“Існує велика проблема з самореалізацією ВПО на нових територіях”, - Анатолій Рижков

Анатолій Рижков - правозахисник, юрист та підприємець з Лисичанська. Людина з активною громадською позицією. До початку повномасштабного вторгнення росії мав приватну юридичну практику, займався громадською діяльністю та хотів налагодити виробництво меблів. В інтерв'ю “Сєвєродонецьк онлайн” Анатолій розповів, чи важко знайти юристу-переселенцю роботу на новому місці, з якими проблемами стикаються ВПО та як створити свій стартап.

- Що відбувалось в Лисичанську після початку російського вторгнення?

- В перші дні я займався евакуацією своєї родини, бо розумів, що посилатись на якійсь цілеспрямовані заходи від керівництва міста та області не було ніякого сенсу. Зовнішні ознаки виїзду силових та правоохоронних органівв також вказувало на те, що ніхто займатись евакуацією, на жаль, не буде. Тому я в перший день вивіз сім’ю за межі Лисичанська. Після цього повернувся та намагався бути корисним.

Військкомат вже не працював, територіальна оборона була заповнена кадрами. Спробував зібрати якусь кількість людей задля оборони міста, але на той період це не мало сенсу, бо навіть ГСМу не було, щоб робити коктейлі молотова. Я спілкувався з місцевими, які також приходили до територіальної оборони, висловлювали бажання вступити, однак пріоритети надавались молодим людям, які проходили військову службу та мають досвід. Десь за два тижні я виїхав з Лисичанська до родини в Кропивницький.

Рішення далось важко, але в цьому випадку я розумів, як і в 2014-му році, що місцева влада мало робить для захисту Лисичанська, була надія лише на Збройні сили України. Тому сприйняття ситуації було реальним, ніяких ілюзій на лютий, березень вже не було. Я готувався до найгіршого сценарію.

- В чому наразі полягає ваша діяльність?

- Зараз я працюю за фахом, допомагаю в межах своєї компетенції, а також відновив правозахисну діяльність в сфері захисту внутрішньо переміщених осіб, бо на сьогоднішній день мало хто цим займається. ВПО, на жаль, зараз покладаються тільки на себе та волонтерів. Принципової допомоги від фахівців, які безпосередньо мали б займатись питаннями переселенців, я за весь час не знайшов.

Юристу-переселенцю влаштуватись на новому місці досить складно, бо існує внутрішня конкуренція. Починати з нуля важко, але якщо людина хоче щось змінити, вона бере і змінює. Зараз я відновлюю свою юридичну практику, оскільки є потреби в захисті клієнтів з пенсійного законодавства. Наприклад, люди не можуть вийти на пенсію через втрату трудових книжок. Потрібно підтвердження страхового стажу. Також багато питань стосовно виплат, майнові справи. Але це не той рівень і обсяг роботи, який був у довоєнний час.

Існує велика проблема з самореалізацією ВПО на нових територіях, бо максимум, що вони можуть отримати, виїхавши з постійного місця проживання, це розселення, тимчасове або соціальне, в місцях компактного проживання. Поодинокі факти - коли розселяють в гуртожитках. Загалом це дитячі садки, школи, або розселення десь в сільській місцевості, в будинках, де довгий час ніхто не жив. Виникають питання щодо облаштування побуту, соціального захисту, гуманітарної допомоги. Намагаюсь з цього приводу ділитись своїми знаннями та налагоджувати комунікацію з керівництвом області.

На мій погляд Кіровоградська область відрізняється від Луганської, вона має більш аграрний напрямок, але тут існують механізми підтримки підприємництва. Те, що я намагався лобіювати на Луганщині, тобто надання підтримки починаючим підприємцям. Тут ця практика давно існує, надають фінансову допомогу для стартапів - до 100 тисяч гривень, та до півмільйона на підтримку вже існуючих підприємств. Такого механізму у нас не було.

- Що сталося з вашим бізнесом та чи є ідеї нових стартапів?

- В Лисичанську я створював підприємство, яке могло б забезпечити місцевих жителів робочими місцями. Хотів виробляти меблі у стилі лофт, садовий інвентар та інше. Але все обладнання залишилось на окупованій території тому продовжувати на новому місці немає ніякої можливості. Та й меблі наразі не є речами першої необхідності для українців.

Зараз є задуми, хочу реалізувати тему енергоефективності, енергопостачання, альтернативного палива. Шукаю кошти на придбання обладнання та на те, щоб мати якусь гарантію для підтримки працівників. Є ідеї щодо вторинної переробки деревини і вироблення твердого палива. У довоєнний період був реалізований проєкт щодо створення енергокооперативів на території Луганської області. Наприклад у Лисичанську група людей об'єдналася задля задоволення власних потреб в паливі.

Цю ініціативу я вирішив реалізувати у бульш широкому сенсі, враховуючи вартість газу в опалювальний період. Багато дерев сьогодні потребують щорічного обрізання, після якого гілки та молодняк просто вивозять на смітник, або залишають на території. Це захаращує лісові масиви та не несе ніякої користі. Ці залишки можна використовувати як паливо у твердопаливних котлах.

Наприклад, для приватного господарства потрібна щеподробилка, автономна або з використанням трактора. Коштує близько 2-3 тисяч доларів. Це побутовий пристрій для власного використання, який задовольнить потребу в твердому паливі. Для більш широкого використання потрібно близько 5 тисяч доларів на обладнання. Потім потрібні коси, пилки та інше споріднене обладнання. Розвивати це можна до будь-яких масштабів, виробляти добрива, пелети та інше.

- Яке ваше відношення до гуманітарних штабів Луганської області, які відкривають зараз по всій Україні?

- На мій погляд вони не є ефективними. Це намагання допомогти працівникам військових адміністрацій, які виїхали з окупованих територій, намагання їх працевлаштувати. Фактично, ці хаби дублюють повноваження місцевих адміністрацій у зборі інформації про ВПО та розподілення гуманітарної допомоги.

Принципових кроків щодо вирішення соціальних, гуманітарних проблем хаби не роблять. Є інформація, що допомагають теплими речами для дітей, але питання щодо освіти не вирішується. Багато дітей виїхали з окупованої території зовсім без речей та не можуть навчатися дистанційно через відсутність техніки. За сім місяців війни вирішили питання лише з технікою для викладачів. А що робити дітям.

Це питання переклали на місцеві адміністрації, які також не дуже охоче його вирішують. В межах своїх можливостей я цю проблему підіймаю, але потрібно більше часу. Хочу спробувати створити у Кропивницькому ініціативну групу з переселенців, щоб люди самі проштовхували такі питання. Але з урахуванням пасивності ВПО, це теж буде проблематично.

Наприклад, я випадково знайшов можливість розміщення переселенців в будинках міста Долинського Кіровоградської області. Це 5 дев’ятиповерхових будинків, які можливо відремонтувати. Там є потреба в заміні вікон, дверей, комунікацій. Можливо було б до тисячі сімей розселити. На жаль, вже третій місяць я бьюсь з цим питанням, нікого з можновладців ця інформація не зацікавила. Коли вже направив листи до президента, Кабміну, обласної адміністрації, це дало якийсь поштовх та протягом тижня кілька народних депутатів зацікавились вирішенням цього питання.

- Чи слідкуєте за тим, що наразі відбувається в Лисичанську?

- Звісно слідкую, є багато інформації. Є віра, а це все, що, на жаль, зараз залишається. Віра, що місто буде звільнено і буде якась перспектива. Але з кожним днем цієї віри все меньше. Безперечно, місто звільнять, але коли це відбудеться і що буде після цього, це велике питання.

Окупаційна так звана “влада” нічого в Лисичанську не зробить. Вони обісралися ще на етапі “звільнення територій від укрнацистів”. Це маячня повна і рівень тих людей, які представляють “владу” - це рівень учнів ПТУ. Навіть ті люди, яких я знав, наприклад, самопроголошений “мер” Скорий, людина, яка мала бізнес, яка займала якісь посади в міській адміністрації, зараз виглядає як, м'яко кажучи, людина без постійного місця проживання. Якщо це є еліта цієї “влади”, така в них і перспектива. Смердюча, розорена, не вміюча говорити, без зубів та майбутнього. Це реальні “орки”, які наступають та самі себе зжирають.

Але до Лисичанська я повернусь у будь якому випадку, проте стосовно майбутнього, відповісти зараз не зможу. Справа в тому, що в 2014 році з міста виїхала дуже велика кількість людей, які мали можливість впроваджувати українську культуру, віру в Україну. Певна кількість патріотично налаштованих людей, з урахуванням позиції Держави в Луганській області, просто полишали цю боротьбу, виїжджали на території, які дійсно були україномовні, з українською культурою.

Після 22 лютого таких людей стало ще більше. Виїхали усі, хто мав здоровий розсуд, хто має хоч якусь перспективу. А залишились ті, хто не може нічого зробити. Це можуть бути й об’єктивні причини, можуть бути й суб’єктивні, зрадницьки. Як би грубо це не звучало, але це люди, які пов’язують себе з тим самим “Донбасом” та показують його “справжнє обличчя”. 

У тому ж Лисичанську залишилось близько 10 тисяч людей, які зараз усім демонструють це “обличчя Донбасу”. І важко зараз відповісти, чи повернуться люди, які виїхали за кордон та реалізували себе, чи повернуться підприємці, які за межами Луганської області побудували наново бізнес, спеціалісти в інших галузях, які знайшли роботу. Дуже мало шансів, що вони знову  оберуть Лисичанськ. А ті люди, що живуть там зараз, будуть давати таку концентрацію “кислоти”, що буде роз’їдати внутрішній патріотизм.

Це велика проблема для мене, бо я 8 років віддав на захист інтересів людей у Лисичанську, і бачу, що ці люди, які тоді скаржились на владу, розповідали, яке у нас погане життя, так і живуть у розрусі, без жодних перспектив. Дуже важко буде щось відновлювати на звільненій території.

Про архітектора з Сєвєродонецька Дмитра Прудова читайте в ексклюзиві "Сєвєродонецьк онлайн".