“Рубіжне - суцільне пекло, а Сєвєродонецьк здали, бо нічого було вже тримати”, - розповідь українського військового, який боронив Луганщину

Як воювали за Рубіжне, що стало причиною відступу українських військових від Сєвєродонецька та чому так швидко окупували Лисичанськ в інтерв'ю “5 каналу” розповів актор театру, командир роти батальйону “Свобода” Володимир Ращук.

“Рубіжне - це було сердце Мордора. Це було суцільне пекло, страшно та боляче”.

“Рубіжне - це було сердце Мордора. Це було суцільне пекло. Там, на одній з позицій ми нарахували 417 прильотів. В один сектор. Нас кинули в окопи. Там просто нас як насіння лускали. Це було архістрашно, архіболяче. Я не палив, поки не почались події у Маріуполі. У мене там сестра залишилась. Так за перший день у Рубіжному я викурив 7 пачок цигарок.

В перший же день у нас були втрати. Танки виїздили та прямою наводкою лупили по окопах. Тоді ми з комбатом прийняли рішення та перейшли на більш вигідні позиції, де трималися вже до самого кінця”, - згадує Володимир.

“Нас називали “кокаїнові люди”, бо після вибухів сипалась побілка і ми були з ніг до голови білі”.

У складі добровольчого батальйону “Свобода” Володимир Ращук протягом кількох місяців відбивав атаки окупантів на Сєвєродонецьк:

“Гатили дуже потужно артою в нашу будівлю, бо вона знаходилась в куті, на перехресті Гвардійського проспекту та вулиці Богдана Ліщини. Постійно виїздили танки спускали весь боєкомплект в нашу будівлю. Нас називали “кокаїнові люди”, бо після вибухів сипалась побілка і ми були з ніг до голови білі.

Дуже низько працювала ворожа авіація і артилерія била нон-стопом. Вони криві, вони косі, але пристріяли наші будівлі. І все, що летіло, летіло прямо по нам. І були бойові контакти, вибивали “ахмадсилу” з кварталів. Втратили тоді одного побратима, я отримав поранення, але ми їх вибили, зайняли ту територію, завели туди смежніків”.

“Ми могли просуватися вперед, і в нас реально були сили”.

Володимир розповідає, була можливість рухатись вперед, але не робили цього, бо не було наказу:

“Ми могли просуватися вперед, і в нас реально були сили. Але мені здається, що командування порахувало, що так буде набагато більше втрат. Ми зробили над важливу справу. Ми тримали оборону і не пускали ворога. Свою місію ми виконали. Але стояти на місці - це нестерпно. Коли тебе луплять, а здачі дати не можешь. Це вбиває бойовий дух.

Тому ми і засідки робили, і на танки полювали, не тупо стояли. А головне, що ми зробили - стягнули з Херсонського напрямку, з Південного напрямку дві великі групи, щоб вони провалили Сєвєродонецьк. Саме в цей момент наші хлопці змогли там просунутись. Стратегічно ми зробили велику справу, тим, що тримали місто, але морально - це дуже важко, коли стоїш на руїнах”.

“Ми на своїй землі. І не важливо, спецура прийде, чи якісь інші круті чуваки. Сила на нашому боці”.

Про те, чи вважає російских окупантів “орками” та “свинособаками”, Володимир відповідає:

“Вони різні. “ЛДНР” - просто лабухи, люди з вулиці. Вони й вдягнені бозна як. А у росіян є спецпрезначенці, “кадирівці” теж добре оснащені, у них є зброя. Але, найголовніше, перевага наша. Бо ми на своїй землі. І не важливо, спецура прийде, чи якісь інші круті чуваки. Сила на нашому боці, бо ми боремось за свою землю, за свою свободу. Тому я не оцінюю тих обсосків, що будуть там, де вони мають бути. Місце їм в землі”.

“Це була дуже велика образа на командування. Було дуже боляче за всіх побратимів, що тут полягли. Стало зрозуміло, що Сєвєродонецьк здають”.

Володимир згадує, як морально важко було відходити від Сєвєродонецька:

“Останні три тижні навіть не відчувалась перевага росіян, не дивлячись на те, як вони гатять. Ми були ніби на рівних. І була впевненість, що ось зараз ми попрем, і на Москву. А коли вони методично, кожен день руйнували позиції, стало вже нестерпно. Ми почали розуміти, що треба відходити. 22 червня був наказ зробити маневр. І ми через річку Сіверський Донець відійшли до Лисичанська.

Десь за днів 10 до цього, мені сказали, що ходять чутки про відхід. І тоді - це була дуже велика образа на командування. стало дуже боляче за всіх побратимів, що тут полягли. Стало зрозуміло, що Сєвєродонецьк здають, як Маріуполь та інші міста України. Тому стояли допоки не отримал наказу.

Ми розуміли, що це надважливий рубіж. По факту, останнє місто Луганщини. Так, розказували, що Лисичанськ - незрушна фортеця, але по факту там ніхто не робив укріплень, не готував лінію оборони. Тому його, можна сказати, механічно окупували”.

Як відходили від Сєвєродонецька, напереодні розповіли Нацгвардійці.