“Діти безпорадні перед обличчям війни”. Історія вчителя-переселенця з Сєвєродонецька

Історик та вчитель Валерій Негматов

Валерій Негматов - відомий в Сєвєродонецьку історик та викладач, евакуювався з міста в березні та продовжив навчати дітей онлайн. У першій частині розмови з “Сєвєродонецьк онлайн” розповів про життя у місті під обстрілами, патріотизм та роль звичайної людини в воєнний час.

Валерій Джуробайович Негматов народився в Полтавській області, та у віці двох років його мати переїхала до Сєвєродонецьку. Як каже сам Валерій - “місто молодих, квітуче, спортивне”. Після університету він повернувся до Сєвєродонецька та працював викладачем у багатьох школах міста.

"Вранці 24-го лютого діти мого класу почали писати мені, що в школу не прийдуть"

“Перший раз у мене йокнуло серце надвечір 23 лютого, бо в одному з телеграм-каналів, якому я довіряю, побачив повідомлення про те, що всім російським військам надано наказ вимкнути всі перемовні пристрої. А як відомо ще з Другої світової війни - це явна ознака, що буде наступ. А рано вранці вже діти мого класу почали писати мені, що в школу не прийдуть”, - згадує Валерій.

Чоловік довгий час не виїжджав з міста, як не зробив це і в 2014-му році, бо сподівався, що Україна зможе його втримати. До того ж, він тримав зв’язок зі своїми учнями, підтримував їх та допомагав. Вони спілкувались в соцмережах, обмінювалися фото та відео.

"Не гоже мені було виїжджати в перший день, коли я роками розповідав дітям про патріотизм"

“Не гоже мені було виїжджати в перший день, коли я роками розповідав дітям про патріотизм, любов до свого краю. Вважав, що це, певною мірою, буде зрада. І коли я вже покидав місто, мені сказала знайома людина, що кожен має бути на своєму місці і займатися тим, чим може займатися”, - розповів Валерій.

Вчитель каже, дітям дуже важко було сприймати ситуацію, вони в один день втратили домівки, звичний уклади життя, коло спілкування. Усі учні Валерія виїхали з Сєвєродонецька.


“Деякі діти виїхали на непідконтрольні Україні території, а дехто й “запоребік”. Але ж це не вони виїхали, їх вивезли батьки. Це не їх вибір, вони неповнолітні. Це вирішили за них, і тому вони змушені підкоритися цьому. Одна з моїх випускниць минулого року була категорично проти і хоче повернутися, але самій зробити дуже важко”, - каже Валерій.

"Діти не вирішують, на територію якої країни їх вивезуть"

В перші дні війни Валерій переважно був на роботі та вдома, потім, коли обстріли посились, та він ледь не потрапив під “Гради”, перебрався до укриття. Валерій допомагав знайомим, передавав продукти з нових районів в старі. Розносив їжу, яку готували волонтери. Каже, майже зовсім не фотографував місто, хоча й розумів, що це важливо для історії.

“Було неспокійно на душі, бо я завжди пропускаю це через себе, мені часто дорікають, відчуваю на собі певною мірою провину, що я десь, як вчитель історії, недопрацював. Хоча поки що я не маю фактів, що безпосередньо мої учні виступають на стороні зла. Всі зайняли чітку позицію, хто в 14-му році, хто зараз. Вже один мій учень з 20-ї школи, Богдан Рябко, загинув на передовій”, - розповідає вчитель.

З Сєвєродонецька він виїхав з одним наплічником, куди заздалегідь склав ноутбук, носії з інформацією і документами, та котом Брюсом. Понад два місяці Валерій жив у Дніпрі. Проводив заняття онлайн.

“Це було і мені важливо, і дітям було важливо. Не всі виходили на зв’язок, тому що частина вже почала вчитися в інших школах, у частини не було доступу до інтернету. Займалися до кінця травня. Потім ще виконував таку логістичну роль. До Дніпра переправляли речі, які потрібні нашим хлопцям, а я вже звідти переправлял до Сєвєродонецька та Лисичанська”, - розповідає Валерій.

"Саме страшне під час війни - це безпорадність. І у дітей це відчуття значно сильніше"

У червні знайомий історик запросив викладача переїхати до Києва. Валерій каже, це виявилось дуже цікавим досвідом, бо він спілкується з колегами, відвідує різноманітні заходи та має намір структурувати свою роботу з новітньої історії Сєвєродонецька.

“Саме страшне в цій ситуації - це безпорадність. Я нічого не можу вдіяти, нічого не можу вчинити. Одна справа, якби я мав здоров’я та був в умовному окопі, тоді по іншому все сприймаєш. Ти можеш щось змінити, щось вдіяти. А коли ти знаходишся сам на сам з цією загрозою, це дуже важко для всіх цивільних громадян. У дітей ця безпорадність ще в більших об’ємах проявляється.

З іншого боку, постійні обстріли, загроза, що прилитить будь якої миті, виховали в українців поведінку, не те, що “пофігізм”, вибачте, але таке спокійне сприйняття. Ми можемо займатися своїми справами, і це добре, бо ми тримаємось. Це важливо для всіх нас, для всієї країни, бо якщо б ми зараз постійно панікували і жили у сховищах, щоб воно було. Країна б завмерла і померла. А так ми живемо та усі працюємо заради перемоги”.

До річниці визволення Сєвєродонецька Валерій Негматов поділився з нами фактами про цей день у 2014-му році.

Фото: Валерій Негматов
  

Голоси відсутні