Той факт, що географія міського конкурсу літераторів щороку розширювалась, міг тільки радувати. Та Курлата почав хвилювати й інший бік справи – творча активність літературної молоді нашого міста, заради якої і був організований цей конкурс почала спадати. У 1981 році жоден із сєверодончан не став лауреатом премії, бо всі достойні отримали її в попередні роки. Потрібно було шукати нові таланти. І Йосип Борисович 27 вересня 1980 року відновлює заняття в студії дитячої літературної творчості “Джерельце” та оголошує про дитячий поетичний конкурс. Конкурсний відбір проходив по всіх школах міста.
Активними учасницями цієї студії стали учениці Марина Корнелюк, Лариса Марченко, Юля Пиляєва, Яна Петренко... Останні двоє згодом закінчили Літературний інститут у Москві і стали професійними літераторами.
Сєверодонецьке “Джерельце” не мало аналогів не тільки в області, але й в Україні. Досвід роботи взялися запозичати і в інших містах. У березні 1981 року в Чернівцях відбувся республіканський семінар творчої молоді. Наше місто представляли Л. Марченко і М. Корнелюк, а серед письменників, які вели творчі семінари, був і Йосип Курлат. Сєверодончанки не загубилися серед “зірок” і по праву були зараховані до групи найбільш перспективних дітей.
І це не дивно, бо досвід роботи з талановитими юними поетами у Курлата був значним. Адже міська студія дитячої літературної творчості “Джерельце” була продовженням студії, яка була започаткована ще в березні 1965 року. Тоді одночасно почали працювати і її філії у третій, одинадцятій, дванадцятій та в інших школах міста, а також у Палаці піонерів і Палаці культури хіміків. Інша річ, що в різні періоди активність і форми такої роботи були різними.
Ще в 1965 році в газеті “Комуністичний шлях” за ініціативою Курлата почала виходити щомісячна сторінка для піонерів та школярів “Іскорка”, де члени дитячої літстудії мали можливість друкувати свої вірші, оповідання, замальовки. Під керівництвом наставника ці сторінки готували самі діти. Серед “спеціальних кореспондентів “Іскорки” значились Е. Яровий, С. Перцовський, Л. Боровик, В. Костиря. Перші троє згодом почали співпрацювати з газетою “Комуністичний шлях” як позаштатні кореспонденти, а потім обрали журналістику своєю професією.
З 1985 року до роботи зі студійцями Йосип Борисович почав залучати і Тетяну Литвинову, яку тоді теж прийняли до Спілки письменників. Особливо активізувалась робота в середині 90-х років, коли ініціативи Курлата отримали підтримку науково-виробничої асоціації “НПК” та її керівника О. В. Подвезько і холдингової компанії “Мрія-Інвест”, яку очолював В. О. Грищенко. При підтримці “НПК” Курлату вдалося розробити проект дитячої газети і захистити його у Міжнародному фонді “Відродження”. Завдяки гранту від фонду було отримано комп’ютерну техніку для випуску цієї газети.
Про дитячу газету в Сєверодонецьку Курлат мріяв давно, ще з часів “Іскорки”. Але в ті часи реалізувати план з видаванням першої в Україні регіональної газети для дітей було нереально. Для цього потрібна була спеціальна постанова ЦК Компартії України, добитися якої нікому не вдавалося. Хоча, слід зазначити, що такий приклад був. І саме в Донбасі, в провінційному робочому місті Горлівці, у 1934 році вперше в Радянському Союзі з’явилось і три роки виходило таке унікальне видання, як “Пионерская литературная газета”.
І ось у жовтні 1994 року в Сєверодонецьку вийшов перший номер щомісячної газети для молоді “Калейдоскоп”. Перших читачів газети привітав міський голова Володимир Грицишин і відомі поети – давні друзі нашого міста: лауреати Державної премії імені Т. Шевченка Леонід Вишеславський і Микола Рибалко та Іван Савич. Всі троє під час війни приймали участь у боях за Лисхімбуд. Іван Савич у 1969 році, а Микола Рибалко у 1970 році стали ще й лауреатами міської літературної премії імені Бориса Горбатова і приїздили до Сєверодонецька.
На шести сторінках невеликого, дещо нестандартного формату, учнівська молодь, бо в першу чергу на її розраховано було це видання, знаходили матеріали про себе і для себе. З номеру в номер ставало все більше матеріалів, написаних самими молодими дописувачами: про те, що хвилює, пропозиції до міської влади під рубрикою “Якби мером був я”, інформація про культурне і спортивне життя молоді міста і, звичайно, літературні твори сєверодонецької юні і вже відомих в Україні авторів.
Високий професійний рівень виданню забезпечувала участь професійних письменників Йосипа Курлата, Тетяни Литвинової, Григорія Половинка і журналіста Семена Перцовського. Та більшість матеріалів була написана самими дітьми. Варто назвати деякі прізвища, бо я певен, що серед них є такі, про які ми ще почуємо. Цілком можливо, що хтось із них стане відомим письменником, поетом, журналістом чи заслуженим спеціалістом в іншій галузі.
Серед них – лауреати міського літературного конкурсу імені Василя Стуса за 1995 рік, про яких інформував “Калейдоскоп”. Жюрі присудило першу премію в розмірі 5 мільйонів карбованців випускнику СШ № 8 Євгену Каленюку за фантастичні оповідання та повість “Зроби свою свободу”. Другу і третю премії (3 та 2 млн. крб.) поділили між собою Руслана Гончаренко (випускниця СШ № 3) і Олена Гєнкіна (СШ № 8) – за цикли віршів, що друкувалися в міських газетах і збірничку “Родничок”.
Багато слід чекати і від юних кореспондентів “Калейдоскопа” і переможців різних літературних конкурсів, про які повідомляла газета. Це Маргарита Романова, Ольга Галицька, Оксана Каягіна, Оксана Когут, Люба Ярова, Саша Лободіна, Юля Майсурадзе, Наташа Курлат, Костя і Олександр Перцовські, Тарас і Петро Твердохліб.
А дитячих творчих конкурсів газета проводила чимало. Час був важкий і конкурси Курлат організовував не лише для залучення дітей до творчості, але й з метою допомогти матеріально здібним дітям. Пам’ятаю випадок, коли Йосип Борисович радився зі мною, як знайти гроші, щоб допомогти одній талановитій дівчинці-випускниці, якій потрібно було вчитися далі, а жила вона лише з бабусею-пенсіонеркою і з грошима було дуже сутужно. От і доводилося йому, використовуючи свій авторитет, постійно звертатись до відділів культури або освіти та до підприємців, щоб випросити грошей на той чи інший конкурс. І був щасливий, коли вдавалося умовити когось із підприємців виділити 10 мільйонів карбованців. Сьогоднішнім школярам, які не пам’ятають ті часи галопуючої інфляції, така сума може здатися фантастичною. Тож нагадаю, що по сьогоднішнім міркам це становило не більше 100 грн., але тоді це були суттєві гроші.
Та й видавництво самої газети теж потребувало коштів, які постіно треба було віднаходити. Це було нелегко і, часто, принизливо. Тож газета періодично друкувала слова подяки “кращим друзям дітей” – благодійникам, завдяки яким трималася газета.
Уже починаючи з п’ятого номера під назвою газети, на тому місці, де колись писалось “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” з’явилися слова “Дитячо-юнацький видавничий Дім “Надія України”. Це означало, що в Сєверодонецьку народжувалася нова унікальна структура, яка формувалася навколо газети “Калейдоскоп”. Як додаток до цього видання почали виходити в світ ще три газети, розраховані на різну дитячу аудиторію – “Божья коровка” і україномовні “Дударик” та “Світанок”.
Готувалися до появи у світ ще журнал для малюків “Лягушонок” і для підлітків “Пришелец”. Однак фінансова скрута не дозволила здійснити ці плани.
“Дитячо-юнацький видавничий дім “Надія України” – це не тільки видання дитячих газет, журналів, книг, – цитую автора ідеї, організатора і головного редактора Й. Курлата, – це організаційна структура, яка об’єднує творчі колективи, що не тільки працюють для дітей, але, в першу чергу, із самими дітьми. Письменники Сєверодонецька, що взялися за цю справу, дивляться на виховання підростаючого покоління як на творчу співпрацю з дітьми на рівних. Офіційно є газета “Калейдоскоп”, що має право видавати додатки у вигляді газет, журналів, книг. А от у духовному, творчому плані сюди входять “Джерельце”, “Обрій”, Літературна гімназія, школа юнкорів, телепрограма “Зебра”, шкільний театр “Клас!”. Є ще задумки. Це може бути що завгодно, до чого ми, письменники міста, можемо докласти свої руки, свої голови і душі, і що працюватиме на ідею творчої співпраці із дітьми і на дітей, на майбутнє України”.
Першою книжкою, що побачила світ у березні 1995 року, стала збірка віршів тридцяти сєверодонецьких школярів “Родничок”. Спонсором видання виступила холдингова компанія “Мрія-Інвест”. Слід сказати, що її керівник В. О. Грищенко дуже прихильно поставився до ідеї “Надії України” і, взагалі, до ідей, що їх генерував Й. Курлат.
А з восьмого номера “Калейдоскопа” до випуску газети були залучені учні Школи юних кореспондентів, яку організував при Центрі дитячої творчості Йосип Борисович. Вони планували, писали, готували всі матеріали, вичитували коректуру. Редактором “Калейдоскопа” став Петя Твердохліб. До речі, через рік він поступив до Інституту журналістики Київського держуніверситету, і на творчому конкурсі приналежність до “школи Курлата”, як знак майстра, зробила нашого вступника поза конкуренцією.
Літературна гімназія імені Павла Тичини стала ще одним підрозділом “Надії України”. Вона почала працювати з 1 жовтня 1995 року по вихідним дням у приміщенні Центру дитячої творчості під патронатом відділів освіти та культури міськвиконкому. Тут старшокласники, які мали інтерес до літературної творчості, на протязі кількох років прослухали курс літератури, починаючи зі Стародавньої Греції і до сьогодення. Практичні заняття і семінари вели не тільки Й. Курлат, Т. Литвинова і Г. Половинко, але й інші письменники Луганщини і України: Г. Гордасевич зі Львова, М. Вейцман з Черкас, І. Низовий з Луганська та інші. Цей проект став можливим завдяки Фонду “Євразія”, де ідея Курлата отримала матеріальну підтримку. За гроші фонду найбільш активні учні Літературної гімназії і Школи юнкорів змогли кілька днів провести в Києві, де побували у видавництві, типографії, в Спілці письменників, у музеї Павла Тичини, познайомились з пам’ятними місцями столиці.
Ще один проект “Надії України” був телевізійним. Телеглядачі міського кабельного телебачення, і діти, і дорослі, були в захваті від дитячої передачі «Зебра», яку робила Тетяна Литвинова. Сама вона майже завжди лишалася за кадром. А в кадрі – діти: надзвичайно жваві й цікаві ведучі і герої репортажів. Варто процитувати відгук Зіни, учениці 8 класу СШ № 11 (так вона підписала свою замітку в “Калейдоскопі”). “Я посмотрела по кабельному телевидению детскую передачу “Зебра” и просто пришла в восторг. Ни за что бы не подумала, что у нас, в Северодонецке, возможно такое. Мне эту “Зебру” было интереснее смотреть, чем “Там-там новости” из Москвы, не говоря уж о детских передачах из Киева. “Зебра” по-умному, тепло и с юмором освещает на телеэкране жизнь детей нашего города. А ведущие какие молодцы!».
Ще один із співавторів Видавничого дому, письменник Григорій Половинко, теж людина різносторонніх талантів. Художнє оформлення видань – його справа. А ще він організував шкільний театр “Клас!”, у якому разом із дітьми грали і їх батьки. Прем’єрним спектаклем театру стала п’єса М. Куліша “Мина Мазайло”. Учні в цьому театрі були не лише акторами, а й художниками, костюмерами, освітлювачами...
Слід зазначити, що саме в той час у Сєверодонецьку проживало одразу три члени Спілки письменників України. Тож не дивно, що літературно-творче життя було таким бурхливим. Григорій Григорович Половинко жив у нашому місті приблизно з 1993 по 1996 рік і теж активно брав участь у проектах “Надії України”, багато виступав як письменник у школах і в інших навчальних закладах. Певний час він очолював міську організацію “Просвіти”, почав випускати “просвітянську” газету “Сіверський край”, встиг за час проживання у нашому місті видати дві книжки поезій.
Тож при трьох професійних поетах і багаторічних традиціях роботи з юними поетами цілком закономірною виглядала ідея створення у Сєверодонецьку Всеукраїнського фестивалю дитячої поезії “Джерельце”. Почали з малого – з обласного фестивалю, який відбувся з 28 по 30 березня 1995 року. З 1998 року він почав приймати юних учасників з усіх регіонів України, а офіційний статус “всеукраїнського” й ім’я Й. Курлата він отримав уже після смерті його засновника.
Уже з першого фестивалю організатори намагалися започаткувати певні традиції. У першу чергу фестиваль повинен був стати незабутнім святом для його учасників. Крім виступів учасників і творчих семінарів для юних поетів влаштовували концертні програми і екскурсії по місту. Семінари в різні роки вели відомі поети Дмитро Білоус, Олег Орач, Ніна Гнатюк, Сергій Бурлаков, Олег Олексюк, Галина Гордасевич, Марк Вейцман, Микола Ночовний, Григорій Половинко, Сергій Кривонос, Тетяна Литвинова... А вечорами вже дорослі любителі поезії Сєверодонецька мали можливість спілкуватися з ними.
Ще однією традицією стало щорічне видання збірок творів учасників фестивалю “Джерельце”. А крім традиційної збірки Видавничий дім “Надія України” намагався до кожного фестивалю підготувати і книжки сєверодончан, які вручали гостям. Особливо плідними були 1998 і 1999 роки, коли вийшли книжечки сєверодонецьких учасників фестивалю Оксани Каягіної “Я выбираю время”, Юлії Майсурадзе “Обруч золотой” і “Колокола лик”, Маргарити Романової “За Львовом – гори», юної Каті Демиденко “Уставшее облако”. Побачили світ і книжечки для дітей дорослих авторів – Й. Курлата “Бабка и тесто” та “Березовая палочка” і чудово ілюстрована самим автором Володимиром Предатько “Нетающий снег”. Завдяки “Надії України” вийшли і перші книжки авторів, які вже були відомими в місті самодіяльними поетами, “Я нікого не зву за собою” Володимира Корсунського, “Повій вітре на Вкраїну” Лідії Кучеренко, “Наедине с самим собою” Андрія Каньшина.
Велику підтримку фестивалю надавав президент холдингової компанії “Мрія-Інвест” і засновник Луганського обласного благодійного фонду духовного розвитку “Данко” Володимир Грищенко. Це при його сприянні фестиваль отримав статус “всеукраїнського” і підтримку Міністерства освіти і науки, Міністерства культури і мистецтв, Державного центру соціальних служб для молоді та Національної Спілки письменників України. Десятий Всеукраїнський фестиваль дитячої поезії “Джерельце –2004” імені Й. Курлата відбувся у 2004 році. У 2005 році, можливо із-за складних президентських виборів, фестиваль відбувся восени, але традиція щорічних “Джерелець” не перервалася.
Варто звернути увагу на прізвища ще кількох молодих людей, які не мали відношення до “Джерельця”, та їх наставниками можна вважати сєверодонецьких поетів. У 2002 році у Києві вийшла збірка поезії Тетяни Грицишиної “Невыжатая жизнь”. Книжка досить самобутня і я вважаю її результатом творчого спілкування авторки з Тетяною Литвиновою.
А творчі здобутки двох лауреатів Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів “Гранослов” мають відношення до Йосипа Курлата. У передмові до книжки Євгена Каленюка “Зроби свою свободу” Йосип Борисович писав: ”Уперше рукописи його повістей і оповідань у жанрі фантастики потрапили до мене, коли Жені було шістналцять і він ще вчився у школі. Тоді ж з’явились його перші публікації – оповідання “Шанс” і повість “Зроби свою свободу” у сєверодонецькій дитячій газеті “Калейдоскоп”. Я працюю із авторами-початківцями уже піввіку, але важко пригадати ситуацію, щоб такий юний автор добивався відчутних успіхів з перших же кроків, особливо в фантастиці, де, окрім володіння словом, потрібна ще й широка ерудиція й активна фантазія. У Євгена усе це є.”
На сьогодні Євген живе у Києві і є автором більше півсотні публікацій у різних періодичних виданнях.
Антоніна Тимченко – харків’янка, автор трьох поетичних книжок і нещодавно її було прийнято до Спілки письменників України. Навчаючись у школі, а потім і в Харківському університеті, вона на канікули приїздила до бабусі й дідуся. Тут познайомилась з Й. Курлатом, тісно спілкується з членами літературного об’єднання “Обрій”, і її вірші часто публікуються в сєверодонецьких газетах. Антоніна серйозно ставиться до літературної творчості і в цій царині від неї слід чекати вагомих здобутків. Це було написано у 2006 році. Зараз додам, що Антоніна Тимченко з 2005 року – член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук, автор семи поетичних збірок, кількох дитячих книжок, трьох десятків наукових публікацій, та ще й встигає брати участь в організації літературно-мистецьких заходів у Харкові.
Майже пів віку Йосип Борисович Курлат займався з поетами-початківцями, в тому числі і з дітьми, і в Чернівцях, і в Донецьку, і в Сєверодонецьку. У мене, який тісно спілкувався з ним, і питання не виникало – для чого це йому. Він усвідомлював, що справжніми поетами стануть одиниці. Але такі питання іноді виникали у батьків, невдоволених тим, що їх син або донька “витрачає час на вірші”, у тих, хто не розуміє, що поняття “дитинство” і “творчість” можна ставити поруч, як синоніми. Дитинство ж неможливе без творчості.
Варто навести слова самого Курлата, якими йому доводилось іноді відповідати на подібні питання через газету:
- Не один десяток років, професійно займаючись літературою, я прийшов до твердого переконання, що поет – це не професія, а певний стан душі, особливий погляд на навколишній світ і своєрідне його сприйняття. А також – мислення образами і безмежна, безкорислива відданість поезії...
Цілком можливо, що з тих, хто зараз займається у “Джерельці”, ніхто потім професійним літератором не стане. Але поетами в широкому розумінні слова ці діти будуть обов’язково. Глибоко переконаний у тому, що поет-учений, поет-хімік і поет-шахтар зуміють добитися у своїй професії більш відчутних результатів, ніж ті, для яких поезія з якихось причин так і залишилась невідкритим материком.
Постійні відвідувачі “Джерельця” не лише самі пишуть, але й багато читають. А хороші книги завжди були справжніми друзями, мудрими порадниками юнацтва. Важко переоцінити вплив літератури на формування світогляду молоді. Раніше чи пізніше велика їх частина позбавляється від бажанні писати вірші. Просто у людей збагачується досвід їх основної роботи, вони все більше захоплюються нею і, врешті-решт, зрозуміли, що природа не подарувала їм великого поетичного хисту. Але навіть тоді, коли їх переставала мучити рима, у них лишався непереборний потяг до творчості, до всього прекрасного. І за своєю більшістю це хороші спеціалісти, яких цінують в трудових колективах.