Олександра Кононова з Луганщини застрелили просто у його візку. Друзі згадують про Санича

На Луганщині у селищі Борівське під Сєвєродонецьком російські окупанти вбили волонтера Олександра Кононова. За попередньої інформацією, вони увірвалися в дім патріота та застрели його. Санич, як його називали друзі, був в полоні бойовиків "ЛНР".

Хто такий Санич і що сталося?

З початком війни на Сході України Олександр Кононов почав займатися волонтерством. Доставляв найнеобхідніші гуманітарні грузи на позиції української армії. Потім потрапив до полону бойовиків "ЛНР".

"Санич. На підвалі його звали Термінатором - він потрапив у полон у 2014-му, коли возив допомогу бійцям, в нього була одна рука і одна нога. Однак Термінатор він був не через це, а тому, що незламний", - написав у Facebook журналіст Олександр Бєлокобильський.

Після звільнення з полону він починав життя з нуля на Житомирщині. 5 років тому Громадське Радіо зняло сюжет про те, як Олександр будував тут власну справу після полону.

Потроху займався фермерством, вирощував кіз, овець. Мав свою невелику сироварню. Але згодом повернувся на Луганщину, де останнім часом жив у Борівському, що під Сєвєродонецьком.

13 березня Олександра вбили російські окупанти у власному будинку.

"До нього увірвалися і застрелили просто у його візку. Йшли цілеспрямовано, то хтось із місцевої вати ж навів, - сказав, де живе бандерівець. Ми переможемо, Санич. Всі тварі будуть покарані. Всі", - написав Білокобильський.

Яким друзі запам'ятали Санича

Журналіст Олександр Хоменко згадує:

Я говорив із ним востаннє 26 лютого. Він тоді говорив, що планує евакуюватися на Західну Україну або взагалі у Варшаву до доньки, бо тут йому не вижити, якщо прийде русня. Ось цитата із цієї розмови:

"Если ета пидарасня придет, меня в покое тут не оставят. Я їм як червона ганчірка (сміється). Мені би пару гранат, я знаю, що з ними робити. Коли тебе взяли, ти кільце собі в зуби, а їм гранату - "тримайте". Прийдуть до мене - і або висмикнуть і будуть пресувати до смерті, або я одразу це питання вирішу, але одного, двух чи блять п'ятерих з собою заберу. Я до цього вже дозрів 22 липня 2014 року (дата, коли він потрапив у полон)".

Шкодую, що не дзвонив йому після того і не знав до сьогодні, що він залишився. І навіть трохи волонтерив, здається. Бо Санич і пасивність - це були несумісні поняття. І пофіг, що руки і ноги нема. Він постійно щось намагався робити.

Ми познайомилися 2015-го чи 2016-го року, я зняв про нього в різний час дві документальні історії. Це знайомство згодом переросло у дружбу. Кілька разів обіцяв, що приїду до нього в Сіверодонецьк.

Приїду все одно, маю приїхати. Хоча б на могилу. Друзі та знайомі згадують Олександра, як справжнього патріота, сильну та добру людину. Щиро співчуваємо близьким та рідним.

Волонтерка, голова фонду "Свої" Леся Літвінова:

Тільки днями фейсбук нагадав мені про сири Санича. Тільки днями...
Величезний, галасливий, все життя - рух. Перше вторгнення, полон, свобода, волонтерство, маленька козяча ферма, робота день і ніч ( і це без однієї руки і без однієї ноги), зрада близького друга, повернення на рідний Донбас, знов життя спочатку, нове вторгнення, смерть на порозі власного будинку. Я ніколи не пробачу. І діти мої. І онуки. Горіти вам в пеклі.