військовий під час бою отримує свою сатисфакцію. Він все це переживає та знає, якою ціною все дістається. Бої у мене були очі в очі. Але раз я живий, значить, у мене все вийшло. Свою сатисфакцію я отримав. Тому я розумію, скільки треба втратити наших військових, щоб все повернути.

«Півторалітрова пляшка «Прозорої» може коштувати комусь життя»

 - Час від часу після успішних ударів по росії в Україні знову з'являються переможні настрої. Наскільки вони зараз відповідають реальності?

 - Давайте спочатку зробимо, а потім говоритимемо. Я знаю ціну пляшки води на позиціях. Бо хтось має її доставити. Півторалітрова пляшка «Прозорої» може коштувати комусь життя. Тому сьогодні складно говорити по повернення територій. Так, хотілося б повернути все. Але наша задача зараз – не втратити країну. Щоб було, де жити нашим дітям.

Андрій Єременко

 - А чи можна досягти цього дипломатичним шляхом, на вашу думку?

 - У мене є родичі і в окупації, і в країні ворога. І, на жаль, ми маємо сусіда, який завжди матиме бажання нас приєднати до них. І воно нікуди не дінеться. І єдиний вихід – зробити так, щоб вони були слабшими й не мали бажання до нас лізти. Тому доведеться брати приклад з Ізраїлю. Треба розуміти, що ми з цим сусідом назавжди й бути готовими до всього. І бути сильними. Тільки там ми зможемо зберегти свою країну, ростити дітей і якось жити.

 - Що для цього сьогодні найважливіше?

 - Потрібен сильніший тил та розуміння від суспільства, що воювати, на жаль, доведеться всім. І треба, щоб всі працювали на збереження нашої України.

 Андрій Єременко

 - Коли дивитеся на свій шлях від 24 лютого 2022 року до сьогодні, що в ньому вас самого найбільше дивує?

 - Я проходжу по Слов’янську, де прилетіло 4 КАБи, а на площі радіо працює, чутно гучномовець і кажуть, що сьогодні у місті народилося 10 дітей. І це все дивно сьогодні. І життя, і смерть поряд одне з одним. Я розумію тих, хто залишається, попри активні бойові дії, з багатьма розмовляв, знаю причини. Але водночас - тут танки підбили, а поряд люди у дворі траву косять. Це якось не зовсім правильно.

 - Пам’ятаю, мені розповідали, як вражали подвір’я з квітами посеред руїн, за якими доглядала бабуся, що лишилася…

 - Давайте чесно - бабуся просто вирішила померти вдома, а не вижити. І робить те, що завжди робила. І це її рішення, яке нам теж треба поважати. Але є такі випадки, коли старенькі вирішили для себе так, а їхні діти чи внуки лишаються їх доглядати та наражають себе на небезпеку.

Андрій Єременко

 - Яка сьогодні ваша найбільша мрія, окрім Перемоги, звісно?

 - Піти на роботу, приносити користь державі, волонтерити, наближати Перемогу. Хлопцям якісь на зиму буржуйки робити. Попереду зима, треба вже готуватися. А далі будемо бачити!