“Історію потрібно вивчати, щоб знати в кого стріляти”, - Валерій Негматов

Валерій Негматов - почесний житель Сєвєродонецька, відомий в місті вчитель та історик. В березні він евакуювався з Сєвєродонецька, продовжував навчати дітей онлайн у Дніпрі, зараз працює в Києві. В другій частині розмови з журналістами “Сєвєродонецьк онлайн” Валерій Негматов розповів про важливість історії з огляду на сучасні події, велику роль краєзнавства та спотворення української історії росіянами.

- Розкажіть про свої заняття історією та чому обрали саме вивчення рідного краю?

- Я позиціоную себе як історик, якщо конкретніше, краєзнавець, хоча не дуже люблю цей термін. Чому обрав саме цей напрям? Я з досвіду знаю, що справжнє історичне дослідження базується на джерелах. Не те, що ти в інтернеті знайшов, чи в якійсь популярній книжці вичитав, а те, що ти сам знайшов. Власний матеріал, який “накопав”. І саме краєзнавство дає таку можливість.

Справжні джерела - це те, що ти береш з життя. З життя тієї місцевості, де ти знаходишся. І коли я учням пропонував зайнятись дослідженням, завжди питав, а яку тему ти б хотів розвинути? І, пам’ятаю, один з останніх учнів каже, хочу обрати Велику французську революцію. Я питаю, а що ти можеш свого там розповісти? Пошукати в інтернеті і я можу, ї будь хто. Якщо ти хочеш займатися французькою революцією, треба їхати в архів до Франції, копатись у документах. Ти можеш це зробити? І ми шукали ближчу до себе тему.

Дослідження Бельгійської спадщини у Лисичанську

Таким чином я дітей спрямовував на дослідження свого краю. Але я полюбляю такий формат, коли дослідження базується не тільки на матеріалах нашого краю, в даному випадку Сєвєродонецька або Лисичанська, а й проводити загальноукраїнські паралелі. Наприклад, кілька років я з учнями досліджував волонтерський рух у Сєвєродонецьку. Зокрема ми збирали інформацію про “павучків” і знайшли ресурс, де зазначені усі волонтерські об’єднання, які плетуть маскувальні сітки з Києва, Львова та інших міст. Так от, жахлива річ, там немає жодної згадки про сєвєродонецьких “павучків”, які працювали з 2014 року по 2022. І я знаю, що навіть в перші тижні вторгнення вони ще плели сітки в підвалі під обстрілами.

- Над якими темами працювали останнім часом?

У мене немає своїх публікацій, мені чомусь цікавіше працювати зі своїми учнями та допомагати їм робити публікації. Може щось і буде, я планував завершити свою роботу по подіям 2014 року. Але зараз це складно, бо свої електронні записи я вивіз, а багато рукописного матеріалу залишилось в Сєвєродонецьку. Там такі склади паперів. Я консерватор, звик все записувати руками, тому, нажаль, багато втратив.

Було три напрями, які я розробляв, і розглядав з учнями: “Русская весна”, окупація та визволення міста. З учнями ми виступали на конференціях, подавали роботи до Малої академії наук. Я зібрав багато фото та відео фактів, а також розповідей очевидців цих подій. Знайшов багато цікавих людей, записав їх історії. Наприклад, розмовляв з сином Радієвського, який служив в Нацгвардії.
Останнє цікаве дослідження у нас було “НЕ”дитячі історії війни”. Ми подавали його на кілька конференцій, на МАН не встигли оформити. Це були історії луганчан, які покинули місто у 2014 році.

Робота над виступом у Малій академії наук

Ще один цікавий напрямок - дослідження “ультрас” саме в 2014 році. В мене змінилося до них ставлення, бо раніше їх вважали “бандюками”, умовно кажучи, а тоді вони показали, що є дійсно патріотами України. Майже всі пішли захищати країну, хлопці, зокрема з Сєвєродонецька, гинули в боях.

- На вашу думку, чи затребувана зараз в Україні історія, як наука?

- Звичайно, особливо зараз. Але можу зазначити, що інтерес українців до історії почав з’являтися з “помаранчевої революції”. Завдяки, наприклад, Віктору Ющенку стала широко відома тема голодомору. Він перший почав підіймати цю тему, за цим потягнулись й історики, й освітяни, змінилась програма у школах. Це важливий момент.

Тоді почали підіймати теми української ідентичності, зрушили це питання, що в перспективі й стало поштовхом до “Революції гідності”. Далі інтерес до історії тільки зростав. Є такий мем: “Мій діду казав, що у школі потрібно вивчати два предмети: військову підготовку, щоб навчитися, як стріляти, та історію, щоб знати, в кого стріляти”. Так образно, але в умовах війни, актуально, можна визначити, для чого потрібна історія.

В такі моменти, що переживає наша країна зараз, такі науки, як фізика та математика, відходять трохи назад, а знання історії стає важливішим. Хоча можу сказати, що зараз у Києві не вистачає якихось історичних заходів. Є культурні, просвітницькі, але суто історичних мало, і людям цього не вистачає.

Валерій Негматов з колегами істориками

Зараз історикам часто задають питання щодо сучасності, з огляду на минулі події. І раніше в класі під час уроків також було багато питань, що відбувається, який зв’язок, чого нам очікувати. І без знання історії це важко усвідомити. Шкода, що не всі це розуміють, що держава не завжди це розуміє. Мені сподобалось висловлювання “Нам треба готуватись до довгої війни та вкладати гроші в найнеобхідніше - армію, освіту та культуру”.

- Чи є у вас приклади, коли Радянський Союз та росія спотворювали історію України?

- Перше, що спало на думку, дата початку Другої світової війни. В Радянському Союзі наголошувалась дата 22 червня 1941 року. І так воно вбивалось в мізки людей, що тоді й почалась війна. Зараз це перейшло “за порєбрік”, і вони теж так вважають. Так сталося, бо від радянських людей намагались приховати підписання пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Радянський Союз був союзником Німеччини, точно такою ж державою-агресором, яка 17 вересня напала на Польшу. І я чудово пам’ятаю параграф з радянського підручника історії, який називався “Визвольний похід Червоної армії”. Тобто це подавалося народу та світовій спільноті, як визволення західноукраїнських територій.

Ще класичний приклад - події 1654 року, так звана Переяславська рада. У мене в Сєвєродонецьку залишилось два старих радянських підручники, які я завжди показував дітям на уроках. У підручнику 60-х років написано, що це трактувалось як возз'єднання українського народу з російським. Це оцінювалось 100% схвально. Але ж тепер ми знаємо, що ніяке це було не возз'єднання, а союз, до того ж у Переяславі ніяких угод не підписували. Не збереглися тексти тих угод,тому їх трактують по різному. Але ми знаємо, що і полковники, і Богун були проти, повставали деякі полки.

Якщо брати спотворення історії України нинішньою рашистською державою, маємо купу прикладів, починаючи з Київської Русі. Вони позиціонують Крим, як сакральне місце, звідки пішла Русь. Але, перепрошую, Русь - це Київ, Київ - це Україна. Про що можна говорити. А нинішня так звана росія - це Московія. А ми знаєм, що таке Москва.

А їм важливо притягнути Русь до себе, таким чином надати собі вагомість, показати що їх коріння йде в саму Русь святу. Кілька років тому вони в Москві поставили великий пам’ятник князю Володимиру. Яке відношення він до них має? Тому я завжди дітям кажу, в жодному разі не можна використовувати як джерело Вікіпедію. Почитати - будь ласка, але не сприймати це серйозно.

Такий приклад - радянська влада у 1939 році кілька тисяч польських офіцерів переправила до Старобільська, де вони перебували на території жіночого монастиря. Потім весною 40-го їх вивезли та розстріляли у Харкові. Поліз я шукати, де ще в Україні були такі місця, і першим посилання видає Вікіпедію. Там написано “Старобільськ (поблизу Харкова)”. Але це ж ми знаємо, що Старобільськ навіть не поблизу Луганська, а люди читають та вірять. До того ж там написано, що усіх офіцерів розстріляли саме в Старобільську, але там поховані тільки ті, хто помер від хвороби чи поранень.

Старобільський монастир, який перетворили на табір для польських полонених

Тому буквально всі події історії росіянами спотворюються. Якщо згадати другу Радянсько-Українську війну (грудень 1918 - березень 1919 років). На початку січня радянські війська захопили Харків, і Директорія направляє ультиматум радянській владі,щоб ті прибрали війська з території України. Відповідь москви була такою: “Ніяких російських військ на території України немає, там відбувається громадянська війна”. Тобто у 2014 навіть не потрібно було нічого придумувати, “іхтамнети” та все інше було вигадано давно.

Взагалі Друга світова для рашистів завжди була сакральною темою: побєдобєсіє, “діди воювали”, “можем повторіть” і так далі. Але ці люди клеють наліпки “На Берлін!” на автівки німецького виробництва, тому я не розумію, що у них в головах. Кілька років тому лунали заяви пуйла про те, що без українців та інших народів росіяни перемогли в Другій світовій. Якщо серйозно розібрати це питання, то можна дізнатись, що ні, не перемогли б. Без українців, євреїв, грузинів, казахів та інших не перемогли б. Це теж спотворення історії, перетягування її на себе.

Про евакуацію з під обстрілів та роботу у перші місяці війни читайте в першій частині інтерв'ю з Валерієм Негматовим.