“Не дарма ж я сім років служу”, – військовий з Лисичанська Олександр Сурко про Перемогу України

Кавалеру ордена “За мужність” ІІІ ступеню, уродженцю Лисичанська Олександру Сурко усього 26 років і 7 з них він в армії. За цей час він служив у піхоті, навчився керувати БМП та німецькою гусеничною бойовою машиною піхоти Marder, зокрема. Вчився цього він у Німеччині. Олександр брав участь у харківському контрнаступі, а зараз несе службу на Покровському напрямку. Тепер він – водій-механік 25-тої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.

До Дня Збройних сил України SD.UA поспілкувався з Олександром та дізнався, як він приєднався до армії, яким був його бойовий шлях та почув думки щодо мирних угод та Перемоги України.

 – Олександре, розкажіть, будь ласка, про себе та про те, як потрапили до війська.

 – Мені вже 26 (посміхається - ред.). Я з Луганської області, з Лисичанська. Служу з 2019 року. Спочатку був у 81-шій окремій аеромобільній Слобожанській бригаді, потім потрапив до 25-тої ОПДБр.

 – Зараз ви водій-механік. У 81-шій бригаді аналогічну посаду мали?

 – Півтора року був у піхоті, а потім вже став водієм-механіком БМП.

 – Чи були цікаві випадки за цей час?

 – Випадків було багато.

 – Просто для цивільних те, що ви вважаєте звичайною справою, в деяких випадках може дорівнювати подвигу.

 – Це так. Одного разу навіть вийшла робота як за радянською книгою: піхота висувається у посадку, ми стріляємо з “Мардера”, і все вийшло. Просто до наших побратимів заходив противник на штурм і треба було “закинути” підкріплення на допомогу та відпрацювати. Це було у 25-тій бригаді.

Олександр з бронетехнікою

Довідково: “Мардер” (нім. Marder — куниця) — німецька гусенична бойова машина піхоти концерну Rheinmetall. Основним озброєнням є 20-мм автоматична гармата. Місткість машини — 10 осіб, включаючи трьох членів екіпажу, двоє з яких (командир і навідник) перебувають у башті, а механік-водій попереду корпусу зліва (за ходом руху). Бойове відділення знаходиться в середній частині корпусу.

 – Може, ще якісь випадки були незабутні?

 – Нещодавно виїжджали із командиром забирати підбиту машину – успішно спрацювали, відтягнули.

 – Ким працювали до 2019 року?

 – Я взагалі за фахом гірничий електромеханік. На шахті не працював, пройшов лише практику та пішов до армії. Виходить, одразу після навчання. Мені тоді було 19 років.

 – У 25-ту бригаду самі вирішили піти чи вас перевели?

 – Перевели наказом перед початком харківського штурму. Мене та товаришів разом з машинами відправили до 25-ї бригади начебто як у відрядження, допомогти на штурмі, а потім виявилося, що я тут залишився назавжди (посміхається - ред.)

 – У чому саме полягає ваша робота?

 – Це завезення піхоти, підвезення БК та продовольства. Ну і, звісно, “виїхати постріляти”.

 Олександр з побратимами

– Розкажіть про свій бойовий досвід на харківському напрямку.

– Ми поїхали штурмувати перше село Яковенкове. Там трохи з боєм було, але в принципі супротивник звідти пішов. Ми з ними побилися-пострілялися. Але було цікаво.

Зайшли в Яковенкове, а потім "на куражі" пішли далі. Можна сказати, нахрапом. І почали їх гнати. Ми за добу могли взяти по три-чотири села. Було таке, що я в ротного питаю: "Командире, а скільки ми сьогодні сіл проїхали?" Він відповідає: "Мабуть, три чи чотири". Я думав, що буде одне, а врешті-решт пройшли максимально.

 Олександр на одному з завдань

– Люди, які брали участь у харківському контрнаступі, кажуть, що тоді було набагато простіше, ніж тепер, коли з'явилися дрони.

 – Так, зараз на броні сюди не заїдеш – залітає одразу дрон, б'є машину й все. А далі йди пішки.

 – Тобто зараз лише пішки?

 – Так. Хлопців вивозять на пікапах до певної точки, а далі вони йдуть пішки по 18-20 кілометрів з усім БК, продовольством, генераторами, бензином. Їм простіше пішки пройтися, щоб не підставляти техніку та хлопців. Та й загалом інакше вони туди просто не дійдуть – ворог бачить техніку, направляє дрони, обстрілює. А так вони по-тихому пішки зайдуть і все.

 Олександр на одній з доріг до фронту

 – На якому ви зараз напрямку?

 – Покровськ.

 – Яка там зараз ситуація?

 – Така собі, не дуже.

 – Як ставитеся до мирного врегулювання?

 – Напевно, нейтрально. Бо мені не віриться. Хотіли б щось вирішити, вже зробили б це. А так затягують, щось вигадують.

 – Чи вірите в те, що ми переможемо?

 – Звісно, ​​а як інакше. Не дарма ж я сім років служу (посміхається – ред.).

 – Які проблеми є в армії, на ваш погляд?

 – Бракує людей.

 – А як ви ставитеся до того, що дозволили виїжджати молодим людям за кордон?

 – Це вибір кожного, хочеться – хай їдуть.

 – А якщо їх мобілізувати – чи не допомогло б це з кадровим голодом?

 – Їх змушувати теж немає сенсу. Зараз його зловлять, мобілізують, а він за два-три дні піде до СЗЧ. А уявіть, якщо він потрапить із групою до піхоти. Інший думатиме, що він прикриває йому спину, а він візьме та втече. На таких сподіватись особливо не треба, бо йому, в принципі, втрачати нічого – він не хотів іти, його змусили, він тут нічого такого не бачить, має свої думки в голові.

 – Раніше ми мали багато охочих йти воювати, зараз ці люди закінчуються.

 – Так. Я ж говорю, у нас на харківському штурмі всі були на такому патріотизмі, ми йшли ламати всю цю систему.

Я приїхав у роту тоді, нікого не знав, окрім двох чоловіків, і то з одним я вже познайомився за фактом. А мені з ними треба було їхати вже за два дні на штурм.

Потім у бою спрацювалися і я зрозумів, що в мене за спиною є свої.

У мене був взвод ТрО на машині (моя піхота). Я думав, що після першого “прильоту” біля машини вони порозбігаються, але ні, то були міцні хлопці.

 – Коли ви навчилися керувати бронетехнікою?

 – БМП – ще у 81 бригаді. А зараз я вже 4-5 років служу механіком. А на “Мардері” – півтора року. Навчався у Німеччині. Вони мають свої правила, але було цікаво.

Був старший із німців, який нас зібрав після приїзду, запитав у перекладача, скільки днів тому ми були на передовій. Йому відповіли, що лише два-три дні як забрали. Він нічого не сказав, але обличчя було здивоване, як мінімум.

Цими машинами навчилися їздити за три дні. Навіть самі інструктори говорили, мовляв, “як так, ми своїх вчимо тиждень, а ви так швидко розібралися – як правильно входити в повороти, маневрувати”, тобто за всіма правилами.

Я тренувальний виїзд перед іспитом проходив, єдина помилка – не ввімкнув “поворотник”. Ми йому пояснювали, що на фронті вони не потрібні.

 – А які загалом настрої?

 – Нормально, як завжди, живемо, працюємо.

 Олександр на одній з локацій

 – Які у вас нагороди?

 – Захисник України, За незламність та Орден за мужність ІІІ ступеню.

 – А якщо припустити, що ось, закінчується війна, повернетесь до Лисичанська?

 – Лисичанськ – це вже ні, наскільки я знаю, туди вже не повернешся після війни.

 – Продовжуватимете службу або чим займетеся?

 – Піду у внутрішні війська, до ДСНС чи охорони. Я на “цивілці” особливо не жив, сім років в армії, тож окрім автомата, в принципі, у руках нічого не тримав.

 – Повертатимемо Луганщину?

 – Як мінімум, постараємось. У мене там батьки, тож треба.