Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр

Кілька днів тому українські ЗМІ облетіло фото пораненого військовослужбовця ЗСУ, якому Порошенко вручив нагороду і особисто пообіцяв квартиру замість залишеної в окупованому місті Луганської області.

У Головному військовому шпиталі Києва хлопця вже встигли жартома охрестити "друг Президента". Хто ж він такий і за що звичайному 21-річному хлопчині така висока увага?

Солдат Єгор Коновалов - один з десятьох військовослужбовців 72 омбр, які отримали поранення під час потрапляння ворожого керованого протитанкового снаряду у вантажівку поблизу Троїцького. Хлопчині дісталося більше за всіх: осколками потрощило ногу, побило тіло... Але не за це, звичайно, нагороджують військових. Що ж вирізняє хлопця з-поміж інших бійців?

Адресую це питання самому Єгору. Він ніяково посміхається:

- Я не знаю… Танків не підбивав, на амбразури не ходив, подвигів здійснити не встиг… Мені важко судити. Як на мене, хлопці набагато більше достойні, ніж я.
- Звідки ти?
- З Свердловська. Це невелике шахтарське місто поблизу російського кордону.
- Знаємо таке. Там Червонопартизанськ недалеко, пункт пропуску Довжанський… Влітку 14-го ці назви стали знаковими для України завдяки героїчній обороні 248-кілометрової ділянки українського кордону підрозділами 72, 24,79, 95 бригад та прикордонників. Давно ти звідти приїхав?
- Ні, десь рік тому, коли закінчив медичний коледж.
- ??? Чекай, то ти весь цей час жив на окупованій території? Чому ж виїхав тільки зараз?

Хлопчина опускає очі:

- Були причини… Коли почався Майдан, мені було 16. Я саме вчився у школі. Мама хворіла на онкологію, тож я нікуди не виїжджав, тільки чув від інших… Був дуже вражений. Цей дух волі, вітер свободи…Ми у себе теж пробували робити Євромайдан, але сил було малувато, тож хлопці їздили на Донецький Майдан. Це було так класно! Нам лиш трохи не вистачило сил і підтримки, ми би обов’язково перемогли!

Очі його зблискують вогнем палаючих шин – але тут-таки їх затягує димом від попелищ спалених надій:
- Вороже налаштованих було надто багато, а ми були самі. Та й «привезених» вистачало: кордон же поруч. Зрештою в моєму місті почалися зовсім інші порядки. По вулицях ходили озброєні люди, які могли будь-якої миті тебе пограбувати, вбити, принизити, заарештувати… Я поступив у медичний коледж: варіантів було небагато, або вчитись – або працювати. Роботи не було…
- Знаємо трохи про вашу ситуацію, твоя землячка Олена Степова (Олена Монова) її дуже гарно описувала в своїх оповіданнях, навіть книжку про ваші події весни-літа 14-року видала. Це справді страшно…
- Ну от якось так. Коледж я, зрештою, закінчив. Але толку з того? Куди з тим дипломом? Мама померла у 2014-му, а навесні минулого року померла бабуся. Більше мене ніщо не тримало там. Та й друзі почали попереджати, що до мене приглядаються «нехароші люди»: я ж ніколи своїх переконань не приховував, в соцмережах завжди говорив, що думаю. Хоч і під іншим іменем – але друзі мене знали. Писав і російською, і українською...
- О, до речі, саме хотіла запитати: звідки ти так добре мову знаєш? Говориш без акценту, з гарною вимовою. Це в школі навчили, чи в спілкуванні з кимось перейняв?

Єгор всміхається:

- Не знаю… Якось воно так само виходить. В школі вчив, фільми дивився, читав багато. Мені вона подобається. Та й друзі, звичайно. Зі Львова, Києва, інших міст. Багатьох знав ще до Майдану. Коли бабуся померла, вони запросили мене до себе в гості. Зібрався і поїхав у Львів.
- Ого! Ти, я бачу, не шукаєш легких шляхів! Отак зразу – від одного кордону до іншого, з крайнього сходу країни на крайній захід. Не страшно було?
- Та ні, - щира усмішка осяває лице хлопчини. – Це так класно було! Всю дорогу можна було спокійно говорити; не ховаючись, висловлювати свої думки про мою країну. Стільки людей гарних зустрів! Як наче дуже довго був голодний і раптом потрапив на весілля. Дуже хотілося наговоритись, надихатися цим всім, набрати повні груди про запас! Але у мене була ще одна мрія…
- Яка?
- Звільнити моє місто. Вигнати чужих зайд.
- Мрія чудова, звичайно, але ж… Складно це.
- Ну то й що? – сердиться хлопець і в його очах з’являється крижаний відтінок. – Все одно Донбас - мій… Ну, тобто, моє місто буде вільним!

Він замовкає, відводить погляд. Видно, що ледь стримує лють. «Ого! А хлопченятко – з гострими зубками!» - думаю мимоволі. Тепер я розумію, як це симпатичне, усміхнене хлоп’я могло кілька років відстоювати свою проукраїнську позицію на окупованій Луганщині, які бурі бушували в його душі під час вимушеного життя у ворожому оточенні.
- Я ж думав – нічого, лишуся в місті, буду партизанити, допомагати нашим зсередини… А війна так довго тягнеться… У Львові я першим ділом знайшов військкомат і попросився в армію.

Знову цей погляд крізь співбесідника, рішучий, наче відсікаючий всі можливі заперечення. Крицеві нотки в голосі. Рука стискає край ліжка, аж жили напнулися.
- Я занадто довго чекав.
Раптом відкриваються двері, в палату білесенькими янголами впурхують медсестрички. Мій співрозмовник відразу обм’якає, всміхаючись дівчатам. Ті безжалісно виганяють мене за двері: саме час везти пораненого Героя на перев’язки і процедури. Обережно перекладають його на крісло, беруть в руки крапельниці, дренажі і ще купу якихось трубочок, баночок, приладів…
- Почекайте трохи, я скоро, - зауважує Єгор і, обережно крутнувши колеса, вирушає в мандрівку лікарняними коридорами.
- Це ж ти вперше виїжджаєш з палати, так? – щебечуть дівчата.

Він всміхається:
- Так…
Повертаються вони десь за годину. Вмостивши мого співрозмовника на ліжко і обклавши подушками, медсестри заходяться коло іншого пораненого, Рустама Вінниченка. Йому пошкодило руку тим самим вибухом, який пошматував Єгора. Помітивши мій погляд, кинутий на бинти й катетери, хлопець говорить стиха:
- Тільки не пишіть про поранення. Не хочу, аби ворог радів… Хоча… а, пишіть. Мені байдуже.
Господи, якого ж кольору у нього очі? Як раптово вони змінюють колір в залежності від думок цього хлопчини! То сині, то крицеві; то темніють до чорноти від люті, а то сяють промінцями сонця, коли він говорить про свою Україну…
- Після «учєбки» мене направили в 72 бригаду. Потрапив саме на полігони, на бойове злагодження. І далі – на фронт. Далекувато, правда, від мого міста, але то нічого. То вже справа часу.
- Як ти воював? Що робив?
- Та те саме, що й всі. Стояли на позиціях, рили окопи, ходили на чергування. Трохи нудно було, звичайно. Я не такою уявляв собі війну. За цей час багато чому навчився: стріляти з автомата і кулемета, з «мухи» та інших видів зброї. Мені хотілося з всього навчитись. Дивився, як інші роблять – то і я так само. Хлопці кажуть, справлявся нормально.
- Як сталося це лихо з пораненням?
- ПТРК прилетів. Я і Рустам (киває на сусіду) саме закидали речі в машину, а інші хлопці вже були в кузові. Ми внизу були, тому нам більше за всіх дісталося. Взагалі нам пощастило: ПТРК зачепився за кущ, втратив управління і ввійшов в землю трохи далі від нас. Якби був попав у машину – ми б зараз з вами не розмовляли. Зразу, як гепнуло, нас відкинуло повітряною хвилею, просто підняло і кинуло. Медик наш, Яценко Андрій, кинувся до мене, вколов знеболююче, почав накладати джгут; потім медики з 30-ки коло мене заходились. Яценко побіг інших рятувати, тільки потім помітив, що й сам поранений... Нас доправили у шпиталь Покровського, потім у Харків, а далі сюди, в Київ. Ми тут всі разом, тільки на різних поверхах. Хлопці в гості приходять, волонтери цілий день, процедури ось… Всі коло нас метушаться, рятують нас.

- Це тільки тут так, у Головному військовому шпиталі?
- Ні, кругом так. Всі дуже уважні, клопочуться... Аж ніяково…
- До речі, про гостей. Що ти подумав, коли побачив коло себе Президента?
- Хм… - Хлопчина знов ніяковіє, в очах спалахує вже знайомий вогник. – Ну що я міг подумати? Знаєте, коли тут у нас зранку цілий день був кіпіш, все кругом драїли (хоча що тут драїти? І так стерильна чистота!), я ставився скептично. Не думав, що правда Президент отак приїде і буде ходити по палатах. А він – і приїхав, і в палати прийшов.

Єгор трохи піднімається на ліжку, пригадуючи:

- Дивлюся – заходять. Підходять до мене. Питають щось. Справжній Президент, уявіть! Хіба я думав у себе на Луганщині, що отак просто за руку буду з Президентом моєї країни ручкатись?
- Не страшно було?
- Та ні… Дивно якось. Так не буває. Кому розкажи – не повірять. Але ж – правда.
- Про що ти говорив з Президентом?
- Та так просто, за життя. Він запитав, де я живу, і я сказав, що зараз ніде, бо мій дім лишився в окупації. Потім запитав, про що я мрію, і я згадав, що дуже хочу бути медиком, але не зміг нормально закінчити медичний коледж. І Президент доручив комусь розібратись з моїми документами, щоб я міг продовжити навчання вже тут і отримати справжній диплом.
- Президент йому кваритиру пообіцяв, - озивається зі свого ліжка Рустам, який саме повернувся з процедур.

Єгор всміхається сором’язливо:

- Ой, та не видумуйте. Ну, сказала людина…
Військовий медик, що зайшов в палату оглянути поранених і дослухається до нашої розмови, рвучко зауважує:
- Чого це «не видумуйте»? Все серйозно. Квартиру вже шукають, питання на контролі Президента. Ти матимеш, де жити.
Хлопчина хоче щось заперечити, але махає рукою: хай вже! За ці дні стільки дивовижних подій було, що хто його зна…
- Які у тебе найближчі плани? – повертаюся до нашої розмови.
- Одужати, - сміються хлопці, і Єгор з ними. – Це найперше для нас. А далі будемо бачити…
- Так, одужуйте! Хай скоріше все лихо минеться, дорогесенькі мої! І хай всі мрії збудуться. Не прощаюся. Ще побачимось! – кажу хлопцям.
Чомусь вірю, що ще не раз побачу цього дивного хлопчину, вірного патріота України з окупованої ворогом Луганщини. Президент недаремно звернув увагу саме на нього, щось є таке в його очах і долі. Легко бути патріотом України у Києві та Львові, а от спробуй зберегти свою позицію в оточенні ворогів? Недаремно і митрополит нещодавно заходив провідувати цього 21-річного патріота України з Луганщини, який мріє звільнити своє місто.
- Зустрінемось у звільненому Свердловську! – гукаю, виходячи, і бачу, як спалахують сяйвом очі бійців. Я знаю, що збережу це сяйво в собі аж до самої нашої перемоги. І одного чудового сонячного дня ми разом пройдемось звільненими вулицями рідного міста Єгора.

Довідково: у складі Збройних Сил України служать багато мешканців Донеччини та Луганщини, приблизно 15-20 відсотків від особового складу, і з кожним роком їх кількість зростає. Вони відкрито говорять: Донбас – це Україна, і роблять все для того, аби звільнити свою рідну землю від окупантів.

Крім Єгора Коновалова, Президент вручив нагороди і іншим бійцям 72 омбр. Медаллю «Захиснику Вітчизни» були нагороджені солдати Олександр Дрига, Владислав Бевзюк, Олексій Ізотов, Ігор Панченко, Рустам Винниченко і Єгор Коновалов, сержанти Андрій Яценко, Микола Мельник, молодший сержант В'ячеслав Ізотов. Президент також вручив бійцям цінні подарунки.

#Квартира_від_Президента #ЛуганськийПатріотУкраїни #72омбр