Відлетіли журавлі і соколи

sd.ua: У вас есть интересные воспоминания и фотографии по истории Северодонецка?
Поделитесь с нами для публикации в рубрике по истории региона.

17 травня 2019 р. відбулася презентація книги Сергія Каленюка «Таке було».
З люб'язного дозволу автора подаємо заключний розділ "Відлетіли журавлі і соколи". Придбати книгу про походження поселень, підпорядкованих Сєверодонецькій міськраді, можна в місцевій книгарні "Глобус".

Місцевість на виїзді із Сєверодонецька у напрямку Пролетарського мосту називається Бакайським урочищем або Бакаї. Приблизно на місці автозаправки знаходився хутір, потім село Бакаї (Бокай). Колись від цього хутора у напрямку Борової був сосновий бір. Село Бакаї офіційно було виключено з облікових даних у зв’язку з переселенням жителів з 1 січня 1968 року.

Від чого походить назва Бакаї? В Україні немало річок з іменами Бака, Бакай, Бакайка, Бакайчиха, до цього ряду слід додати і Баглай. Володимир Даль у своєму словнику визначав терміном бакай – річкову протоку, проран у плавнях, в очеретах. Цей місцевий термін використовувався на південних територіях тодішньої Росії. Етимологи кажуть, що ці слова походять із санскриту і означають «Журавель» – baka і похідні: «Журавна», «Журавлинка», «Журавлиха». У Сватівському районі є річечка Баглай, що є притокою Борової, і ці назви споріднені. В індійців є прізвище Баглай, яке утворене від bagla «журавель». А там, де тихоплинні річечки, з проранами і плавнями, там і журавлі.

До чого тут журавлі і санскрит? Учені вважають, що українська мова походить від санскриту. А журавлі до того, що це був журавлиний край. Оце урочище із звивистим руслом Борової, з ярами, проранами, вузькими заливами і озерами, які поповнювалися водою після повеней, ще до появи тут людських поселень облюбували журавлі та інше птахство. Звісно, що було це ще до появи хімічних підприємств «Азот», «Склопластик», «Зоря» та інших.

Гирло Борової було зовсім не таким як сьогодні. Паралельно гирлу Борової від Дінця йшли яри, найбільший з яких мав назву Гадючий. У них після повеней досить довго лишалася вода. У часи Кальміуської сакми, коли Борова була більш повноводною, вона мала практично два русла, одне те, що й зараз, а другим був Гадючий яр. Хіба що в літню спеку русло Гадючого яру не сполучалося з основним руслом Борової. Стара Воєводівка розташовувалася ніби на острові, який утворили води Сіверського Дінця, Борової і Гадючого яру. Від сучасного русла приблизно за два кілометра від впадіння в Донець на північ відходив «рукав» Борової, майже сягаючи сучасної Кудряшовки. Схоже, що колись від урочища Лошаного біля Кудряшовки вода текла по цьому прорану аж у Донець.

Гадючий яр почали засипати давно ще жителі Синецького. Практично повністю його засипали вже на початку 1960-х, коли у зв’язку з початком будівництва Лисичанського НПЗ почали будівництво Пролетарського мосту і дороги через нього, яка з’єднувала будівельні підприємства Сєверодонецька з будівництвом НПЗ.

І був ще той самий проран, який Даль визначав як «одне з гирл ріки, протока, пролив», технічною мовою його можна назвати «байпасом». Він починався приблизно за кілометр від Дінця, і знову сполучався з Боровою майже перед шляхопроводом на дорозі із Сєверодонецька на Рубіжне. Сьогодні цей «байпас» став основним руслом Борової, а старе русло лишилося лише на картах. Коли почали будувати хімкомбінат у 1930-х рр., то вирішили відвести Борову подалі на північ і пустили річку через цей проран.

У XVI-XVII ст. через Бакайське урочище проходила Кальміуська сакма, долаючи Сіверський Донець на Боровському перевозі, який був від гирла Борової «версты з 2», тобто, від Гадючого яру. Лисичанський берег надто крутий для спуску на конях, та й пішки теж не кожен ризикнув би спускатися по ньому. Тому сакма підходила від вершини Верхньої Біленької до Рубіжного байраку, по ньому подорожні спускалися до Дінця. І, щоб не долати після переправи Дінця ще й Гадючий яр, який був другим руслом Борової, сакма йшла берегом за течією Дінця дві версти, а вже там, в районі Павлоградського мосту, була переправа через річку. Схематично цю ситуацію можна бачити на карті 1816 року.

На карті 1816 року Воєводівка розташована ніби на острові, які утворили Сіверський Донець, Борова і Гадючий яр. Територія від Воєводівки і до Боровського довше всіх лишалася незаселеною. Близько 1780 р. її виділили поручику Буракову. Але і він не зумів заселити цю піщану пустиню, на якій сьогодні розташоване місто Сєверодонецьк.
Коли в кінці 1784 р. власником Воєводівки і сіл на правому березі Борової став Григорій Потьомкін, то територія поручика Буракова вже мала нового власника. На плані «некоторой части дач», який було складено 30 жовтня 1784 р., показана «Дача полковника Василия Степановича Попова, кою именуют пустошью Журавскою состоящею при реке Северском Донце».

Власником «Журавской пустоши» став полковник і кавалер Василь Степанович Попов. Поясню, що кавалерами називали кавалерів орденів – орденоносців по сучасному. Попов був у той час «назначен состоять» при Потьомкіну, невідлучно перебував при ньому, ставши його довіреною особою, виконуючи всі доручення як службового, так і приватного характеру. До останнього подиху князя його вірний секретар Василь Степанович Попов був біля нього. Становище Попова після смерті Потьомкіна ще більше укріпилося. У військовому званні він виріс до генерал-поручика і досяг найвищих щаблів у державній ієрархії.

Журавське пустище з південного сходу відділялося від землі села Боровського межею, яка була проведеною під лінійку. Межа починалася від Дінця, якщо користуватися сучасними орієнтирами, то від залізничного мосту в Переїздній вона йшла по дорозі до селища Сиротине (його тоді ще не було), а потім через нинішній Сєверодонецьк, приблизно через пам’ятник–танк до річки Єрик. Дача мала 1500 десятин придатної землі і 4000 десятин непридатної. Мова про придатну і непридатну землю для сільськогосподарського обробітку. Комбінат і місто Сєверодонецьк побудували на непридатній. А на придатній вже аж у 20-х роках у ХХ ст. появилися жителі, які заснували село Новосиротине.
У другій половині XVIII ст. місцевість від Борової і аж до недавно ліквідованого заводу «Лиссода» була незаселеною і називалася «Журавская пустошь». Зрозуміла назва. Людей немає, а є Борова з її проранами, відгалуженнями, озерами. На цій території було сім озер, не рахуючи дрібних, які лишалися без назв. Журавлі полюбили цю місцевість.Тому й назвали територію від Борової до місця, де був Лисичанський содовий завод Журавським пустищем, а хутір, який виник біля проранів, отримав назву Бакаї.

Район Сєверодонецька, який сьогодні називають Лісною Дачею, належав іншому улюбленцю Потьомкіна полковнику Львову. У 1787 р. він отримав звання бригадира. Але в цей час Львов позбувся ласки імператриці, яка, їдучи до Криму, виключила Львова з числа осіб, що складали її свиту, кажучи: «Безчесна людина в моєму оточенні жити не може». І в експлікації за 1789 р. ця Лісна дача належить уже не Львову, а Попову. Однак 6 грудня 1788 р. колона, якою командував Львов, під жорстким вогнем увійшла в Очаків. Через рік при взятті Ізмаїла Львов був уже в званні генерал-майора, знову проявив хоробрість, був поранений і нагороджений орденом св. Анни та пожалуваний флігель-ад’ютантом імператриці. В останній передсмертній поїздці Потьомкіна до Ясс у жовтні 1791 р. Львов перебував при ньому. При Павлу І арештовувався, потім був підвищений у званні до генерала від інфантерії. У 1803 р. першим із росіян здійснив політ на повітряній кулі. Сергій Лаврентійович Львов прожив яскраве життя, наповнене військовими подвигами і спілкуванням з видатними людьми епохи.

Звісно, що кращі землі у краї дісталися Потьомкіну. В описі до Атласу Катеринославського намісництва за 1787 рік та в «Изъяснении Бахмутского уезда» за 1789 р. усі села і землі Гендрикових значаться у власності «его светлости господина ген.-фельдмаршала и кавалера князя Потемкина». Притому, що кількість «придатної» землі зросла з 4000 десятин до 18 000, а «непридатної» зменшилась із 6030 до 5535 десятин. Приріст відбувся за рахунок навколишніх сіл, зокрема від Боровеньки і Єпіфанівки, які належали «казенним малоросійським поселянам», відійшло 4540 десятин А крім того найкращі «лісові дачі» понад Дінцем теж стали власністю Потьомкіна, як і земля біля млина на Боровій, яка була раніше власністю купця Михайлова.

У 1789 р. Потьомкіну виповнилось 50 років. На ювілей він отримав від імператриці у подарунок Святогорську дачу, до якої належали села Студенок, Богородична, Банна, Ярова і деякі інші села й хутори, які ще недавно належали Святогорському монастирю. У 1786-88 рр. на Лівобережній Україні було проведено секуляризацію церковних володінь. 22 червня 1788 р. було підписано указ про закриття Святогорського монастиря. 27 000 десятин землі з лісом і 2000 душ селян відійшли до казни. 1400 душ із цих 2000, разом із селами, стали подарунком Потьомкіну.

Та князь Потьомкін, мабуть, і не встиг подивитися на свої нові придбання, бо невдовзі, у 1791 р., він помер.
Кому ж дісталися ці землі після Потьомкіна і його улюбленців? Відповідь надає опис до Атласу Катеринославського намісництва 1795 року. Тепер усі землі від Потьомкіна, Попова і Львова перейшли до статського радника Фалєєва.
Історіограф російського флоту О. П. Соколов так писав про Фалєєва: «Бригадир Михаил Леонтьевич Фалеев – муж чести и добра: ревностный помощник Князя Потемкина-Таврического в деле образования Черноморского флота, верный и деятельный исполнитель его приказаний; искусный строитель судов, правдивый подрядчик, хороший садовник и архитектор, отличный хозяин и знаток во всех предметах; добрый сердцем – по преданию – особенно заботившийся о рекрутах, и великодушный – до того, что подобно Князю Потемкину, жертвовал для создаваемого им флота, не только своим талантом, но и деньгами...».

Ще зовсім недавно, я думав, що князь Потьомкін мало відрізнявся від графа Гендрикова. Як свого часу Гендриков відібрав землю у поручика Кузьми Кудрявцева, млин у капітана Головинова, так, думалося, Потьомкін відібрав спірні землі у Гендрикова. Не забув і про своїх наближених помічників Попова і Львова. Але собі взяв кращі землі, а їм гірші. Та лишалося питання – для чого йому така погана земля тут, понад Дінцем, якщо він знаходився далеко на півдні, в Яссах (сучасна Румунія)? Святогірську дачу випросив – зрозуміло: «рай земний». Так у нього ж землі було й без того. Та й він же сам безпосередньо розпоряджався землею у Катеринославському намісництві. Невже не міг собі і соратникам взяти щось краще від «Журавской пустоши»?

А зараз починаю міняти думку про Потьомкіна. Він мені відкривається зовсім по-новому. В листуванні Катеринославського губернатора В. В. Каховського з таємним радником В. С. Поповим, який був у той час (1793 р.) секретарем при Катерині ІІ, і готував доповіді для імператриці, знайшов кілька несподіваних моментів [3; с. 407-408]. Процитую момент, що стосується історії придбання Лісної Дачі з листа від 13 січня 1793 року: «Относительно отведенной предъявленному же г. ген.-маі. и кав. Львову по предложению покойного светлейшего князя 1784 года сентября, 21 в Бахмутском уезде, при речке Северном Донце, лесной дачи 1227 десятин, то оная действительно продана им г-м Львовым в 1791-м покойному Фалееву, бывшему тогда в чине подполковника за десять тысяч рублей». У той час Фалєєв шукав місця на півночі Катеринославської губернії, де були хоч якісь ліси, придатні для будівництва і флоту.

І важлива примітка, яка пояснює чому Потьомкін і його соратники взяли тут землю: «Мысль кн. Потемкина, что лица богатые, данные им земли улучшат, к сожалению не выполнилась». Потьомкін сподівався, що якщо він передасть поганенькі землі багатим, то вони вкладуть в них свої гроші, і покращать використання землі. Але не всі були такими ідеалістами як Потьомкін і Фалєєв.

Князь Потьомкін помер 5 жовтня 1791 р., передавши свої володіння біля річки Борової Фалєєву. Йому ж продав свої володіння тут і Попов.

Чому князь передав ці землі Фалєєву? Фалєєв, крім будівництва Миколаєва, з 1786 р. займався організацією вивчення надр південної Росії. Бо для розвитку Чорноморського флоту, для завоювання турецьких фортець і будівництва нових міст на півдні, чим опікувався князь Потьомкін, потрібен був ліс і вугілля. В Херсонських степах ліс не росте, а вздовж Дінця був ще казенний ліс, і вугілля. Князь був певен, що Фалєєв ці ресурси використає для продовження його справи. І дійсно, для пошуку вугілля понад Дінцем Фалєєвим у 1790 році було створено кілька спеціальних гірничих експедицій, зокрема і під керівництвом колезького асесора М. Ф. Аврамова. В 1791 р. М. Фалєєв навіть здійснив поїздку у Святогорськ, Бахмут, Лисичанськ. І Аврамов знайшов вугілля біля села Верхнє (сучасний Лисичанськ). Тут він організував рудник, де з 1792 по 1974 рік під його керівництвом добували вугілля для Чорноморського флоту. У 1796 р. рудник передали з військово-морського відомства до гірничого і тут побудували першу шахту в Україні.

З листування Кохановського і Попова, яке згадував вище, випливає, що Потьомкін просив Святогірську дачу не для розваги чи перепродажу, а хотів зберегти Святогірські ліси, «весьма для флота нужные, кои и назначены были к тому Петром Великим». Схоже, що Потьомкіну Святогірська дача цінна була лісом, який збирався використовувати для розвитку Чорноморського флоту.

Землі навколо Сєверодонецька Григорію Потьомкіну покращити не вдалося, можливо, що і не встиг. Але Чорноморський флот побудував, і на ньому було використано ліси і вугілля нашого краю.

Невдовзі після Потьомкіна, у листопаді 1792 р. помер і Фалєєв. Його землі у нашому краї перейшли його племінницям Наталі і Тетяні. У Старобільському повіті Слобідсько-Української губернії, куди відійшли після 1797 р. лівобережні землі з Воронезької губернії, на 1804 рік їм належали такі села і ділянки: Тетяні фон Лау – слобода Воєводівка із селами Головинівка і Кудрявцева та Булгаківка, а Наталії Веригиній – велика слобода Варварівка. Та ще у спільному їх володінні були дві Лісні дачі, земля під млином на Боровій (колишня Потьомкіна) і невеличке село Кругле біля витоків річки Борової, на землі, що колись належала В. С. Попову.

А хутір Бакай заснував, очевидно, старобільський купець Кожухов, організувавши тут бондарне виробництво і бойню, де забивали худобу, солили м’ясо в діжках і возили туди, де його не вистачало. Про Кожухова лишилася добра пам’ять, він турбувався про своїх робітників, давав ліс у розстрочку, продавав коней і худобу за помірну ціну, надавав луки для покосів і заготівлі сіна. На свята привозив сюди своїм працівникам випити і закусити.

Купець Кожухов помер бездітним і господарство у Бакаях заповів вірному помічникові, управителю Бакайського господарства Бєловєсову. Лисичанські старожили згадували, що у Бакаях іноді з’являлися дві молоді гарні дівчини, які приїздили з Харкова, і в красивих сукнях каталися бричкою. Мабуть це були дочки Бєловєсова.

Саме Бєловєсов перед Першою світовою війною почав розпродавати землі тим, хто її орендував. Це були жителі Борівського. Ось тоді виник хутір Синецький, появились окремі господарства біля озер, де згодом виникло село Новосиротине.

Після революції Бакаївське лісопромислове господарство було перетворено на Бакаївське лісництво, яке входило до Свердловського лісгоспу. У 1929 році на його базі утворено Сєверо-Донецьке лісомисливське господарство, куди увійшло 5 лісництв. Рубіжанське лісництво розташувалося в Бакаях, як згадують старожили, у панському будинку. Очевидно, це був будинок Бєловєсова.

У 30-х роках поруч розпочалося будівництво Лисичанського азотно-тукового заводу, майбутнього «Сєвєродонецького об’єднання Азот». На базі бондарні було організовано бондарний цех, у якому крім діжок виробляли також драбини, ноші, колеса до возів та інший реманент, що використовувався на будівництві. А під час війни у Бакаях і уздовж Борової виготовляли шахтні стійки, які пішли на укріплення траншей і бліндажів.

Три сім’ї лісників жили у панському будинку, де була і контора лісництва. У ньому навіть був агітпункт і відбувалися голосування «за блок комуністів і безпартійних». Як не дивно, не дивлячись на те, що тут по Дінцю неодноразово прокочувався фронт, а з березня по вересень 1943 р. проходила лінія фронту, панський будинок у Бакаях війну пережив. Але у 1947 р. він згорів від звичайної необережності. І лісничі нашвидкоруч побудували новий будинок на три сім’ї, добре, що з деревом проблем не було.

У голодний 1947 р. в Бакаях було організовано пекарню, де пекли хліб для співробітників лісництва, серед яких були і новосиротяни, адже їх селище від лісництва відділяв лише яр. Додатковий приробіток давав збір кори бересклету. Це діалектна назва кущової рослини – бруслини, яка мала промислове значення: з неї добували гутаперчу – пластичну органічну технічну речовину, яка використовувалася в медицині та в електротехніці. А з деревини бруслини виробляли шевські дерев’яні гвіздки. Очевидно, що кору збирали дуже ретельно, бо сьогодні в навколишніх лісах цієї рослини лишилося мало.

Коли 26 жовтня 1938 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради УРСР про утворення у селищі Лисхімбуд селищної ради, то до складу Лисхімбуду було включено і хутір Бакаї.

Селище Лисхімбуд виросло і стало містом Сєверодонецьк з велетнем української хімії. Розвиваючись, цей велетень не тільки змінив русло Борової, позасипав відгалуження річки і яри, розігнав журавлів, і не лише знищив лісництво у Бакаях, але й саму пам’ять про Бакаї.

У 1968 року село Бакаї було знято з обліку в зв’язку з переселенням жителів у Сєверодонецьк та його мікрорайон Щедрищеве.

У нашій свідомості історія Донбасу укладається в стереотип: Дике поле – промисловий Донбас, дворянам і титулованим родам у ній місця не знаходилось. А виявляється, що у ХVІІІ ст. до нашого Журавського пустища були причетні князі, графи, барони і дрібніше дворянство.

На сучасній карті ми не побачимо ні старого русла, ні Гадючого яру, ані якихось інших «рукавів» Борової. Їх немає. Щось переорали колгоспники із колгоспу імені Сталіна, а решту довершили хімічні підприємства. Тож пейзаж тут змінився докорінно і ніякі журавлі нам не нагадують про Бакаї. На місці Гадючого яру – дорога на Лисичанськ, а замість будинку лісників у Бакаях знаходиться автомобільна заправка.

Тож правильно було б на гербі міста Сєверодонецька бачити журавля, а не сокола. А як зникли журавлі, зникли і соколи в небі. Один лишився – на гербі міста.

Місце Боровського перевозу на карті 1939 р. Ще видно усі прорани і Гадючий яр. Показано вже й нове русло Борової, по якому пустили річку після початку будівництва Лисичанського хімкомбінату. Видно, що дорогу до Лисичанського НПЗ прокладено практично по Гадючому яру, який колись був другим гирлом Борової.

Комментарии для сайта Cackle