Сергій Каленюк: «Прощай, Сєвєродонецьк!»

Кілька років тому одна журналістка запитала: «Із чим у вас асоціюються Сєвєродонецьк?»

Власне назва Сєвєродонецьк у мене давно асоціюється з гіршими проявами радянського минулого.

Я сприймав лише назву Сєверодонецьк (прим. sd.ua: дивись Топонімічна історія Сєверодонецька), бо це місто в Україні, яке мало звучати по-українські, і писатися у відповідності до норм української мови.

Я тоді подумав, якщо по суті питання, то у мене місто Сєверодонецьк асоціюється з оазою, тобто з острівцем рослинності біля природної водойми в пустелі. Біля оази не затримуються надовго, відпочили, набралися сил і пішли далі.

Ще у 1974 р. потрапив до Рубіжного на студентську практику — вперше потрапив на Донбас. Можливо, від того, що гуртожиток був «з видом» на піщану окраїну, здалося, що потрапив у пустелю. Але й парк пустопорожній із «зів’ялим листям» на піску, літня спека, вітер з пісочком, та ще й старезний «Краситель», де в цеху зверху капала чорна рідина, а ходили по цеху як Янукович по пеньочкам, так ми по цеглинам, що були розставлені у чорній калюжі. Тут все нагадувало пустелю або запустіння.

Їздили в сусідні міста — Лисичанськ і Сєверодонецьк. Лисичанськ налякав — здалося, що духовна пустеля. У дворах місцеві шахтарі «забивають козла», біля базару будинки ще були приватні, одноповерхові, «пролетарські». Місцеві нас там ледве не побили. Відчуття — безнадія з довгою історією.

Сєверодонецьк вразив — парк ніби ж теж на піску, але зелений, і з алеями заквітчаними. А вулиця Леніна дійсно була бульваром, по якому лише люди ходили, ніякого транспорту. Ходили серед квітів, з обох сторін посаджені квіти, чисто, підметено, полито. Тоді навіть іноді поливальні машини ще їздили, і поливальні «пушки» працювали. Пам’ятники доглянуті. І тінь кругом у старих районах. Не дивлячись на літо, завжди можна пройти по тіні. Затишні двори. Сподобалось.

А за два роки я вже приїхав працювати в Сєверодонецьк, який мені видавався оазою в Донбасі. Відчуття цього було ще й від того, що серед моїх знайомих і нових друзів усі були звідкись, не сєверодончани. Тоді приїздило на хімкомбінат багато молодих спеціалістів, та й не лише на комбінат, і в ОКБА, НИИ УВМ... Навіть на роботі згадав лише одного сєверодончанина, а інші — приїжджі здалеку, або з Лисичанська, Боровського, хоч недалеко, але народилися не в Сєверодонецьку. В ПК хіміків, у бібліотеці, усе моє оточення — хто звідки.

У Сєверодонецьку я прожив 38 років — усе своє трудове життя. У 2014 році я зрозумів, що спокійного життя тут не буде і повернувся на батьківщину. На той момент вже чимало моїх друзів, приятелів і знайомих покинули місто з різних причин. Місто, як і країна, розвивалися до кінця 1970-х років, після чого розвиток почав гальмувати. А люди, які стали тут професіоналами своєї справи, потихеньку переїжджали на нове місце роботи, і хіміки, і приладобудівники. Виїздили й просто будівельники, бо будівельна галузь тут почала згортатися, адже основні підприємства вже збудовані.

Після подій 2014 року до «сєверодонецької оази» переїхало багато луганчан, сюди перебралося чимало людей з територій, непідконтрольних зараз Україні.

Сєверодонецьку лише 88 років. В історичному плані — короткий вік, тому історії тут уваги не приділяли. Без історичного підґрунтя мешканці цієї оази відчували себе тут лише подорожніми, тимчасовими мешканцями. Але історія міста має різні періоди, деякі досі лишаються маловідомими або міфологізованими. Людина без знання історії, хоча б минулого свого роду, це як перекоти-поле, куди вітер подув, туди й понесло. Людина повинна мати корінь і внутрішній стрижень. Події 2014 року мені показало, що люди у нашому Донбасі зовсім не знають історії. А особливо в нових містах і селищах, до яких ще відноситься і Сєверодонецьк. Тут навіть не знають засновника міста, хоча і ста років не пройшло від заснування. Мені навіть не вдалося знайти людину, яка б сказала мені, де знаходився у 1950-х роках «посьолок Южний» з гуртожитками і казармами у Сєверодонецьку, який згадувався у тогочасних газетах.

У 2009 році я підготував для міської газети «Сєвєродонецькі вісті» статтю «Світле, Світлоград і Задонецьк — це усе наш Сєверодонецьк». В ній я прослідкував, як наше місто називали письменники в своїх творах протягом його існування. Це ж були художні твори, але назви міста в них мали певні закономірності, вони відповідали історичним періодам.

У 1947 році Володимир Сосюра називав селище Лисхімбуд. У 1960-х роках хрущовської «відлиги» Борис Олійник і Микита Чернявський писали про Північнодонецьк. Але в 90-х роках в романі «Суша» Чернявський називав місто Світлоградом. Так і мало називатися наше місто. У паспорті директора хімкомбінату Вілєсова у 1950 р. навіть було поставлено штамп з пропискою, де було вписано цю назву — Світлоград. Проте в обкомі партії вирішили інакше. Схожу назву - Світле мало місто в повісті Інни Кінзбурської «День рождения Березина», яка написана в середині 1960-х років. Будь-який сєверодончанин «зі стажем» легко пізнає в Світлому Сєверодонецьк початку 60-х років. Прикмети Сєверодонецька 70-х років можна розгледіти і в Задонецьку з роману Маргарити Сосницької «София и жизнь». І зовсім непривабливо виглядає наше місто середини тяжких 90-х років у цікавому романі Євгенії Кононенко «Імітація», тому й назва – Новожахів. Перед 2014 роком Світлана Талан мене запитувала, як правильно писати назву нашого міста. Я розповів історію назви і сказав, що правильно Сєверодонецьк. Але в її романах вона називала його Сєвєродонецьк. Теж показово.

Коли радянська імперія почала розпадатися, тоді не лише Сєверодонецьк, а й вся Україна виглядала не найкращим чином. Але Новожаховом Сєверодонецьк виглядає лише зараз, коли Росія взялася відновлювати імперію. Коли усе місто практично зруйноване, а сєверодончан війна зараз розкидала по всьому світу, наш Сєверодонецьк дійсно став Новожаховом.

Мої друзі-приятелі-колеги сєверодончани зараз в Канаді, США, Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Польщі... Багато і на Дніпропетровщині, Полтавщині, Буковині, у Львові, Луцьку, Рівному... А дехто і в Росії чи ЛНР. Вони без речей, а літо мине, почнуться холоди. Їх квартири в Сєверодонецьку зруйновані. Якщо у когось щось і вціліло, так розбита ТЕЦ, всі мережі побиті, не буде тепла, води, газу. Як повертатися? І де працювати?

Схоже, що повертатися найближчим часом не доведеться.

Ті, хто виїхав у 2014, вже облаштувалися на новому місці, хто — в Росії, хто — в Україні. А ті, хто ці роки жив у місті, вперто не хотіли змінити лише одну букву щоб записати назву правильно українською мовою. У мультфільмі про Врунгеля правильно звучало: «Как вы яхту назовете, так она и поплывет». Справа не в букві. Ті, хто тримався за радянське минуле, не відчували себе українцями, вони тяжіли до Росії. Тому й категорично не хотіли української назви. У 2014 році я зрозумів, що сєверодончани ментально ще лишаються в колишній радянській імперії, менше ніж луганчани, але все ж. І зрозумів, що Росія на цьому не зупиниться. Наша сім’я виїхали туди, де чітко усвідомлюють свою українськість.

А Путін зрозумів, що в Україні є ще громадяни, які ментально близькі до Росії, і послав свої війська «денацифіковувати» Україну. Практично повністю зруйновано Рубіжне, Сєверодонецьк, добивають Лисичанськ. Куди повертатися?

Я розмовляв з багатьма своїми знайомими-сєверодончанами, які зараз далеко від Сєверодонецька. Багато думають про повернення, але починають розуміти, що повертатися нема куди. Дехто шукає роботу і думає про нове місце проживання. А одна знайома сєверодончанка, яка зараз опинилася в Німеччині, відповіла: «Після перебування у сховищі з тими ветеранами, які чекали на прихід російських військ, де я боялася навіть показати свою позицію, я багато чого переглянула і переосмислила. Зараз я посилено вчу німецьку мову. У мене дозвіл на два роки проживання тут. Я зараз не думаю про Сєверодонецьк і сєверодончан».

Я вже кілька років заочно знайомий з Катериною Броніною — онукою засновника Сєверодонецька Олександра Дмитровича Забєльського. Це він розпочинав будівництво Лисхімстрою, і завдяки йому почалося будівництво Сєверодонецька на перехресті колишніх вулиць Леніна і Заводської. У квітні вона написала, що знову, і цього року їй не вдасться приїхати в Сєверодонецьк щоб побачити місто, яке почав будувати її дід. Я відповів, що зустрінемось там через два роки, на 90-річчя міста.

Ця розмова відбулася в квітні. Але сьогодні вже зрозуміло, що міста Сєверодонецька, у якому можна жити, не існує. До відновлення Харкова, у якому живе Катерина Броніна, зголосився долучитися Британський архітектор і дизайнер, лауреат Імператорської та Прітцкерівської премій Норман Роберт Фостер. Певен, що Харків відбудують. Із Сєверодонецьком важче, адже його основні підприємства «Азот» та «Імпульс» навряд чи вдасться відновити, принаймні в найближчі роки. Напевно, вже зараз слід починати думати над перспективним плануванням міст Рубіжного, Сєверодонецьк і Лисичанська.

Кажуть: «Святе місце порожнім не буває». Певен, що відродиться і наше місто-оаза. Але це вже буде не Сєвєродонецьк і навіть не Сєверодонецьк. Місто матиме українську назву, і це має бути не Новожахів. Назва має бути такою, яка нагадувала б про мрію тих першобудівельників, які починали його зводити, які мріяли про Північнодонецьк чи Світлоград.