Лисхімбуд, Світлоград, Задонецьк... – це усе наш Сєверодонецьк. Я навів лише деякі з назв нашого міста, які фігурують в художніх творах. В реальному житті його теж називали і називають по-різному.
Але, як би його не називали, гадаю, що усі ми любимо своє місто, у якому живемо, вчимося і працюємо. Про це можна судити хоча б з кількості віршів, написаних його жителями, де оспівуються рідне місто, його вулиці, сквери, краєвиди. Чи не кожен, хто володіє здатністю віршотворення, долучив хоча б дещицю свого таланту до поетичного освідчення у своїх почуттях до міста, яке стало нашою “малою батьківщиною”. Це можна бачити у творах В. Бутова, С. Перцовського, А. Каньшина, В. Козодоєва, В. Корсунського, Л. Кравцової, Н. Кулакової, А. Матвієнка, М. Провоторової. Я назвав перших, кого згадав. Хтось інший назве свій ряд. Бо повний список може бути чималеньким.
Ці автори – наші сучасники. А що ми знаємо про тих, хто писав про наше місто раніше? Цікаво подивитися на наше молоде місто очима художників слова з відстані, з відстані часу і простору. Як зображували його “майстри красного письменства” у різні часи?
До завершення Другої світової війни згадок про Лисхімбуд я не знаю, та їх, очевидно, і не могло бути. Адже Лисхімбуд – це було лише Лисичанське хімічне будівництво, по суті – будівельний майданчик із кількома невеличкими поселеннями навколо нього. В силу певних обставин, будівництво Лисичанського азотно-тукового комбінату просувалося важко, з перервами. Працівникам тут було не до літературної творчості.
Але в літературі лишилася згадка про місце, на якому мало вирости майбутнє місто Сєверодонецьк. Відомий український поет Іван Савич, який колись воював у наших місцях, написав вірш “Квадрат 48-103”. Так було позначено на військових картах місце, де згодом виріс Сєверодонецьк. Ось як бачив поет цей “квадрат” у червні 1942 року:
Так ось він, квадрат 48-103.
Де жовті піски ворушили вітри,
Де з краю вузької, глухої дороги
З вітрами змагались кущі кривоногі.
А вже за двадцять років, у 1962 році, коли було написано цей вірш, поет побачив зовсім іншу картину:
Дзвенить під ногами асфальту ріка.
Величні будови, високі будинки
Здіймаються в небо і струнко, і гінко,
А сонце схилилось на крани згори...
Так ось він, квадрат 48-103!
У повоєнні роки місто швидко зростало. Спершу “квадрат 48-103” перетворився на селище, по суті, будівельний майданчик хімічного комбінату, який так і називався – Лисхімбуд. І хімкомбінат, і селище при ньому, підпорядковувалися Лисичанську.
На 1947 рік селище Лисхімбуд було повністю відновлено, почалося активне будівництво хімкомбінату, яке вів спеціально сформований трест “Лисхімпромбуд”. На будівництві створили об’єднаний партком будівельників і хіміків, друкованим органом якого стала багатотиражна газета “Вперед”. Її перший номер вийшов 5 грудня 1947 року.
А вже в четвертому числі газета повідомила про приїзд до Лисичанська Володимира Сосюри, який побував на будівництві хімкомбінату. Його вразив розмах будівництва та заповзятість будівничих, і він присвятив будівельникам вірш.
Землякам
Я днів шахтарських не забуду,
Своїх донецьких дальніх літ,
Товаришам із Лисхімбуду
Свій посилаючи привіт.
Для вас одкрито всі дороги,
Цвітуть вам весни молоді.
Я вам бажаю перемоги
У героїчному труді.
До неба здіймуться споруди,
І дні полинуть, як розмай.
Будівниками Лисхімбуду
Пишатись буде рідний край.
В кінці 1950-х років у Сєверодонецьку побував молодий журналіст Борис Олійник. Це сьогодні ми знаємо його як відомого громадського діяча, поета – лауреата премії імені Т. Шевченка і Державної премії СРСР, творчість якого вивчають у школах. А от у 1958 році молодий випускник Київського університету, кореспондент газети “Молодь України” Борис Олійник прибув у селище Сєверодонецьк, де розпочалося будівництво виробництва капролактаму, яке одразу було оголошено Всесоюзною ударною будовою. Прибув у коротке відрядження, а затримався довше. Він став своїм серед комсомольсько-молодіжного колективу цеху № 51 (карбаміду), який вирішив жити і працювати по-комуністичному, одним із перших у країні став колективом комуністичної праці.
Тут він потоваришував з начальником штабу будови Олександром Верховським, комсомольськими ватажками тресту “Лисхімпромбуд” Олександром Карабутом і хімкомбінату Віктором Ажипою, став своєю людиною в кабінеті керівника тресту Петра Новікова. Всі вони стали героями його художньо-документальної книжки “За Північним Дінцем”, яка побачила світ у київському видавництві “Молодь” у 1959 році.
Саме тут він став свідком того, як забуяло життям нове місто, як “одяглися в асфальт північнодонецькі вулиці і тротуари, закучерявились насаджені руками молодих хіміків парки і сади, день і ніч із високих труб піднімається над корпусами, в’ється пухнастий “лисячий хвіст”. Тоді ще “лисячі хвости” окислів азоту вважалися прикметами прогресу. Свої незабутні враження від побаченого тут він виклав у текстах, які супроводжували фотографії ще однієї книги “У місті хіміків: фотонарис про місто хіміків Північнодонецьк”. Авторами книжки, яка вийшла у Києві в 1961 році, були Б. Олійник і фотохудожник Г. Угринович.
Літературознавці, які вивчають творчість Бориса Олійника, ведуть лік його книжок від 1962 року, коли вийшла його перша поетична книжка “Б’ють у крицю ковалі”. А ми можемо пишатись, що перші дві його книжки, нехай і не поетичні, були саме про наше чудове місто. І хто знає, може саме ті враження, почуття, емоції від побаченого тут навернули до поезії Бориса Ілліча Олійника?
Не забуваймо, що в той час Сєверодонецьк підпорядковувався Лисичанську. А там була міська газета “Лисичанский рабочий”. У повоєнні роки в ній почав працювати Микита Антонович Чернявський, який згодом став відомим поетом і прозаїком, більше десяти років очолював Луганську письменницьку організацію.
Ми можемо вважати його своїм земляком. Він народився у Смоляниновому. Як журналіст “Лисичанского рабочего”, а згодом обласних газет “Луганская правда” і “Прапор перемоги”, а потім і як керівник письменницької організації часто бував у нашому місті, мав тісний зв’язок з багатьма сєверодончанами. Наш відомий журналіст Семен Перцовський вважає його своїм літературним “хрещеним батьком”. Ще у 1963 році він послав свої вірші Чернявському. Перебуваючи у Сєверодонецьку, той відшукав тринадцятилітнього хлопчину, поспілкувався з ним, дав поради – перші уроки професійної майстерності. Згодом Перцовський прочитав про цю зустріч у київському журналі “Радуга”, а свій вірш – уперше в житті! – побачив на шпальтах “Луганской правды”.
Микита Антонович часто бував у нашому місті, зустрічався з молоддю, читачами, поетами-початківцями. У профспілковій бібліотеці Сєверодонецького “Азоту” зберігається його збірка поезій “Земна могуть” з написом: “Читачам бібліотеки Північнодонецького хімкомбіната від автора. 6-ІV-73. Микита Чернявський”.
Враження від побаченого на будівництві нашого хімкомбінату, від зустрічей з хіміками і будівельниками знайшли відображення у його пафосній і ніжній поезії. Перед однією з кращих поем цього автора “Проводжаю сина”, написаній в 1960-х роках, стоїть присвята – “Молодим хімікам та будівельникам міста Північнодонецька присвячую”. Про те, якими темпами будувалось місто, можна судити хоча б з такого фрагменту:
Місто, батьку, у нас величне.
Ой чудове!
Яке чудове!
І малює мені картину,
Мов не був я у тому місті.
– Знаю добре його, дитино...
– Ні, не знаєш.
Будинків з двісті
Аж до сосен туди,
До гаю
За півроку лиш збудували.
На Донбасі таких немає.
І в Союзі, я знаю, мало...
Так уперто він запевняє,
Так він дивиться переможно,
Ніби справді в Союзі знає
Кожне місто,
Будову кожну.
У невеличкій поемі, яка дала назву збірці “Земна могуть”, вже бачимо хімічний велетень кінця 60-х років.
Газгольдери...
Градирні...
Естакади –
Сплетіння труб масивних і дрібних.
Вони вливаються в цехи-громади,
Живим життям наснажуються в них.
Вони пульсують,
Дихають,
Сердито
Сопуть з усіх малюсіньких щілин.
Дивуюсь я:
Яка в них сила скрита
Людського розуму! Яких досяг вершин
В науці,
В праці
Твій, народе, геній!
У поемах мова йшла про початок будівництва комбінату і міста біля нього. Але головне, що турбує автора: чи не зашкодить будівництво природі? Екологічні проблеми на початку 60-х років не дуже турбували письменників. Микита Чернявський, мені здається, одним з перших у художній літературі підняв це питання. І це була не данина моді, не спроба першим віднайти актуальну тему – турбота за природу й проблеми взаємовідносин людини і техніки щиро турбували його все життя. Через багато років, у березні 1990-го, коли міська асоціація “Зелений світ” організувала благодійний вечір милосердя зі збором коштів для товариства інвалідів, старенький Микита Антонович прибув до міста, щоб взяти у ньому участь. Зворушливо було бачити на сцені немолоду людину з паличкою, яка на схилі літ прибула в місто, щоб зробити свій внесок у справу милосердя і допомоги інвалідам. Зі сцени він згадував роки становлення хімкомбінату та говорив про екологію природи і екологію духовності.
Вже на схилі літ Микита Антонович написав роман «Суша», де піднято ті ж питання. «В Дінці та річечці Степовій вимирала живність, вода не придатна не те що для купання, а й для технічних проблем. Отруєно підземні джерела. Повітря над містом доведено до смертельної дози». Тут і браконьерство і, звичайно, весь набір питань, які хвилювали суспільство в часи горбачовської перебудови.
У місті Світлограді на хімічному підприємстві “Азот” директор Пудович побудував виробництво себацинової кислоти, від чого екологічна ситуація ще більше загострилася, а сам зібрався балотуватися в союзні парламентарі. “Першими підняли голоси й повели агітацію проти нього допитливі люди з асоціації “Зелений світ”. В опозицію до свого директора став і Славко Заброда, який одним з перших вийшов з партії. Серед героїв роману є і перший секретар обкому, і працівники “Азоту”, і селяни села Піщаного
Та хоча це й художній твір, але сєвєродончани легко пізнають колізії кінця 80-х років, що відбувалися в їхньому місті, яке в романі має назву Світлоград, як і вгадають Лисичанськ та Смолянинове за назвами Гірничанськ та Піщане.
А назва міста Світлоград не випадкова, бо в 1950 році, коли селищу Лисхімбуд планували дати власну назву, серед найбільш ймовірних варіантів була саме ця.
Тож бачимо, що і в журналістській, і в літературній діяльності Микити Антоновича Чернявського наше місто знайшло гідне місце.
У “хрущовські” часи початку 1960-х років російську назву міста “Северодонецк” українською мовою писали Північнодонецьк. Хоча зустрічалися й інші варіанти, наприклад. Верхнєдонецьк. Коли ж країну очолив Брежнєв, українська мова поступово почала витіснятися, про Північнодонецьк вже не згадували. Письменники почали місту давати у своїх творах власні назви. Микита Чернявський назвав його Світлоградом.
Схожу назву – Світле має і місто в повісті Інни Кінзбурської “День народження Березіна”, яка написана в середині 60-х років.
Це повість про молодих інженерів-кібернетиків, які створюють обчислювальну машину “Стріла”, а в позаробочий час працюють ще й над машиною “Мир”. По завершенні успішних випробувань “Стріли” філіал інституту повинен стати самостійним інститутом. Так воно і було в дійсності. У 1963 році Лисичанський філіал Київського інституту автоматики став Сєверодонецьким науково-дослідним інститутом управляючих обчислювальних машин.
Будь-який сєвєродончанин “зі стажем” легко пізнає в Світлому Сєверодонецьк початку 60-х років. От хоча б така цитата: “Місто наше молоде, і про нього зараз часто пишуть в газетах. Але тут нема театрів, оркестрів і богів мистецтв. Тільки драмгуртки і самодіяльний хор”. А ще серед прикмет молодого донбаського міста є вулиці Партизанська, Комсомольський проспект і будується проспект Космонавтів, а серед пісків посаджені тополині алеї. Поруч з містом є залізнична станція, куди ходить автобус, у який не влізеш, якщо замешкаєшся у вагоні. Це й зараз так.
Прикмети Сєверодонецька 70-х років можна розгледіти і в Задонецьку з роману Маргарити Сосницької “Софія і життя”: стандартні п’ятиповерхівки, в одній з яких жила героїня, традиція випускників шкіл зустрічати світанок на озері, і, звісно, хімкомбінат, де працювала мати Софії. “Химкомбинат – город гигантских металлических капсул, громыхающих цехов и дымящихся труб – требовал круглосуточного обслуживания, ибо процесс в нем шел беспрерывный. Это был один из крупнейших химкомбинатов в мире по производству удобрения, в основном селитры, вывозимой на Кубу. Когда мать уходила на работу, в доме, их маленькой двухкомнатной квартирке, называемой отцом «скворечником», становилось холодно и неуютно, будто в нем гас огонь».
Очевидно, і авторці роману Маргариті Сосницькій після закінчення Московського літературного інституту стало “холодно і незатишно” в рідній країні й вона виїхала до Італії. Там викладає в Міланському університеті, пише книжки, ростить дочок. Усе це є в цікавому романі, який в художній формі описує складні перипетії колишньої сєверодончанки.
І зовсім непривабливо виглядає наше місто в цікавому романі Євгенії Кононенко “Імітація”. Авторка в середині тяжких 90-х років уже минулого століття побувала в Сєверодонецьку, відвідала, як вона пише, “міста того регіону: Шахтарське, Гірниче, Лисиче, де й досі “висне дим заводу”.
У газеті “Літературна Україна” (23.12.2004) письменниця Євгенія Кононенко помістила матеріал під назвою “Привид Новожахова над Україною”. Це відгук письменниці на таку активну підтримку Донбасом кандидата в президенти В. Януковича, на те, що географічна назва Сєверодонецьк стала відома в усьому світі як столиці південно-східного сепаратизму, або, як винахідливо журналісти склали абревіатуру, – ПіСУАР (Південно-східна українська автономна республіка).
Процитую дещо зі статті.
Кілька років тому я відвідала те місто. Привів мене до нього задум згодом написаного роману “Імітація”. Дуже хотілось побачити на власні очі українську провінцію або, як зараз кажуть, регіони. Майже всі, хто читав “Імітацію”, чомусь запитували, чи правда, що в Україні є місто Новожахів. Я казала тоді і повторюю зараз: Новожахів – це конкретно Сєверодонецьк. Більш безликого урбаністичного ландшафту не доводилось бачити. Обідрані хрущовки межуються з обшарпаними брежнєвськими дев’ятиповерхівками. Індивідуальні забудови вкрай жалюгідні. Невідомо чого їх не знесли в роки минулого процвітання міста, коли працювали всі його секретні підприємства, які зараз стоять і дорозкрадаються. Колись промислова велич збереглась лише в міській топоніміці. “Азот”, наступна зупинка “Аміак”, - оголошує водій у тролейбусі з металевими каркасами замість сидінь.
Очевидно, що враження від відвідування у київської письменниці лишилися не оптимістичні, і вона їх узагальнила в описі міста Новожахова і селища Комбінатне.
Звісно, що основною прикметою і тут виступає хімкомбінат. Процитую один з фрагментів. “Оце, мабуть, і є той комбінат, один з гігантів недавніх часів, що нині стоїть мертвий і тягне за собою в чорну прірву небуття тих, кого раніше годував. Ось і оселі, де живуть люди. Дерев’яні бараки перших будівельників комбінату. Там ще й досі хтось живе – ген, сохне білизна, стоять дитячі візочки. Бідні люди ще й розмножуються. Два-триповерхові білі будинки, де виділили квартири першим комбінатчанам. Масив багатоповерхівок для наступних поколінь комбінатівців. Будови селища закінчилися, почалися рейки й цегляні залізничні споруди”.
Коли я писав текст цієї книжки у 2006 році, я й не чув, не здогадувався, що в нашому місті живе талановита письменниця Світлана Олегівна Талан. Її письменницький талант проявився раптово і несподівано, після появи роману «Коли ти поруч», який вийшов у світ в січні 2012 року, витримав кілька перевидань, став переможцем у номінації «Роман на гостросюжетну тематику». За перший рік після появи книга досягла накладу в 90 тисяч. У 2014 році її прийняли до Національної Спілки письменників України. За сім років вийшло 23 її книги. Світлана Талан – лауреат багатьох дипломів, премій, конкурсів. У 2014 році я брав у неї велике інтерв’ю для “Реальной газеты”. Я впевнений, що її творчість ще буде проаналізована і описана професійними літературознавцями. Її літературна творчість – своєрідний феномен. І особливо на Луганщині та й у Донбасі в цілому. Мені невідома жодна письменниця на Луганщині, яка б писала романи. Жінки краю пишуть вірші.
Світлана Талан пише романи в жанрі “реальні історії”. І деякі з цих “реальних історій” відбуваються в місті Сєвєродонецьку. Назву міста вона пише саме так, на російський лад, як це прийнято писати у самому місті. У дилогії “Оголений нерв” та “Повернутися дощем” йдеться про події 2014 року у Сєвєродонецьку. Події реальні, як і герої, але переосмислено і подано як художнє бачення письменниці. У романі “Ракурс” події теж відбуваються у нашому місті, яке можна пізнати за описом Гоголь-скверу. І в романі “Матусин оберіг” події переносяться з Луганська до Сєвєродонецька.
Художній твір – це завжди суб’єктивний погляд автора. Але ж погляньмо на той ряд назв, якими письменники у своїх творах називали наше місто: Квадрат 48-103, Лисхімбуд, Північнодонецьк, Світлоград, Світле, Задонецьк, Новожахів, Сєвєродонецьк. Тут уже можна бачити досить об’єктивну історію міста в ХХ столітті, викладену в художній формі. Погодьтеся, що назви міста в літературних творах якимсь чином співвідносяться з реальною ситуацію того періоду, який відтворено у творах. Назва з військової карти “Квадрат 48-103” символізує період Другої світової війни. Лисхімбуд – “Лисичанське хімічне будівництво”, яким було селище до і після війни. Північнодонецьк – період “хрущовської відлиги” і короткий період вільної української мови. Світлоград і Світле – сподівання на світле майбутнє молодого міста хіміків. Задонецьк – це не Донецьк і не Донбас, це місто за Дінцем, у якого має бути зовсім інше майбутнє. Новожахів – це бачення письменницею міста важких років середини 1990-х, у якому майже не працює “флагман української хімії” і не платять зарплат. А назва з російським “акцентом” Сєвєродонецьк – це вже символ “русского мира”, який прийшов у місто.
За вікном – ХХІ століття. Йде нова історія і нашого міста, і нашої країни. Від тих, хто тут живе, залежить, яким буде місто Сєверодонецьк у майбутньому.