«Вам дуже пощастило: під дощем їм впадлу стріляти». Як люди живуть біля лінії фронту

Сєвєродонецьк — адміністративний центр Луганської області та важливий вузол хімічної промисловості України. Наразі місто знаходиться у небезпеці: у сусідньому Рубіжному йдуть бої. Ворог намагається просунутися вглиб та забрати під контроль усю Луганську область, щоб далі мати змогу взяти у кільце Слов’янськ. Наразі всі спроби штурму закінчувались для військ РФ невдачами, тому вони тримають Сєвєродонецьк під постійними артилерійськими обстрілами. В хід ідуть міни, ракети та авіанальоти.

Дорогою до Сєвєродонецька нам доводиться зупинятись не тільки через блокпости, але й через постійні зустрічі з куропатками та кроликами — вони зовсім не бояться автомобілів та часто перебігають через дорогу.

Під проливним дощем ми прибуваємо до центра міста, де нас зустрічають волонтери Олександр та Олексій. Вони погодились провезти нас по Сєвєродонецьку. Їх автомобіль — старі «Жигулі» з вибитим вікном та отворами від уламків.

Олексій сідає з нами на заднє сидіння. Він одягнений у звичайний дощовик та легку куртку, немає ані бронежилету, ані каски. «До речі, вам дуже пощастило: під дощем їм впадлу стріляти. Сьогодні досить тихо», — посміхається Олександр.

Школа

Перша локація на нашому маршруті — загальноосвітня школа. Зараз тут мешкає близько 30 осіб. Усі вони покинули свої домівки, щоб бути ближче до шкільного бомбосховища. Хтось розмістився у спортзалі, а хтось організував ліжка зі шкільних стільців.

«Заносьте-заносьте, ми вам вдячні дуже», — ми проходимо до кухні, щоб віддати кухарям привезену гуманітарку. В місті вже більше місяця немає опалення, світла та електрики, однак волонтерам вдалось організувати польову кухню з невеликого мангалу.

«Намагаємось годувати два рази на день. Все привозять волонтери. Сьогодні ось пощастило: добули гречку, обід буде», — на кухні нас зустрічає Наталя. Вже час обідати, тому жінка накладає страву у невеликі тарілки: два половники гречки та дві сосиски.

«В квартирі замерзло все. Добре, що хоч тут прихистили», — розповідає Валентина. Біля неї сидить дев’ятирічна Аліна, одна з трьох дітей, які мешкають у цьому сховищі. Валентина займається з нею англійською, пояснює дівчинці абетку. «Я вже на пенсії, але що робити? Треба ж молодій матусі якось допомогти, якщо вже ми тут разом».

Бункер

Наша машина зупиняється біля невеликого натовпу. Люди курять та розмовляють, але, побачивши нас, замовкають, дивляться вороже: «Ви навіщо тут?», «Що розповідати? Як ми в бункері без світла вже два місяці сидимо? Це цікавить?».

Пройти вниз вдається тільки після прохання Олексія. Він вже привозив у це сховище їжу, тому місцеві йому довіряють.

Ми заходимо до одного з основних приміщень сховища, волонтер знайомить нас з Оленою. Саме вона організувала місцевий побут: принесла матраци, обладнала туалет та кухню для близько 100 мешканців бункера.

«До війни я працювала в дитячому розважальному комплексі “Малишляндія”, це тут, поруч. Звідти все й принесла», — розповідає жінка. «Але ви знаєте, з дітьми працювати значно легше, ніж з людьми, що вже 50 днів сидять під землею».

Олена скаржиться, що настрій в бункері дуже напружений: люди сваряться, деруться та звинувачують одне одного. До неї у місцевих теж є претензії: якось жінка начебто неправильно поділила їжу, що привіз волонтер, через що люди звинуватили її у крадіжці. Відтоді від ідеї займатися організацією життя бункера Олена відмовилась.

«Мій друг навіть під обстрілами привозив сюди речі. Однак їм все одно все не так. Я не прошу схвалення та подяки, але й таке ставлення терпіти не можу». Олена також розповідає, що за стілець, який вона змогла перетворити на саморобний унітаз для зручності пенсіонерів, теж були суперечки і драки.

Супермаркет

Після бункера Олексій везе нас далі, до зруйнованого супермаркету, або «головного пункту видобутку їжі» мешканців нових кварталів Сєвєродонецька. Підходячи ближче, ми бачимо людей на другому поверсі. Вони розгрібають завали у пошуках продуктів та питної води.

Знайомимось з одним із них. Його звуть Герман, до війни він мав успішний бізнес та власну автомийку.

«Я не мародер, правда. Але води немає, волонтери в нас тут рідко їздять», — чоловік стоїть на колінах біля уламків стелі та розкидує важкі цеглини, шукаючи вцілілі пляшки. Біля стіни навпроти нього є вцілілий стелаж з кількома пачками соку, але їх Герман не чіпає принципово, тому що «тоді точно як мародер буду».

Всередині магазину дихати важко, особливо біля полиць із зіпсованими фруктами та овочами. Їх тут залишилось чимало: люди дуже довго не наважувались зайти до зруйнованої будівлі. Не через страх обвалу, а через небажання «красти». Про це свідчить і вцілілий касовий апарат, який за цей час ніхто навіть не спробував зламати.

Підвали

Після прогулянок спустошеними вулицями з’являється враження, що в місті майже не залишилось мешканців. Однак достатньо заглянути в будь-який двір житлового комплексу, щоб зрозуміти: життя Сєвєродонецьку повністю перейшло у підвали. Люди як можуть облаштовують своє життя у підземних приміщеннях: зносять з будинків ліжка, майструють загальні мангали.

Нам доводиться спуститись в один з таких підвалів через черговий обстріл. Тут теж нас зустрічають ворожі погляди: «Це ви сюди під обстрілами так спокійно катаєтесь, бо знаєте, як вони стріляють, так? І взагалі, документи ваші де? Яка преса?» Ми показуємо місцевим усі документи, однак питання ще залишаються: «Ну і що ви хочете почути? Ми тут без світла, без усього, поки вони там воюють».

Ми розповідаємо, що кожен день курсують евакуаційні автобуси до залізничного вокзалу Слов’янська. Звідти можна сісти на безкоштовний потяг до Одеси або Львова, де людей зустрічають волонтери та надають тимчасові домівки переселенцям.

— Там безпечно. Там не стріляють, — пояснюємо ми.

— Ага, а як же ж. Щоб як у Краматорську було? Бах! І все, ти труп. До речі, «Точка-У» є тільки в українських військ, ви ж знаєте.

Після спроби пояснити, що у вокзал Краматорська влучила саме російська ракета, нас просять видалити всі відео та відмовляються від подальшого діалогу.

Так само з нами ведуть розмову і в інших підвалах міста. Хтось скаржиться на волонтерів, які «взагалі не привозять туалетний папір» майже під крайню лінію фронту. Хтось зазначає, що «невідомо, хто стріляє. Ми ж у підвалах сидимо, як нам зрозуміти?» На питання щодо евакуації відповідь майже однакова: «Ніхто на мене там не чекає. Ми нікому не потрібні».