Літературне життя у нашому молодому місті я б розділив на три періоди: до Курлата, з Курлатом, і після Курлата. І той період, з 1965 до 2000 року, коли у Сєверодонецьку жив і творив Йосип Борисович Курлат, відзначався найвищою активністю, можна сказати, що це був пік літературного процесу. У той час наше місто стало літературною столицею регіону. І не тільки тому, що в Сєверодонецьку жило і активно діяло одразу аж три члени Національної Спілки письменників України. А в першу чергу завдячуючи літературно-громадській роботі, яку проводив Й. Курлат. Про це я скажу далі. А поки що про літературне життя Лисхімбуда, з якого виросло місто Сєверодонецьк.
Про літературне життя до появи в місті Курлата відомо дуже мало, а про якісь літературні процеси у довоєнний період і говорити не доводиться. Це було невеличке селище, по суті – будівельний майданчик. Якщо любителі “красного письменства” у ті часи й були серед будівельників, то проявити свої літературні здібності, або хоча б інтерес до літератури, не було де. Єдиною газетою довоєнного Лисхімбуда була невеличкого формату багатотиражка “За стахановскую стройку”. Перший номер її побачив світ 10 жовтня 1936 року. Але у 1937 році, коли почалась боротьба з “ворогами народу”, будівництво хімкомбінату було призупинено, а з ним перестала виходити і газета. Через рік Лисхімбуд ожив, і відновилася газета. До 10 жовтня 1941 року, коли вийшов останній номер, встигло з’явитися лише кілька десятків номерів. Як зразок літературної творчості, опублікованого в газеті, до мене дійшли лише слова пісні, яку співали тодішні будівничі Лисичанського азотно-тукового комбінату.
Будет бед и удач целый ворох.
Будет все, что бывает в бою.
Но оставим мы людям наш город –
Комсомольскую юность свою.
Війна зупинила будівництво, побудовані цехи комбінату вивезли на схід. Під час війни по Сіверському Дінцю двічі ставав фронт, а мешканці Лисхімбуда покинули селище. Після звільнення був важкий період відбудови селища. У жовтні 1945 року тут було створено будівельний трест “Лисхімпромбуд”, а за ним ще кілька будівельних організацій. Будівельники і хіміки утворили спільну профспілкову організацію – Побудком (рос. – Постройком). Профспілка вирішила створити у селищі бібліотеку. І 19 листопада 1946 року “Общая библиотека” відкрила двері своїм першим читачам. Спочатку так вона й називалася – “Общая библиотека”. При бібліотеці запрацював літературний гурток. А об’єднаний партком будівельників і хіміків почав випускати свій друкований орган – газету “Вперёд”, перший номер якої побачив світ 5 грудня 1947 року. Четвертий номер газети повідомляв, що на будівництві хімкомбінату побував поет Володимир Сосюра і було надруковано вірш, який він присвятив будівничим Лисхімбуду.
В середині 60-х років Лисхімкомбінат і молоде місто Сєверодонецьк уже були відомі на всю країну. Сюди охоче їхали артисти з виступами, спортсмени на змагання, журналісти і письменники, щоб подивитися на це диво, яке виросло серед пісків. Згадки про це збереглися у газетах того часу.
Ось, наприклад, газета “Лисичанский химик” (від 14 жовтня 1966 року перейменована в “Северодонецкий химик”) у номері за 19 березня 1963 року повідомляла, що з 19 по 23 березня в червоних куточках комбінату відбудуться виступи радянського письменника Петра Сєверова. Цікаво, що згадки про приїзд до міста “нерадянських” письменників я не знайшов. На той час П. Ф. Сєверов був популярним прозаїком, автором близько півсотні книжок, сюжети яких були пов’язані з морем, закордонними подорожами і, звісно, з Донбасом. Бо народився він у Лисичанську. Слід думати, що в Сєверодонецьку йому все сподобалось, читачі виявили до нього жвавий інтерес, і своїми враженнями про перебування тут він поділився з друзями. Бо вже 9 липня того ж таки 1963 року газета дає інформацію про творчі зустрічі сєверодончан в цехах хімкомбінату, гуртожитках, парку культури вже з іншим письменником-мариністом Петром Федоровичем Гуцалом, який теж побував у багатьох екзотичних країнах.
Газета “Лисичанский химик” в замітці про діяльність профспілкової бібліотеки хімкомбінату у 1965 році повідомляла, що серед інших заходів було проведено 28 читацьких конференції і літературних вечорів та три зустрічі читачів з письменниками і поетами. У 1961 році відкрилася і міська бібліотека. Очевидно, що бібліотеки і задовольняли попит жителів на художню літературу, проводили зустрічі з письменниками.
Сєверодончани не лише проявляли інтерес до чужої літературної творчості, але й самі бралися за перо. Хоча, слід зазначити, можливості друкуватися були невеликі. До 1 січня 1961 року, коли почав виходити “Лисичанский химик”, у селищі була єдина газета – “Вперёд”. Не так часто, у різні періоди по-різному, вона друкувала і вірші своїх читачів. Іноді дуже непогані. Мені сподобалось, як у 1953 році електромонтер Лисхімбуду К. Берегов поетично передав ентузіазм будівельників:
Вчерашний ремесленник в синей спецовке,
С лицом загорелым, в движениях ловкий,
С мальчишеским неукротимым задором
Кирпич принимает с ремня транспортера.
Бетон и железо, железо и камень
Звенят под его молодыми руками.
И вот на фундаменте строго, красиво
Стена вырастает гранитным массивом.
А в сердце у парня кипучая радость
За новый успех молодежной бригады.
Гарний вірш талановитого автора. Шкода, що більше нічого про цього К. Берегова не відомо.
Газета “Вперёд” довгий час лишалася єдиним центром літературного життя селища, а потім і молодого міста. Адже журналісти – люди творчі, багато з них прикладають своє перо і до літературної творчості. Відповідальний секретар газети Чижик Олексій Григорович певний час керував літературною студією, куди приносили свої вірші і літературні замальовки початківці. З 1957 по 1960 рік в газеті працював молодий журналіст Лебединець Василь Антонович, який теж тоді писав вірші. Тут долучилися до поезії електрик Микола Жарков, лінотипіст Адольф Олійников. У цій газеті вони і десятки інших робітників почали друкувати свої перші вірші. Потім Лебединець перейшов працювати у клуб хімкомбінату і там теж організував літстудію. Її відвідували переважно діти. Серед них були і Семен Перцовський, Юля Булгакова (Титкова), Ніна Єлецька (Лісіонкова), які згодом стали відомими в місті журналістами. А сам Лебединець прилучився до роботи над кіно – писав кіносценарії документальних фільмів, які з великим успіхом у 60–70-х роках знімав Віктор Володимирович Кужелєв.
У творчому доробку Заслуженого журналіста України С. Перцовського – книги по історії об’єднання “Азот”, нариси, публіцистичні публікації та вірші у періодичних виданнях, сценарії багатьох міських театралізованих свят. Його гумористичні мініатюри друкувались у збірнику кращих творів журналу “Крокодил”. Пише рецензії та літературні пародії на місцевих поетів. У 60-х роках, коли у місті якийсь час існувало міське телебачення, він першим написав і зачитав у прямому ефірі пародію на вірш Й. Курлата.
А от про ще одну журналістку 60-х років можна цілком справедливо говорити як про письменницю. Вона має принаймні чотири прозові книжки, про які мені відомо. Я веду мову про Інессу Борисівну Кінзбурську, автора повісті “День народження Березіна”. Книжка вийшла у 1967 році в харківському видавництві “Прапор”.
Нинішні сєверодончани цю книжку не знають. А шкода. Це єдина художня прозова книжка, яка написана в радянські часи у Сєверодонецьку і описані в ній події відбуваються теж у нашому місті. Проте в повісті місто має назву Світле. Згадаємо, що коли селищу Лисхімбуд у 1950 році планували дати власну назву, то серед найбільш ймовірних варіантів було і Світлоград. Тож не дивно, що авторка художнього твору назвала місто Світле.
“День народження Березіна” – повість у дусі романтизму 60-х років про молодих інженерів-кібернетиків, які створюють обчислювальну машину “Стріла”, а в позаробочий час понад план розробляють ще й машину “Мир”. Дія відбувається у філіалі наукового інституту. По завершенні успішних випробувань “Стріли” філіал повинен стати самостійним інститутом. Так воно і було в дійсності. У 1963 році Лисичанський філіал Київського інституту автоматики став Сєверодонецьким науково-дослідним інститутом управляючих обчислювальних машин (НДІ УОМ).
Не дивлячись на такий науково-технічний фон, і чималу кількість цікавих технічних деталей, адже напівпровідникова техніка тільки починала переможну ходу, і кожна нова машина, створена в Сєверодонецьку, дійсно принципово відрізнялась від попередньої, цю повість не назвеш виробничою. Це соціальний твір, бо головне в ньому – стосунки між людьми, проблеми моральних цінностей. У героїв повісті різні погляди на життя, характери, прагнення. Тому їх стосунки складаються непросто і нелегко. Мабуть деякі сєверодонецькі кібернетики того часу могли впізнати в героях повісті себе, принаймні якісь риси і деталі. Однак це літературний твір і, як на мене, – досить цікавий.
Коли писалася повість, Інесса Кінзбурська працювала заступником редактора на міському радіо, але багато часу проводила в інституті – вивчала матеріал. У цьому їй допомагав її чоловік Узберг Н. П., який працював у відділі живлення машин. У Сєверодонецьк вони приїхали в 1961 році з Новосибірська. Там вона написала і видала свою першу книжку “Пробний камінь” про конструкторське бюро при заводі.
Після переїзду до Ізраїлю Інесса Борисівна Кінзбурська написала ще дві книжки: “Один рік в Ізраїлі. Нотатки емігранта”, яка побачила світ у Воронежі в 1992 році, і “Дорога на висоту” (Ізраїль, 2000 рік).
Я сказав, що повість Кінзбурської “День народження Березіна” була єдиною прозовою книжкою сєверодонецького автора, яка вийшла у радянські часи. Це не зовсім так. Саме у той час, в середині 1960-х років Олександр Зінов завершив роман “Новый мир”. Але він був не на місцевому матеріалі, там мова йшла не про Сєверодонецьк, а про освоєння цілинних земель. Роман готували до видання, але книзі не судилося вийти у світ – після відставки першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова тема перестала бути актуальною. Цікаво, що певна тенденція до прози проявилася в середині 1960-х років. З приїздом поета Курлата в місто різко зріс інтерес до поезії.
З появою у 1961 році на хімкомбінаті газети “Лисичанский химик”, можливості друкувати свої твори зросли і в хіміків. Редактор газети М. А. Баржанський, крім газети, займався ще й художньою самодіяльністю у клубі хіміків. Тож у газеті друкувались іноді навіть тексти пісень з нотами місцевих авторів. Не можна сказати, що на початку 60-х років газета активно заохочувала місцевих авторів до творчості. Публікації були не регулярними і невеличкими. У 1966 році газета, яка змінила назву на “Северодонецкий химик”, почала навіть майже щомісячно друкувати “Літературну сторінку” з літературною творчістю хіміків. Але це був короткий період. У квітні 1965 року почала виходити міська газета “Комуністичний шлях”. До Сєверодонецька переїхав працювати з Донецька поет Йосип Курлат. Він створив при газеті Клуб молодих літераторів та почав видавати регулярну щомісячну “Літературну сторінку”, організовував літературні конкурси та інші цікаві заходи. Центр літературного життя Сєверодонецька надовго перемістився до редакції міської газети. Дуже швидко Клуб молодих літераторів переріс у літературне об’єднання “Обрій”.
Але то вже почався інший етап літературного життя Сєверодонецька.