ЛХС: З чим будували Лисхімстрой

В книжці “Строим город химиков Северодонецк” Петро Новіков описав, яким був трест “Лисхімстрой”, коли у лютому 1948 він прибув сюди із Москви на посаду керівника тресту.

Лісозавод, який ще до війни став деревообробним комбінатом – ДОК, у повоєнні роки мав дві пилорами – “Коммунар” продуктивністю 10 м куб. за зміну і “Колхозница” – 6 м куб. Завод мав ще шпалорізку, маятникову і циркулярну пили. Була столярна майстерня із сімома фуговочними, фрезерними й іншими станками у неопалюваному приміщенні, а лісоматеріал не сушився.

На силікатному заводі діяла одна маленька піч і малопродуктивний бєлгородський прес.

Трест мав свої дільниці в Кремінському і Лисичанському лісництвах, шахту і кам’яний кар’єр, у якому виробітка здійснювалася вручну. Транспорт – два паровоза і 88 вагонів, з яких 23 несправних, 22 коня і три вантажівки.

Об’єми будівельних робіт були величезними, а техніки – мало. З “козою” – дерев’яним пристосуванням, яке одягалося на плечі будівельника, за допомогою якого піднімали цеглу наверх, обсяги запланованого не побудуєш. Тож керівник тресту одразу взяв курс на механізацію і розвиток будівельної бази на основі місцевих матеріалів. За дванадцять років трест “Лисхімпромбуд” перетворився на найпотужнішу в Україні будівельну організацію. 1 квітня 1960 року трест “Лисхімпромбуд” було реорганізовано в будівельно-монтажний комбінат “Луганськхімбуд”, очолював який Герой Соціалістичної Праці П. П. Новіков, До складу комбінату увійшло три загальнобудівельних трести із 17 будуправліннями, трест із виготовлення будівельних матеріалів і конструкцій з дев’ятьма промисловими підприємствами, трест “Будмеханізація” з управліннями механізованих земляних робіт, експлуатації будівельних механізмів і ремонтно-механічним цехом, домобудівний комбінат, об’єднане залізничне господарство, централізована контора матеріально-технічного постачання зі складським господарством, житлово-комунальна контора з чотирнадцятьма домоуправліннями у ремонтно-будівельною дільницею, проєктно-конструкторське бюро, нормативно-дослідницька станція, будівельна лабораторія.

Важко уявити, що за п’ятнадцять післявоєнних років могли відбутися такі зміни. Нехай техніку будівельну отримали, але ж нею треба навчити працювати, оволодіти не лише управління нею, але й технологію і методику зведення тих же бетонних гранбашт чи дерев’яних високих градірень.

Мене зацікавило, якою будівельною технікою користувалися будівельники часів Лисхімстроя. Дещо знайшов на старих фотографіях.

Селище зводили на піщаній місцевості, яку прозвали Сахарою. Поверхню рівняли американськими тракторами-тягачами, які лишилися від поставок по ленд-лізу. Тепер тягачі переробили на бульдозери, ними рівняли будівельний майданчик.

Піщані бугри потрібно було зрізати, а пісок вивезти. Старожили розповідали, що до 1949 року ліва сторона вулиці Першотравневої була ще за колючим дротом з вишками і охороною. За дротом працювали радянські зеки, там видно було роботу фрезерного екскаватора, який зрізав бархани і подавав пісок на транспортерну стрічку, а по ній він потрапляв у вагончики вузькоколійки і вивозився. Фрезерний екскаватор використовувався, коли ґрунт твердий. Фрезу, яка мала ширину до шириною до 3, 5 м, можна було налаштувати на висоту зрізання від 10 до 35 см.

Подібну технологію використовували і з простим екскаватором, коли бугри були високими. На фото екскаватор навантажує пісок у невеликі вагонетки, які мотовоз вузькоколійкою відвозить куди треба. Коли екскаватор не справлявся, приходили люди з лопатами. Це були переважно жінки, адже чоловіків було мало і ті були переважно начальниками, або над людьми, або над технікою. А з лопатами — жінки.

Німецькі учені-хіміки, які працювали у Лисхімстрої, писали, що у 1950 році почалося будівництво корпусу хімічної лабораторії, і яму під фундамент там копали паровими лопатами. Про такі чудо-лопати раніше не доводилося чути. Видно, що науково-технічний прогрес приходив на будівництво на заміну жінкам з лопатами.

Хто в Сєверодонецьку не знає водонапірну вежу? Місце її розташування знає кожен. А от призначення її — не зрозуміле. Адже її побудували, коли в селищі вже був водогін. Можливо, для пожежників, як резерв води для гасіння? Розповідали, що її теж зводили жінки-зечки, в’язні радянських концтаборів. Як і чим робили таку величезну кількість бетону? Корито і лопата тут не допоможе.

У 1950 році в тресті “ЛХС” вже був центральний бетонорозчинний вузол, звідки самосвалами розвозили бетонний розчин на об’єкти. Але ж бетон використовували і до 1950-го, заливали фундаменти і насосні станції. Автомобільні бетонозмішувачі почали виготовляти в Києві ще у 1936 році на заводі “Красний екскаватор”, малопотужні і не дуже вдалі. У квітні 1947 р. "Слов’янський механічний завод" був перейменований на "Завод будівельних машин" і почав випуск автозмішувачів, що змонтовані на напівпричепі, якого міг тягати за собою трактор. На фото будівництва гранбашти можемо бачити якийсь бетонозмішувач незвичної конструкції. А бетону для таких башт потрібно багато.

Щоб подавати вантажі на висоту, можливостей автомобільного крана не завжди вистачало, а баштові крани ще широко не вживалися, до будівництва вони ще не дійшли. У тресті почали виготовляти баштові крани власними силами, ставили ці конструкції на трактори і бульдозери.

Ніяке будівництво не обійдеться без деревини і її обробки. А такому, як Лисхімбуд, потрібно було багато дерева, особливо після 1948 року, коли будівництво розвернулося на повну силу. Ліс привозили вагонами і здалеку. Німці-хіміки писали, що зі Львова, але вони користувалися слухами, тож інформація не достовірна. Розвантажували ліс перед дорогою, яка вела в селище, а через дорогу його подавали на ДОК по транспортерній стрічці, яка проходила понад дорогою. ДОК — це деревообробний комбінат, який тоді російською мовою називали “деревообделочным комбинатом”, а цю конструкцію з транспортерною стрічкою – “бревнотаскою”. Потрапивши на пилораму, колоди розпускали на дошки. Там пилорамщик Метьолкін, який на фото, виконував змінні завдання на 200 %. Але така виробітка була не рекордною. Муляр-віртуоз Іван Іванов виробляв по 4,5 норми. Його методу була присвячена навіть брошура, видана в харківському видавництві “Индустстрой”. Вона рекомендувала індустріальний метод Іванова усім будівельникам.

Нестача будівельної техніки і її недоліки перекривалися винахідливістю, майстерністю і, напевно, бажанням швидше побудувати комунізм.