Сєвєродонецька журналістка повернулась зі Словаччини, щоб працювати на передовій

Журналістка Анастасія Дашко народилась та довгий час прожила в Сєвєродонецьку. Працювала в багатьох медіа та на телеканалах. Після початку повномасштабної військової агресії росії, виїхала з міста за кордон, де прожила кілька місяців. Зараз, повернулась до України, щоб працювати військовою кореспонденткою.

"Тоді в мене почався стан такого шоку, коли ти, прямо кажучи, офігів, і не можеш вифігувати назад”

“24 лютого я дуже добре пам’ятаю. Здається, більшість людей вже не забуде його до кінця своїх днів. Про початок вторгнення я дізналась від свого чоловіка, він військовий, на той момент служив у військовому шпиталі, що розташовувався в Сєвєродонецьку. Він був у наряді, та десь о 5 ранку подзвонив, і сказав, що все полетіли снаряди і найближчим часом додому він не повернеться. Тоді в мене й почався стан такого шоку, коли ти, прямо кажучи, офігів, і не можеш вифігувати назад”, - розповідає дівчина.

Син Анастасії ночує у підвалі

Анастасія згадує, тоді дуже швидко почала збирати речі, 5-річний син Гліб ще спав, і їй шкода було його будити. Каже, не хотіла залишатись сама, бути з кимось поряд. Тому зателефонувала колегам. Було не зрозуміло, наскільки швидко росіяни дійдуть до Сєвєродонецька, бо в перші дні вони просувались дуже швидко та захопили прикордонні населені пункти.

"Було дуже страшно, бо я дружина військового, а адреса квартири, у якій ми жили в Сєвєродонецьку, ще з 2015-го року була на сайті “Трибунал”

“Було дуже страшно, бо я дружина військового, а адреса квартири, у якій ми жили в Сєвєродонецьку, ще з 2015-го року була на “сєпарському” сайті “Трибунал”. Тому я розуміла, що треба їхати, бо ми не будемо у безпеці. Ми з колегою, у якої також була дитина, спочатку перейшли до сховища у сусідньому будинку, де й провели перші тижні війни. А на першому евакуаційному потязі поїхали з Луганщини”, - згадує Анастасія.

Пункт реєстрації переселенців

Дівчина каже, це було дуже дивне відчуття, бо зазвичай коли їдеш у потязі, то розумієш, де ти вийдеш. То ді ж ситуація була іншою, вони кілька разів хотіли зійти з потяга, та через обстріли не могли цього зробити. Вони доїхали до Вінниці, де провели кілька днів, потім жили в гуртожитку в Ужгороді. Потім подруга Анастасії із Харкова вмовила її поїхати до Словаччини.

"На фоні власного емоційного стану, усі ті красоти не дуже торкали"

“Особисто мені за кордоном було некомфортно, бо це чужа країна. Це гарна країна, там дуже красива природа та архітектура. Але були не дуже гарні враження, коли ти там чужий. Це зовсім інша мова. Ми там мало з ким спілкувалися. І побутові умови були не дуже зручними. Нас поселили в офісному приміщенні, один поверх якого власник передав на потреби переселенців, безкоштовно годували. Я дуже вдячна, але це все ж офіс, маленька кухонька, не було душової й інші незручності. До того ж, на фоні власного емоційного стану, усі ті красоти не дуже торкали”, - каже Анастасія.

Житло в Словаччині

За її словами, думки залишатись за кордоном у неї не виникало з самого початку. Збиралась пересидіти якийсь час, подивитись, де в Україні буде безпечніше, але перебування затягнулось. До неї з Сєвєродонецька переїхала 72-річна мати, яка залишалась у місті до останнього. Але все ж згодом вони повернулись до Дніпра. Анастасія каже, що тут їй набагато комфортніше, вона спілкується з колегами, друзями.

Анастасія з сином повертаються в Україну

Чоловік Анастасії продовжує службу у військовому шпиталі, що переїхав спочатку до Лисичанська, а згодом на Донеччину. Весь час вони підтримували зв’язок.

“Звісно дуже сумуємо один за одним. Чоловіку важко так довго перебувати від дому, від родини. Перший раз з початку війни ми побачились вже тут, у Дніпрі. Дуже недовго, але були щасливі. І ми розуміємо, що все це не закінчиться швидко, хоча його контракт й спилав вже за кілька місяців після 24-лютого. Сподіваємося, що будуть якісь відпустки, чи можливість якось побачитись. Але мене тішить, що він перебуває у відносній безпеці”, - каже Анастасія.

Весь час перебування за кордоном дівчина продовжувала дистанційно працювати на телеканалі UA:Донбас, який також евакуювався з Сєвєродонецька. Робила сюжети, записувала інтерв’ью телефоном та скайпом. Коли ж повернулася, почала розглядати можливість їздити на неокуповану частину Донеччини, щоб робити репортажі з передової, бо такий досвід в неї вже був.

Анастасія працює на українських позиціях за кілька тижнів до початку вторгнення

“Розуміючи всю небезпеку, душе хочу туди їздити, є якась внутрішня потреба бути там, бути з людьми, які допомагають, які захищають. Може це буде не така велика підтримка, але вважаю, що дуже важливо розповідати про цих людей, їх життя, їх побут. Звичайно, є острах за дитину, але я сподіваюся, що все буде нормально, ми будемо виконувати всі заходи безпеки. І я бачу на прикладі Харківщини, як колеги працюють у вже звільнених населених пунктах, тож дуже сподіваюся, що ми також буде знімати у своїх вільних містах”, - розповідає журналістка.

Анастасія не має інформації про своє житло у “нових районах” Сєвєродонецька, бачила лише кілька фотографій у місцевих пабліках. Каже, намагається про це сильно не думати, бо зараз немає великої різниці, згоріла квартира, чи ні, це не впливає на її теперішнє життя. Бо навіть після визволення міста повернутися туди жити довгий час з дитиною не зможе.

"Зараз багато з сєвєродончан, коли втратили своє місто, почали розуміти, як його люблять" 

“Якоїсь сильної реакції на окупацію Сєвєродонецька в мене вже не було, до це все відбувалось тижнями, і в мене одразу було остаточне розуміння, що вони як мінімум Луганську та Донецьку область намагатимуться зайняти повністю. А перші тижні, звісно, вже подумки з містом прощалась, було дуже боляче.

Курси надання невідкладної допомоги

Мені здається, саме зараз багато з сєвєродончан, коли втратили своє місто, почали розуміти, як його люблять. Ну жили й жили. Я, наприклад, якийсь час у Харкові жила, здавалося б, яка різниця, де жити. А коли усе це сталося, реально розумієш, яке воно для тебе дороге, попри якісь недоліки. Перший часу дуже було боляче. Пам’ятаю, дивилась сюжет про шелтер для переселенців у Дніпрі, і там у кадр попала мисочка з “міньйончиками”, і я згадала, що у мене вдома була така сама мисочка. І просто сидиш, і сльози катяться”, - розповідає Анастасія.

"Сєвєродонецьк - це наше місто, і я думаю, що багато людей туди повернуться"

Дівчина каже, з часом стало легше, але зараз намагається вже не дивитися різні відео від “міліції лнр”, бо це дуже неприємно. Жодних знайомих у місті в неї не лишилось. І навіть якби була можливість зателефонувати, то просто було б нікому.

Анастасія Дашко в Сєвєродонецьку

“Сьогодні думала, що дуже хочу, щоб Сєвєродонецьк звільнили, навіть якщо там залишились одні руїни, то щоб і вони не дістались тим загарбникам. Себе запевнила, що обов'язково туди повернутися, як мінімальний варіант - знімати сюжети. Якщо раніше, до окупації та повномасштабного вторгнення у мене була мрія зняти український прапор у Луганську, тепер з’явилась ще одна набагато потужніша професійна мрія - зняти український прапор в Сєвєродонецьку та показати, як місто відбудовується, зводять нові будинки, школи. Сєвєродонецьк - це наше місто, і я думаю, що багато людей туди повернуться”.

Фото: Анастасія Дашко

Про те, як волонтери з команди "Rollndrive" допомагали сєвєродончанам та зараз працюють під обстрілами на Донеччині, читайте в ексклюзиві "Сєвєродонецьк онлайн".