Активізація літературного життя у місті почалася з появою газети “Комуністичний шлях”. Її перший номер накладом 6000 екземплярів вийшов 2 квітня 1965 року. Але сєверодончани, які звикли до російськомовної газети “Вперед”, неохоче міняли уподобання. Доводилось приймати заходи, щоб підняти авторитет, вплив і тираж органу Сєверодонецького міському партії і міської ради депутатів трудящих. Серед добровільно-примусової передплати та інших жорстких заходів, проводилась робота і по підвищенню професійно-кадрового складу редакції.
Саме тут нагодився Йосип Курлат, уже відомий дитячий поет, член Спілки письменників, який працював у газеті “Комсомолец Донбасса” і керував літературною студією “Обрій” у Донецьку. Про причини необхідності покинути Донецьк я скажу згодом окремо.
У газеті Курлат очолив відділ культури і побуту. Незабаром він переманив з Донецька журналіста Володимира Міщенка, який став відповідальним секретарем газети. Міщенко у Донецьку був членом “Обрію”, з якого вийшло чимало відомих літераторів, та й він сам згодом став членом Спілки письменників.
З появою цих двох людей у редакції “Комуністичного шляху” літературний потенціал газети став надзвичайно потужним, та й міста теж.
Непосидючому і активному Курлатові, який мав ще й неабиякі організаторські здібності, власної журналістської і літературної діяльності виявилося замало. Вже в березні він організував студію дитячої літературної творчості “Джерельце” і взявся за створення міського клубу молодих літераторів, який незабаром перетворився в літературну студію “Ровесник”, а згодом у літературне об’єднання “Обрій”.
Про початок цієї діяльності краще розкажуть матеріали тогочасних газет, які сьогодні вже є документом літературного життя того часу.
Ось що писав Й.Курлат у газеті “Комуністичний шлях” 20 червня 1965 року.
“Ровесник” виходить в дорогу
Коли я слухав нову програму молодіжного ансамблю клубу ЛХК, мене в ній здивувало багатство віршованого тексту і пісень, явно написаних місцевими авторами. Власне, подив викликала та обставина, що вони здавались не тільки вдалими, але й цілком професійними. Вже після концерту я дізнався, що сценарій писав редактор газети “Лисичанський хімік” М. Баржанський. Не приховую: мені було приємно, що в Сєверодонецьку є людина, здатна постачати художню самодіяльність не халтурними скороспілками, а хорошими і актуальними віршами.
А ось переді мною літературні сторінки, опубліковані в різний час в місцевій пресі, і просто вірші, які мені дали на консультацію. І я переконуюсь, що таких людей в місті багато. З інтересом читаю твори І. Родомського, В. Ладова, Є. Курильова, А. Зінов’євої, Д. Перепелиціна, І. Тарєльника, М. Жиркова, Ю. Гамова, В. Кожиненка, В. Пономарьова, Г. Заремби, Ю. Гуріна, В. Кулабухова, В. Кізилова і інших. Десятки імен – а скільки стоїть за ними тих, хто пише вірші вже не перший рік, але ще соромиться послати їх до редакції або винести на суд громадськості?
Зрозуміло, не все рівноцінне з того, з чим мені довелось познайомитись. Зараз не час і не місце говорити про слабкі, декларативні, невдалі речі. Хочеться сказати декілька теплих слів на адресу тих авторів, рядки яких зворушують серце і запам’ятовуються надовго.
Ось, наприклад, початок вірша Л. Кульнєвої “Матері”, в якому мова йде про жінку, що втратила в роки війни чоловіка, але зуміла виростити і поставити на ноги сина.
Ти схилилась над шитвом старанно,
Щось погане світло, як на зло...
Мамо, мамо, чому так зарано
Сивина зав’южила чоло?
Чи не тому, що в холодну осінь,
У воєнний лиходійний рік,
Як не зжатеє жинцем колосся,
Ти сама лишилася навік ?
Є в цьому вірші і нерівні, трафаретні рядки, але образ жінки, що залишилася самотньою, як незжатий колос, не лише хвилює, але й будить серйозні думки.
Не менш глибокий і по-своєму новий образ вдалося створити і Миколі Хмурому:
Зітхає земля: споминає про битви,
Бо колять осколки під серцем її...
Читаєш і бачиш землю, неодноразово зранену снарядами, бомбами, кулями, в якій, як і в сивого ветерана, досі сидить під ребром невитягнутий хірургом осколок і дає про себе знати перед негодою.
Якщо говорити відверто, то таких прикладів у віршах сєверодонецьких поетів-початківців не так вже й багато. Відчувається, шо вони варяться “у власному соку”, не виробили ще не тільки свого голосу, але й постійного хорошого поетичного смаку, не оволоділи законами і таємницями віршування, не навчились розуміти, які в них рядки сильні, а які – навпаки.
Тому не можна не вітати ініціативи Сєверодонецького міського комітету комсомолу, який вирішив створити міський клуб молодих літераторів. Заняття цього клубу почнуться, очевидно, в липні і будуть проходити щотижня в приміщенні міському комсомолу. Тут поети-початківці і прозаїки зможуть не лише читати і обговорювати з товаришами свої твори: в плані роботи клубу і лекції із циклу “Літературне навчання”, і диспути про прочитані книги, і дискусії, що стосуються проблем сучасної літератури, і зустрічі з передовиками виробництва, і підготовка регулярних літературних сторінок, і творчі звіти перед трудящими міста, і випуск радіожурналу.
Клуб одержав хороше ім’я – “Ровесник”. Воно багато до чого зобов’язує. Нехай постійно у віршах, піснях і оповіданнях молодих живуть, будують, борються, люблять друзів і ненавидять ворогів наші ровесники – заспівувачі дзвінких і великих справ.
Йосиф Курлат,
член Спілки письменників.
Отже, вже влітку 1965 року запрацював клуб молодих літераторів “Ровесник”. Спершу збиралися вечорами у міськкомі комсомолу. Але поскільки інтерес до клубу виявили не тількі молоді комсомольці, та й виникли деякі організаційні незручності, то згодом перебрались до приміщення редакції.
Кращі твори після обговорення друкувались в газеті, де почала регулярно виходити щомісячна сторінка “Сєверодонецьк літературний”. Щоправда через два роки, не знаю з якої причини, змінила назву на менш претензійну – “Літературна сторінка”, але вже з номером, і нумерація враховувала всі попередні випуски. Газети “Вперед” і “Северодонецкий химик” теж почали відводити більше місця для літературних творів читачів.
За ініціативи Курлата міськком комсомолу та редакція “Комуністичного шляху” оголосили літературний конкурс “Ми із міста юності”, підсумки якого було підбито у вересні 1966 року. Першу премію в розмірі 20 карбованців отримав журналіст Валентин Пивоваров, дві другі по 15 крб. – апаратник цеху синтезу аміака Юрій Гамов за цикл оповідань та учень СШ № 1 Семен Перцовський. П’ять третіх премій дістались майстру КВПіА Володимиру Кизилову, журналісту Вячеславу Аляб’єву, школяркам Зіні Новоточеновій і Людмилі Боровик та співробітнику “Лисичанского химика” Петру Пєшкову. Всіх лауреатів нагородили ще й Почесними грамотами.
А з 15 вересня розпочався другий тур конкурсу під девізом “Народжені бурею”, який присвячувався 50-річчю Великої Жовтневої революції. Більше 400 творів надійшло на конкурс і кращі з них друкувалися в “Літературній сторінці”. Серед них оповідання Ю. Гамова, О. Семирака, В. Пивоварова, вірші муляра Н. Цюкан, монтажника Ю. Іванова, маляра Г. Куща, маркшейдера В. Тушкова, електрослюсаря П. Пеляшенка, студента В. Жиганова, старшокласниць З. Новоточенової, Н. Кутасевич, Н. Фадєєвої, А. Коваленко та інших.
Інтерес до літературної творчості в місті був високим. Слід зазначити, що це був закономірний процес, який відбувався тоді у всій країні, і пов’язаний з демократизацією в суспільстві, що отримав назву “хрущовська відлига”. Це був час “фізиків і ліриків”, час високого попиту на поетичне слово. Саме тоді сформувалось покоління письменників, яких пізніше назвали “шістдесятниками”. До цього покоління належав і Й. Курлат.
До 1965 року, тобто до приїзду в Сєверодонецьк Й. Курлата, задоволення літературно-творчих потреб сєверодончан полягало в можливості спілкуватись із приїжджаючими письменниками і зрідка друкуватись у двох газетах, та ще творити тексти для виступів самодіяльних артистів. Була спроба організувати при редакції газети “Вперед” щось на зразок літстудії, але із-за відсутності професійного керівника, вона проіснувала не довго.
З появою Курлата в Сєверодонецьку літературний процес зазнав значних змін.
По-перше, різко збільшилась можливість друкуватись на шпальтах міських газет. Кращі твори наставник рекомендував для обласних газет.
По-друге, самодіяльні автори отримали можливість спілкуватись з професіоналом, який вимогливо вчив працювати зі словом. Вчителем Курлат був хорошим, недаремно першою освітою, яку він отримав, була педагогічна. Клуб дуже скоро перетворився на літературну студію, де щосереди наставник давав персональні завдання, консультації, проводили обговорення написаного. Про цікаву деталь розповідали перші студійці. На заняттях був присутній представник ідеологічного відділу міськкому партії, який теж правив і вказував, але, звісно, не з точки зору літератури.
По-третє, члени “Ровесника” почали проводити загальноміські вечори поезії, виступати зі своїм словом у гуртожитках, клубах, підприємствах тощо. Значний інтерес у сєверодончан викликали літературні вечори, які організовували студійці в кафе “Ровесник”.
Варто навести статтю Й. Курлата, вміщену в “Літературній сторінці № 26” газети “Комуністичний шлях” за 2 вересня 1967 року.
Тепер – за працю
Понад два роки тому за ініціативою міського комітету комсомолу і редакції газети “Комуністичний шлях” було створено сєверодонецький клуб молодих літераторів. Два роки – термін невеликий і говорити про які б то не було великі досягнення, зрозуміло, ще рано. Втім, членами клубу виконана певна робота.
Літературні сторінки вже стали хорошою традицією. Ця – двадцять шоста за номером. Всі вони готувалися і готуються при найактивнішій участі поетів-початківців і прозаїків Сєверодонецька. Другий рік триває творчий конкурс, присвячений п’ятдесятиріччю Радянської влади. До початку вересня на нього вже надійшло більше чотирьохсот творів. Підсумки другого туру конкурсу, який має девіз “Народжені бурею”, будуть підбиті в дні святкування ювілею на урочистих зборах комсомольського активу Сєверодонецька.
Багато дають членам клубу і систематичні зустрічі з трудящими міста. Проводились і загальноміські вечори поезії у клубі хіміків, у Палаці будівельників, у кафе “Ровесник”, які збирали великі аудиторії, і зустрічі у більш вузькому колі: у Палаці піонерів, гуртожитках підприємств, школах, технічних училищах.
Багато початкуючих літераторів, такі, як маляр Надія Цюкан, начальник зміни залізничного цеху СХК комуніст Юрій Іванов, випускниця середньої школи № 5 Зіна Новоточенова, стали активними робітничими кореспондентами, бойовими друзями газети.
Все це не могло не сприяти і творчому зростанню молоді. Початкуючі літератори стали ретельніше працювати над своїми творами, розширилося коло їх тем, чіткіше визначилася ідейна позиція авторів.
Одним словом, на дводенний творчий звіт у Луганське відділення Спілки письменників України сєверодончани їхали не з порожніми руками: їм було що повезти до обласного центру, було що розповісти про традиційні літературні середи. Разом з ними до Луганська приїздили і літератори Лисичанська.
Дводенний звіт почався з відвертої розмови, у якій взяли участь члени Спілки радянських письменників Тарас Рибас, автор широко відомої повісті “Всім смертям назло” Владислав Титов, Микита Чернявський, Степан Бугорков.
Високу оцінку заслужили вірші сєверодонецького журналіста Володимира Міщенка. Досвідчений український поет Микита Чернявський особливо відзначив ліризм і філософську глибину роздумів, властивих творам Міщенка. Було прийнято рішення всіляко сприяти виданню книги нашого земляка у київському видавництві “Молодь”.
На порозі першої збірки віршів, за спільною думкою, знаходиться і журналіст Валентин Пивоваров. Не все рівноцінне серед великої кількості віршів, написаних ним українською і російською мовами. Але при більш серйозному ставленні і до себе, і до своїх віршів В. Пивоваров, безсумнівно, може вирости в цікавого поета.
Приємно було чути схвальні відгуки про роман інженера науково-дослідного інституту техніки безпеки у хімічній промисловості Олександра Зінова. Його роман “Новый мир”, що порушує цілинну тему у літературі, готується зараз до випуску одним із столичних видавництв.
Хороше говорили також і про вірші Зіни Новоточенової, Надії Цюкан, Юрія Іванова, Вячеслава Кисельова. Зрозуміло, в них ще далеко не все гаразд, але добра основа, яка дозводяє вести серйозну розмову, безперечно є.
Луганці приймали гостей щиро. Молоді літератори Сєверодонецька і Лисичанська виступали по радіо і телебаченню, у парку культури і відпочинку ім. Першого травня, зустрічалися з журналістами в редакції газети “Прапор перемоги”. Вірші сєеродончан у ці дні були надруковані в усіх трьох обласних газетах. “Луганська правда” і “Прапор перемоги” дали доброзичливі звіти про зустріч з гостями. Словом, у кожного була можливість почерпнути щось нове і показати свої твори досвідченим письменникам.
Початкуючі поети і прозаїки розуміють, що багато чого їм було видано авансом – в рахунок, так би мовити, майбутніх успіхів. І це – приємно, бо нічого так не губить талант, як самозакоханість і зазнайство.
Тепер – за працю! Ювілейний рік багато до чого зобов’язує.
Читачі очікують від своїх земляків нових цікавих творів.
Й. Курлат
керівник клубу молодих літераторів
Завдяки такій активній діяльності Курлата інтерес до літературної творчості в місті помітно виріс, все більше людей прилучалося до роботи над словом.
Із тих, перших членів клубу молодих літераторів кінця 60-х років, деякі, як Володимир Міщенко і Валентин Пивоваров, відчули в собі творчі сили і поїхали шукати місце, де було більше можливостей проявити себе. В 1972 у Міщенка вийшла перша поетична збірка “Таємниця осіннього листя” у видавництві “Радянський письменник”, згодом він став членом Спілки письменників, перебрався до Києва, де весь час працював на творчій роботі. Зараз Володимир Іванович працює в редакції “Книги Пам’яті України”. Валентин Пивоваров закінчив кінофакультет КДІТМ імені Карпенка-Карого і відбувся як сценарист і кінорежисер документального кіно. Наймолодші – Семен Перцовський, Людмила Боровик (Цвітна), Едуард Яровий, Олександр Никифоров обрали журналістику. Потяг до літературної творчості у поєднанні з інтересом до краєзнавства допомогли Олександру Зінову стати автором книжок по історії Сєверодонецька.
Наприкінці 60-х років слава про літературне об’єднання, яким керував Курлат, вийшла за межі міста. На заняття почали приїздити зацікавлені з навколишніх міст і селищ. Все більшої популярності набувала “Літературна сторінка”. Цьому сприяла й нова ідея Курлата – організувати щорічний творчий конкурс молодих поетів і прозаїків на здобуття літературної комсомольської премії імені Бориса Горбатова. Засновниками конкурсу знову стали міський комітет комсомолу і редакція міської газети “Комуністичний шлях”.
У 1968 році, коли було засновано цей конкурс, лауреатами премії імені Б. Горбатова стали комсомолець 30-х років Павло Мусатов, бухгалтер Кирило Кириленко і лаборант Зіна Новоточенова. Розмір премії становив відповідно 75, 50 і 25 карбованців, що було не мало, як на той час. Як бачимо, всі лауреати – сєверодончани, хоч у конкурсі брали участь і лисичанські автори.
Наступного року в умови конкурсу внесли зміни – до розгляду приймалися роботи літераторів усього Донбасу, в тому числі і професійних. На протязі року на конкурс надійшло більше 700 творів близько 100 авторів, у тому числі 22 професійних письменників Луганської і Донецької областей. Серед них і відомі письменники, такі як Є. Летюк, В. Демидов і В. Труханов з Донецька, М. Рибалко з Краматорська, А. Кравченко з Єнакієво, І. Савич зі Старобільська, М. Яременко і С. Бугорков з Ворошиловграда. Нагородження відбувалося в кафе “Ровесник”. Лауреатами стали Євген Летюк, Іван Савич і Анатолій Кравченко. Як бачимо – всі маститі. Жоден з місцевих авторів не зміг стати гідним претендентом на премію.
У 1970 році на “Вечорі поезії – 70”, який проходив у Дзеркальній залі Палацу культури хіміків, премії отримали Микола Рибалко, Йосип Курлат і Дмитро Перепеліцин.
Багато учасників конкурсу не лише надсилали твори, кращі з яких друкувалися в газеті “Комуністичний шлях”, а й приїздили в Сєверодонецьк і приймали участь в літературних вечорах, проводили зустрічі на підприємствах, в гуртожитках, у школах.
Популярність конкурсу настільки виросла, що приймати участь в ньому дозволили літераторам з усієї України, і, фактично, не тільки комсомольського віку. Проіснувала вона аж до “перебудовного” 1986 року.
За вісімнадцять років майже всі поети Сєверодонецька того часу стали лауреатами цієї премії, та й багато літераторів, відомих і не дуже, з усієї Луганщини, Донецька, Харкова, Чернівців, Черкас та інших куточків України.
Про популярність цього конкурсу може свідчити інформація “Комуністичного шляху” від 17.11.81 року. В ній повідомлялось, що “в 1981 році на здобуття премії імені Бориса Горбатова було надіслано понад дві тисячі творів, 170 з яких було опубліковано на сторінках міської газети. Всього в творчому конкурсі взяло участь близько 200 поетів і прозаїків.” Того року лауреатами премії стали Микола Олександрович Гревцов, член Спілки письменників, завідуючий редакції художньої літератури видавництва “Донбас” – за новели і розповіді на військово-патріотичну тему; Іван Тимофійович Павленко, колгоспник із села Мілуватка Сватівського району – за цикл віршів про молодь і любов до рідного краю; Ася Борисівна Рудницька, лікар з Чернівців – за цикл віршів про комсомол.
Вручення премій, дипломів, лауреатських значків і посвідчень переможців проходили в Палаці культури хіміків як свято, яке так і називалось “День поезії”. Хоча, власне, вручення нагород і виступи учасників конкурсу можна було назвати “вечором поезії”, бо вдень учасники виступали перед молоддю у технікумі, училищах, на підприємствах. А ще була “ніч поезії”. Це вже після виступів перед широкою аудиторією, коли члени міського літоб’єднання спілкувалися з приїжджими гостями у ресторані, де традиційно й залишалась ця премія у розмірі 50 карбованців.
Я приїхав у Сєверодонецьк у 1976 році і в листопаді по оголошенню прийшов на святкування “Дня поезії”. Моєму здивуванню не було меж. Поезія, зазвичай, справа не масова, але Велика зала ПК хіміків була повною. Зараз уже не пам’ятаю, хто з гостей тогоріч виступав на сцені. Проте, враження від побаченого залишилось – захоплення і здивування від рівня цього заходу. Не чекав, що сєверодонецький літературний конкурс може приваблювати авторів з інших міст України.
Згадаю прізвища деяких відомих письменників, які не цуралися брати участь у конкурсі імені Бориса Горбатова: кияни Микола Сом і Микола Упеник, Борис Ластовенко з Донецька, Микола Рибалко з Краматорська, луганські патріархи Іван Савич і Микита Чернявський та молодші Владислав Титов, Іван Низовий, Микола Яременко, Микола Малахута.
Особливий інтерес цей конкурс викликав у молодих поетів, які всерйоз займалися літературною творчістю, хоч і не були ще членами професійної спілки. У багатьох із них шлях у професійну літературу починався саме з Сєверодонецького конкурсу імені Бориса Горбатова. Перемога в ньому допомагала повірити в свої творчі сили і спонукала до ще більш енергійної роботи над словом. А для Курлата це була лише одна із форм роботи з молодими авторами, ніби видима частина айсбергу, бо передувало цьому часто багаторічне спілкування з ними. Йосип Борисович перечитував сотні віршів молодих, вчив, давав поради, рекомендації, друкував у газетах, допомагав видавати книжки. Дуже часто таке творче спілкування продовжувалось десятки років. Тож не дивно, що так багато людей називало його своїм Учителем. Саме так, з великої літери.
Переглядаючи “Комуністичний шлях” за 80-і роки, я знайшов з десяток імен сьогодні відомих поетів і прозаїків, членів Спілки письменників, які тоді починали свій шлях у літературу з публікацій у нашій міській газеті та з конкурсу імені Бориса Горбатова.
Ось характерний приклад – замітка К. Короленка у номері за 24 вересня 1981 року. Автор пише про те, що в журналі “Юность” познайомився з хорошим поетом Марком Вейцманом, вірші якого глибоко полонили і схвилювали. “Став перечитувати ще й ще... І тут мене вразило: та це ж наш Марко, як же я зразу не здогадався!”. Виявляється, це був давній автор “Літературної сторінки”, бо Короленко знайшов його вірші, які друкувалися в газеті “Комуністичний шлях” на протязі п’яти років. Марк Вейцман теж став лауреатом нашого літературного конкурсу. Мені теж пощастило пізніше познайомитися з цим поетом, коли весною 1996 року він привіз творчих дітей з Черкас у Сєверодонецьк для участі в літературному фестивалі “Джерельце”. Вже після смерті Курлата Марк Вейцман у журналі “Радуга” (№3 за 2003 рік) надрукував чудову статтю “Курлатик” і підготував підбірку віршів свого Вчителя.
Ось ще один приклад. 26 лютого 1983 року в міській газеті було вміщено відгук Й. Курлата (під псевдонімом І. Борисов) під назвою “Нова висота поета” на книжку Євгена Нефьодова “Радар”. Тут доцільно процитувати.
“Кілька років тому в редакцію газети “Комуністичний шлях” надіслав вірші з Донецька нікому тоді ще не відомий молодий поет Євген Нефьодов. Вірші його були надруковані під рубрикою “На здобуття премії імені Бориса Горбатова”. Вони справили на членів жюрі конкурсу сильне враження і в тому ж році Євген Нефьодов став одним з трьох лауреатів міської комсомольської літературної премії.
Молодий поет відвідав тоді Сєверодонецьк і взяв участь у кількох творчих зустрічах з трудящими: побував у цехах виробничого об’єднання “Азот”, в робітничих гуртожитках комбінату “Ворошиловградхімбуд”, в професійних училищах і школах.
А незабаром у нього вийшла і перша книжка віршів “Зліт”, яку тепло зустріли і читачі, і критики. Євген Нефьодов став членом Спілки письменників СРСР і зараз він працює в Москві завідуючим одного з відділів редакції газети “Комсомольская правда”.
Далі мова йде про книжку, “путівку в життя якій дав відомий київський поет Леонід Вишеславський”. Думаю, що нікому тоді ще невідомий поет з Донецька довідався про цей конкурс саме від Курлата. Та й “путівку в життя” першій книзі Нефьодова Леонід Вишеславський дав не без участі Курлата, якому він теж допоміг свого часу, і з яким вони все життя підтримували теплі стосунки. Цей відгук на чергову книжку поета показує, що Йосип Борисович уважно стежив за тим, як його учні “стають на крило”. До речі, сьогодні Євген Нефьодов має у своєму творчому доробку двадцять книг поезії, перекладів, публіцистики, сатири.
Через літературний конкурс імені Бориса Горбатова увійшли в літературу і нинішній директор луганського видавництва “Світлиця” поет Андрій Медведенко, тележурналістка з Луганська поетеса Тетяна Дейнегіна, луганчанин Микола Малахута, поет-шахтар із Свердловська Іван Донич, краснолуцький прозаїк Веніамін Мальцев, літературознавець Олексій Неживий, який нещодавно очолював обласну письменницьку організацію.
Окремо варто сказати про тих вихідців з літературного об’єднання, яких можна вважати сєверодончанами.
Відомий журналіст обласної “Нашої газети”, автор двох десятків книжок прози і поезії Микола Васильович Ночовний родом з Полтавщини. Але після закінчення Київського держуніверситету у 1976-1978 роках працював редактором газети “Комуністичний шлях”. Він згадує, що з першого дня перебування в Сєверодонецьку більше всього спілкувався з Йосипом Курлатом, бо вже писав вірші і цікаво було знати оцінку професійного поета. Курлат передав рукопис віршів журналіста відомому київському поету Петрові Осадчуку і той листом збадьорив Ночовного. Як згадував Микола Васильович, це було визнання, про яке він тоді і не мріяв. А вже в 1978 році у видавництві “Донбас” вийшла перша поетична книжка поета “Робота” з передмовою Микити Чернявського.
Для ще одного члена Спілки письменників України, головного редактора газети “Новини Сватівщини” Сергія Кривоноса, диплом лауреата премії імені Б. Горбатова теж став першою сходинкою в літературу, та і в професію теж. У 1970 році юнак зі сватівщини став учнем ПТУ № 53, отримав спеціальність слюсаря КВПіА і працював на “Азоті”. А вже після закінчення інституту разом зі своїм другом з Рубіжного Володимиром Петрушенком почав приїжджати на заняття літературного об’єднання в Сєверодонецьк. Він згадує, що спілкування з Курлатом, а також з поетесою Тетяною Литвиновою заставляло більш прискіпливо і суворо ставитись до своїх літературних спроб, стимулювало працювати над словом. Цьому сприяла й участь у щорічних поетичних святах. В останнє десятиріччя він майже щовесни привозив юних поетів сватівщини на фестиваль дитячої поезії “Джерельце”, був членом жюрі.
Андрій Муренков народився і виріс у Сєверодонецьку. Мені запам’яталось, як на щорічних вечорах поезії кінця 70-х років уже після нагородження лауреатів і виступів гостей та сєверодонецьких студійців на сцену виходив юнак і читав свої вірші. Твори його ніяк не могли претендувати на комсомольську літературну премію, бо були дуже вже “не-комсомольські”, та й читав він їх, можна сказати – співав, звиваючись тілом, що не гармонувало з антуражем серйозного заходу.
Поп-поборо-пой...
Поп-поборо-ми...
Органа звуки.
Невидимые руки
Тихо отворяют двери -
Серо как в пещере.
Пустота.
Огромный знак креста.
Распятый человек –
Я.
Не тільки вірші, але й манера читання, та навіть назва віршів, як цього – “Домський собор”, або іншого – “Рак мозга” – все було якимсь дисонансом тому, що звучало зі сцени.
Уже багато років потому я цікавився у Йосипа Борисовича його ставленням до Андрія. Він, посміхаючись згадував, як йому вичитували партійні і комсомольські керівники за виступи Муренкова, але, відзначаючи відсутність у того здатності до конформізму, бачив талант, який вимагав виходу.
Андрій Муренков, мені здається, так і не отримав цієї премії. Однак це не завадило згодом, уже після закінчення факультету журналістики Воронежського університету, працюючи у Старому Осколі Бєлгородської області, стати членом Спілки письменників Росії, віце-президентом Російської Академії Поезії, членом Асоціації видавців Росії.
У моєму зібранні є книжка Андрія Муренкова “Предчувствие весны”, яка видана в Росії “Академією поезії” у 2001 році. В передмові президент Російської Академії Поезії Валентин Устінов пише про автора: ”Его творчество, его стихи и прозу отличает то же самое, что и одну шестую российскую часть суши – энтузиазм, любовь, очищение и созидание. В своем творчестве он бурлит точно так же как и вся Россия в наши дни. Крайности: с одной стороны – авангард, с другой – классика, с третьей – традиции, с четвертой – воля выбора формы, с пятой – сдержанность и нравственность, с шестой – сентиментальность и эротизм».
Поезія Андрія залишилася багатовимірною і багатогранною, не схожою ні за формою, ні за змістом на інших, неповторною. Його вірші можуть одним подобатись, іншим – ні, і вони зовсім, аніскільки не схожі на вірші свого першого вчителя Йосипа Курлата, втім, як і на вірші інших його учнів.
Порівняймо поезії Тетяни Литвинової, Андрія Муренкова, Андрія Медведенка, Володимира Міщенка, Марка Вейцмана, Галини Гордасевич, Миколи Ночовного... Це зовсім різні світи. Єднає їх тільки те, що зерно поезії в них віднайшов і взростив Йосип Курлат. Йому був притаманний дар Учителя – непомітно, вдумливо, неподавляючи індивідуальність гранити талант, створюючи навколо нього творчу атмосферу.
Серце Йосипа Борисовича Курлата зупинилося вранці 16 липня 2000 року.
Після невеликої перерви його справу підхопила Зінаїда Новоточенова, яка ще школяркою разом із Семеном Перцовським прийшла однією з перших в “Обрій”. У 2017 році об’єднання відзначило своє 50-річчя, видавши “Альманах-2017”, присвячений 50-річчю “Обрію” і 90-річчю з дня народження Йосипа Курлата.