У середині 70-х років до Сєверодонецька прибувало багато молодих спеціалістів з великих культурних центрів. Вони і тут шукали спілкування і задоволення своїх культурних потреб. Я теж після закінчення Харківського політехнічного інституту в 1976 році приїхав працювати на “Азот” і у вільний час відвідував Палац культури хіміків. Якось після поетичного вечора, присвяченого творчості Володимира Маяковського, в залі лишилася група людей, щоб поспілкуватися і поговорити про те, що схвилювало. Поступово розмова перейшла на сучасну поезію. І хоч логічного завершення імпровізованої дискусії ми не досягли, проте зрозумілим стало інше: група майже незнайомих людей знайшла для себе сферу спілкування, однаково цікаву для всіх. Режисер народного театру Віктор Володимирович Ажипо підкинув ідею об’єднатись любителям поезії.
Цей день – 30 листопада 1976 року ми і вважаємо днем народження КЛП – Клубу любителів поезії. Першим головою клубу став режисер і актор народного театру Геннадій Дашковський. Він був гарним читцем і актором. Тож незабаром його запросили до професійного Вологодського театру. А після літніх канікул, 1 вересня 1977 року, члени клубу зібралися в Палаці культури вже без нього. З того часу і до 28 листопада 1992 року, коли у журналі КЛП було зафіксовано останнє засідання під номером 224, клуб очолював я.
На засіданнях клубу обговорювали творчість поетів, нові книги і публікації, зустрічались з письменниками та іншими творчими особистостями, готувались до виступів перед широкою аудиторією. А таких виступів було чимало, особливо на першому етапі. Серед них можна назвати творчі вечори і поетичні композиції, присвячені В. Маяковському, А. Вознесенському, Є. Євтушенку, С. Єсеніну, Ф. Г. Лорці та інші. Такі виступи відбувалися у Палаці культури, в цехах і гуртожитках “Азота”. Звісно, що провідну роль у таких “виїзних” заходах відігравали члени клубу – бібліотекарі і працівники культури, які завжди складали основу цього неформального колективу.
Саме неформальне спілкування і товариська атмосфера притягували сюди людей. Як на ті “застійні” часи, то тут можна було почуватись вільно, кожен мав можливість проявити себе, свої здібності і робив те, що міг і хотів – ніхто нікого ні до чого не примушував: спілкувались за чаєм, святкували дні народження і традиційний “старий Новий рік”, ділилися враженнями від побачених спектаклів і фільмів, випускали “Околопоэтическую газету” і машинописний журнал “Трижды три”.
Були серед нас, звісно, і схильні до власної літературної творчості. Однак твори своїх членів ми майже ніколи не обговорювали. Для цього існувало літературне об’єднання “Обрій”, куди і ходили зі своїми віршами ті наші члени, яких цікавила професійна оцінка їх творів: Андрій Муренков, Олександр Никифоров, Леонід Романов, Тетяна Власова, Люба Афендікова. А журналіст Семен Перцовський, який у клубі виконував функцію “датського поета”, бо легко експромтом писав віршовані вітання, оди, поеми, епіграми до різних клубних дат, пройшов “школу Курлата” ще в часи клубу молодого літератора “Ровесник”.
Взагалі, творчих людей за весь період існування через клуб пройшло чимало. В першу чергу журналісти Семен Перцовський і Володимир Ведєнков із газети “Северодонецкий химик”, Василь Соколенко і Зоя Саган з “Комуністичного шляху”. Зараз Соколенко – кореспондент “Радіо “Свобода”, а Зоя, яка після переїзду у Луганськ стала Путренко, працює редактором обласної газети “Ижица”. А ще відомий у свій час радіожурналіст Володимир Міхельсон, який успішно поєднав клубну діяльність із захистом кандидатської дисертації по творчості К. Симонова. Та й багато інших цікавих особистостей пройшло через клуб.
Але, повторюсь, на поетичній творчості своїх членів ми не акцентували увагу. Проте, раз на рік, до дня народження клубу, надавалась можливість проявити свої літературні здібності на сторінках журналу “Трижды три”, та інколи в стіннівці “Околопоэтическая газета”. Був один випадок, коли засідання КЛП було присвячено нашому одноклубнику – “Бенефіс Андрія Муренкова”, з відкриттям пам’ятника бенефіціанту, з доповіддю “мурєнковєда” Перцовського і, звісно, читанням віршів самим Андрієм. На той час йому було 23 роки і він встиг прославитись на весь Радянський Союз тим, що популярний великотиражний журнал “Крокодил” надрукував у рубриці “Нарочно не придумаешь” фрагмент Андрієвого вірша з однієї із газет Воронежа, де він тоді навчався в університеті. Ось цей фрагмент:
Я щупаю земную грудь
Под треснувшим платьем асфальта.
Тяжко земле, не вздохнуть.
Силюсь с нее платье стянуть...
Изнеможденная, удовлетворенная
Падает земля из моих объятий.
Вірш, у цілому, непоганий і “екологічно актуальний”, а от фрагмент, вирваний із контексту, дійсно мало підпадав під поняття “соціалістичний реалізм”. Тож редактора не зрозуміли і звільнили з посади.
У повсякденному житті Андрій нічим особливим не відрізнявся від ровесників, а от у творчості – був цікавим, самобутнім поетом, який ні на кого і ні на що не звертав уваги, писав те, що вважав за потрібне і ні під кого не підлаштовувався. Коли ж на щорічних врученнях літературних премій імені Б. Горбатова йому дозволяли виступити зі своїми віршами, то це було небуденне явище – і за змістом, і за формою, і за манерою читання. А от премії йому, здається, так і не дісталось.
Ще юнаком він написав вірш “Несколько слов о самом себе”, де рефреном проходить “Я – гений, Андрей Муренков”.
Такий самоіронічний поет заслуговував на відкриття пам’ятника ще за життя, хоча б у Клубі любителів поезії, і запису у клубному “Короткому словнику любителя поезії”. Процитую.
“Муренков – гений своей эпохи. Перу Муренкова принадлежит стихи, поэмы, рассказы, повести, романы, репортажи, очерки, статьи, заметки и крылатые выражения. Из-за горячности натуры и частых припадков вдохновения талант в нем вынужден жить на нелегальном положении. Муренков развит не по годам, а ввысь. За свою короткую жизнь уже успел пожить в Ленинграде, Горьком, Северодонецке, Рубежном, Воронеже, Старом Осколе и в сквере на скамейке. По молодости баловался стихами, в результате чего пришлось жениться. Не лишен чувства долга (взял взаймы в общей сложности 80 рублей с мелочью) и ощущения маразма (вернул только мелочь и две бутылки с разбитым горлышком). Наиболее известные публикации в “Крокодиле”, в воронежской многотиражной газете “Машиностроитель” (за что редактора сняли) и, ставший библиографической редкостью сборник “Отражение в синей бесконечности”.
Мало хто з сєверодончан знає, що на вершині піку Т. Шевченка на висоті 4200 метрів зберігається “Кобзар” з таким написом: “Т. Г. Шевченку від Сєверодонецького Клубу любителів поезії”. Цей факт пов’язаний з іменем ще одного непересічного члена клубу – Марка Томчина.
Марк був членом першої зимової експедиції, яку здійснили альпіністи Дніпропетровська й Івано-Франківська у березні 1989 року в честь 175-річчя поета. Керівником експедиції був майстер спорту, “сніговий барс” Олександр Зейдлер, а Томчин – його заступником. Загалом, то було третє сходження дніпропетровців на пік Шевченка: попередні у 1939 та 1964 роках. Сподіваюсь, що і до 200-ліття Кобзаря у 2014 році дніпропетровські альпіністи піднімуться на цю славну вершину в горах Кавказу і в спеціально складеній з каменю піраміді знайдуть згадку про Клуб любителів поезії із Сєверодонецька.
Марк Томчин до “красного письменства” причетним не був та, мабуть, і не буде, але в історії нашого клубу він залишив помітний слід, тож вартий окремого слова.
У клубі він з’явився в 1983 році після спроб знайти собі товариство в інших неформальних організаціях міста. До Сєверодонецька на СПЗ прибув з Дніпропетровська по направленню після університету. Ми його поважали за скромність, порядність і багатовимірність талантів. Він був нашим клубним бардом, міг і вірші написати, та й прозовими гумористичними текстами володів непогано, грав на скрипці.
Якось він перестав відвідувати засідання КЛП, а згодом появився і запросив до себе в гуртожиток відмітити закінчення роботи, над якою працював цей час. Виявляється, що він створив прилад, який завтра відправляє в Москву на Виставку досягнень народного господарства. І той прилад, створений приватною особою на гуртожитській тумбочці, отримав бронзову медаль ВДНГ – єдину нагороду з цієї тематики. А представлено на виставці було вісім подібних робіт, над якими працювали наукові інститути. Марку пропонували передати прилад у Центр підготовки космонавтів, та він віддав його до рідного університету, куди і сам повернувся після закінчення терміну молодого спеціаліста.
Виявилося, що в школі він вчився у класі з лінгвістичним ухилом, а в університеті вивчав радіофізику і поєднав ці інтереси – почав працювати над проблемою зв’язку: людина – машина, тобто можливістю людини спілкуватися з комп’ютером власним голосом. Якось в гуртожитку, де він жив, я побачив значок якогось симпозіуму, що відбувся у Новисибірську. Яке ж було моє здивування, коли Марк неохоче признався, що це він виступав з доповіддю на тому симпозіумі. А до того, теж із Сєверодонецька, їздив на подібне зібрання науковців до Одеси. В гуртожитку він готував наукові доповіді, посилав тези, отримував запрошення і їхав туди як приватна особа.
На приладобудівному ж заводі його здібності не були належно поціновані. Дуже часто, коли телефонував йому на роботу, чув у відповідь: Томчин у колгоспі... на будівництві... Від молодого спеціаліста нічого не чекали, а використовували для виконання рознарядки по “шефській допомозі”.
Якось він подав раціоналізаторську пропозицію, яка давала можливість підвищити ефективність процесу складання моделей автомобілів, які виготовляв СПЗ. Але ж від того звільнялось кілька робітниць. А куди ж їх працевлаштувати? І пропозиція не пройшла. Чи не стало таке ставлення до молодих спеціалістів однією з причин такого сумного сьогодення СПЗ?
А Марк Томчин, відбувши три роки у Сєверодонецьку, повернувся до Дніпропетровська. На прощання Марк залишив у нашому журналі запис:
Мы не уходим как-то невзначай.
От нас ведь все же что-то остается.
И мы не будем говорить “Прощай!”.
Дорогие друзья! Все лучшие минуты в Северодонецке у меня связаны с вами, с КЛП. Огромное вам спасибо за прекрасные стихи, вашу дружбу и ваше единодушие!
Да здравствует КЛП!
15-Х-85
І дійсно, це не було прощання. Бо Марк неодноразово ще приїздив до нас із Дніпропетровська зі звітами про свої альпіністські сходження.
На жаль, таких людей, яким спілкування в КЛП допомагало адаптуватися у новому для них місті, але які через певний час віїхали звідси, було чимало.
Що ж приваблювало молодих людей до клубу? Мабуть, в першу чергу можливість спілкуватись з людьми, близькими по духу. Не всі, хто приходив до нас, залишались надовго. Але більшість тих, хто лишилися в ньому, згодом реалізувалися в житті: на адміністративних чи інженерних посадах, в журналістиці, в підприємництві... Все ж клубна робота збагачувала інтелект, розвивала творчі здібності, розширювала кругозір. Бо вже від самого початку ми співпрацювали з іншими подібними неформальними об’єднаннями. Ірина Шевцова, яка в кінці 70-х років вела Клуб любителів живопису, була і членом КЛП, як і викладач інституту Олексій Новохатський – керівник Клубу друзів кіно “Панорама”. Частими гостями у нас були режисери ПК хіміків Віктор Ажиппо і Інна Іванова, і, звичайно, поет Йосип Курлат.
Використовували ми будь-яку можливість поспілкуватися з діячами культури і письменниками, які приїздили до міста. Ми були серед ініціаторів запрошення Євгена Євтушенка у Сєверодонецьк. У журналі клубу залишився його запис: “Клубу любителей поэзии. Не бойтесь, чтобы вас повесили за робкую любовь к поэзии! Ев. Евтушенко. 12 октября 1989 г.”
А от про перебування в Сєверодонецьку іншого чудового поета і кінорежисера, лауреата Державної премії імені Т. Шевченка Миколи Вінграновського сєверодончани знають менше. Трішки напишу про цю подію, як вона мені запам’яталася.
24 серпня 1985 року двоє відомих українських поетів Микола Вінграновський і Леонід Талалай прибули до Сєверодонецька. На Луганщині вони перебували в рамках святкування 50-річчя стахановського руху. В нашому місті, крім звичних зустрічей з читачами, вони мали виконати ще одну місію – вручити членський квиток Спілки письменників молодій поетесі Тетяні Литвиновій.
Організатори заходу вирішили поєднати “хліб і видовища” в одному заході. Це ж був 85 рік – час суцільного дефіциту і книга теж була в дефіциті. Тож товариство книголюбів з книгарнею вирішили провести розіграш передплатних видань у клубі “Склопластиків”. На подібні розиграші приходили сотні бажаючих ощасливитись передплатним виданням. А тут їм запропонували сюрприз – спершу послухати поетів.
Виступив Леонід Талалай, за ним Микола Вінграновський, розповіли про свої зв’язки з Донбасом, прочитали вірші. Потім Микола Степанович сказав теплі слова про молоду поетесу-сєверодончанку і вручив ій членський квиток.
Я покидав приміщення клубу з розчаруванням, було соромно за формалізм організаторів: випадкові слухачі і відповідне ставлення гостей. Було бажання запросити Вінграновського на зустріч в КЛП, бо ж іншої нагоди неформально поспілкуватися з легендарним поетом-шістдесятником, учнем О. Довженка більше не буде. Але як це зробити? День у поетів розписаний, та й до вечора у вихідний день чи зуміємо зібрати співклубників? Поділився сумнівами з Володимиром Міхельсоном. Той рішуче відсік мої сумніви і пішли ми доганяти поетів. Домовились про зустріч з Миколою Степановичем несподівано легко, а ввечері зустрічали його в ПК хіміків.
Компанія зібралася невелика, чоловік тринадцять. Прийшли й Курлат з Литвиновою. Гість одразу запропонував почитати нам нашї вірші. Довелося розчарувати його, пояснивши, що ми поезію любимо, але самі не пишемо. Звісно, навіть ті з нас, хто “грішив” писанням, не насмілилися читати свої твори. Настрій його трохи підупав, бо він, як палкий футбольний уболівальник, пожертвував футбольним матчем по телевізору, щоб познайомитися з місцевими “талантами”. А тут навпаки, заставляють його самого читати вірші, яких він сьогодні вже начитався на місяць вперед.
Тож поезії того вечора майже не звучали, тільки зрідка як ілюстрація розповіді. Розповідав про зустріч з О. Довженком, у домі якого він жив під час навчання у ВДІКу, про навчання разом з Л. Шепітько, О. Іоселіані та іншими відомими кіномитцями. У домі Довженка спілкувався з Н. Хикметом, М. Тихоновим, В. Шкловським, І. Козловським, потоваришував з М. Рильським. Розповідав про минулорічні зйомки власного фільму “Климко” за повістями Григора Тютюнника. Запам’яталась його несподівана оцінка картини “Білий птаз з чорною ознакою” як посередньої, а поета Є. Євтушенка – як потенційно великого кінорежисера.
Питання про недавно отриману Державну Шевченківську премію він ніби не почув і, взагалі, про власну поезію говорив неохоче, радив читати. Відчувалось, що його в той момент більше хвилювала проза і кіно. Підписав нам свої книжки, мені подарував книгу прози “В глибині дощів”, а клубу – збірку поезій “Губами теплими і оком золотим”.
На пам’ять про ту зустріч у журналі клубу залишився запис “Вашому клубу – від душі. Микола Вінграновський – 85 рік. Літо.”
Такі відомі поети як Євтушенко і Вінграновський, звісно, були нечастими нашими гостями. Частіше нас відвідували менш відомі особистості. Луганський поет Григорій Половинко у журналі залишив свій автопортрет, який він зробив на наших очах за кілька хвилин, та ще й “однією лівою”, бо на правій руці у нього пошкоджені пальці. Під малюнком стоїть дата – 27-Х- 87.
Київський бард Володимир Степашко, який за моїм запрошенням перебував у Сєверодонецьку 23 листопада 1991 року записав у журналі:
Громадо!
Співвідчизники!
Братове!
Допоки в грудях ще вогонь не згас,
Облиште терти слів суху полову –
Нащадки сподіваються на нас!
Хай Ваш КЛП не зупиниться на межі між минулим і майбутнім!
Гортаю журнал КЛП, цей своєрідний літопис клубу за 16 років у двох грубезних книгах. Ось запис про засідання № 209 від 18 жовтня 1989 року. Мова йде про зустріч з маловідомим луганським поетом Валерієм Далеким. Це псевдонім Валерія Бабешка, яким він підписав свою першу книжку. Нічого незвичайного в записі, якби не Р.S. Ця приписка була зроблена наступного дня і йшлося в ній про те, що секретар міськкому партії викликала свого співробітника, який відповідав за роботу з товариством книголюбів, і відчитала його за те, що (далі процитую мовою оригіналу) “Общество книголюбов пригласило резидента РУХа – писателя Валерия Бабешка по кличке Далекий, который призывал к организации РУХа. Он будто бы говорил, что у нас в городе есть руховец Курлат, сюда приезжают такие писатели, как Евтушенко, то здесь можно создать организацию РУХа. И в «Комшляхе» специально дали информацию, а сами собрались в ДК химиков и пр. бред».
Цей запис цікавий, якщо його сприймати як свідчення процесів того часу. КЛП був неформальним об’єднанням, відносився, як тоді казали, до клубів по інтересам. Ми ніколи не мали ніяких стосунків з владою. Якихось вказівок чи особливого контролю з боку адміністрації ПК хіміків, “Азоту” чи міськкому партії ми не відчували, та й самі до влади не зверталися ні з чим. Приймали участь в деяких заходах ПК хіміків, але коли це було цікаво обом сторонам. На той час співпрацювали з Товариством книголюбів і брали участь у роботі “Літературного кафе”. А тут виявляється, що ми знаходимось під пильним зором влади, та ще й під зором, озброєним сильно “збільшувальним склом”.
Прокоментую цю подію. Товариство книголюбів для участі в “Літкафе”, по можливості, запрошувало гостей і з інших міст. Луганський самодіяльний поет Валерій Далекий, який вже був автором першої книжки “Черная птица”, почувши про наше “Літкафе”, напросився виступити в ньому. В газеті “Комуністичний шлях” було розміщено оголошення, що такого-то дня в кафе “У озера” відбудеться “Літкафе”, де й мав виступити поет. Але в останній момент адміністрація кафе “У озера” в приміщенні відмовила через святкування там чийогось ювілею. Відповідальний секретар товариства книголюбів Л. Михайловська звернулась до нас, щоб ми задіяли поета, бо “літкафе” не відбудеться. Ми із задоволенням провели з Далеким зустріч у відеобарі ПК хіміків. Із-за експромтного характеру зустріч була малочисельною. Гість прочитав вірші зі своєї першої збірки, щось розповів про себе. Наші спроби задати йому якісь питання не мали успіху, бо присутній серед нас режисер народного театру В. Ажиппа, який був ще під враженням від недавньої зустрічі з Євгеном Євтушенком, поривався читати уривки з його поеми “Братська ГЕС” і поговорити на цю, більш хвилюючу його тему. А поет Далекий нам здався, як кажуть у народі, “недалеким”, тобто, як особистість не дуже цікавим. Щоб назвати цього російськомовного самодіяльного поета рухівцем, треба було мати неабияку фантазію. Але ця історія показала, що без нагляду влади не залишався і наш клуб. Хтось же доповів у міськомі про зустріч КЛП з Далеким, та ще й в такій інтерпретації!
Це невеличка ілюстрація про стосунки КЛП і тодішньої влади. А от з майбутньою владою наші стосунки були більш тісними. З “майбутньою”, - бо деякі члени КЛП згодом стали її представниками. Так, наш незмінний секретар Євген Черноног, який протоколював у журналі все, що відбувалось на засіданнях, став заступником міського голови. Тетяна Тишакова за час перебування у КЛП виросла від бібліотекаря до заввіділом культури. Та й майбутній міський голова Володимир Грицишин був нам не чужий. У журналі КЛП зберігається фотографія ЦПУ цеха 1-Б з автографами членів зміни і написом “Уважаемому коллективу Клуба любителей поэзии от комсомольско-молодежной смены № 2 цеха Большого Аммиака 1-Б в знак признательности”.
У той час В. Грицишин очолював кращу комсомольсько-молодіжну зміну “Азота”, та, здається й області, про яку досить часто писали газети. Тож процитую дещо із замітки про цю подію в обласній газеті “Прапор перемоги” (30. 12. 1980).
“Очередное заседание клуба было необычным: в гости к любителям поэзии пришли учащиеся Северодонецкого химико-механического техникума и их шефы – химики комсомольско-молодежной смены Владимира Грицишина из цеха аммиака 1-Б. Перед ними выступили энтузиасты клуба – инженер цеха КИПиА Сергей Каленюк, заведующая читальным залом профсоюзной библиотеки Татьяна Дворниченко, фотограф ДК химиков Владимир Олейник и другие. Они рассказали собравшимся о творчестве Евгения Евтушенка и Андрея Вознесенского, Николая Рубцова и Юрия Кузнецова. В своих сообщениях докладчики постарались приобщить своих слушателей к великому миру поэзии, используя фонограммы с записями выступлений различных поэтов. И это им удалось.”
Ця зустріч була знаковою для Клубу, бо відбулася в “кризовий момент” історії КЛП – я вже подумував про завершення його діяльності. Грицишин, з яким я поділився думками з цього приводу, запропонував організувати зустріч з його зміною і її підшефними з технікуму, як завжди оптимістично запевнивши мене, що після цього у клуб прийдуть нові члени на заміну вибулим, і все буде добре, бо такий клуб втрачати не можна. Так і сталося. Цей передноворічний вечір видався успішним. На “старий Новий рік”, який ми традиційно відзначали разом, з’явився імпозантний Валентин Пивоваров – легендарна особистість з курлатівського літоб’єднання 1965 року. Потім зустріч з московськими студентами – членами літературно-поетичної студії “Поиск”, а тоді клуб оновився і попереду було ще багато цікавих зустрічей і заходів.
Ми збиралися й на природі, у когось вдома, деякі члени КЛП стали подружжями.
Припинили ми свою клубну діяльність вже у 1992 році, після утвердження незалежної України, коли почалося нове життя, нові інтереси і нові проблеми... Але не припинили дружні відносини між собою і досі.