Архітектор Дмитро Прудов: "Бачу Сєвєродонецьк у майбутньому як великий будівельний майданчик!"

Дмитро Прудов – один із найбільш затребуваних архітекторів Сєвєродонецька. Багато знакових об'єктів у місті – плід його фантазії та бачення. "GoodZone", "PuzoPub", мережа кав'ярень "CoffeePanda", стела у сквері Гоголя та інші роботи.

Перед повномасштабним вторгненням росії проєкт Дмитра виграв у конкурсі на пам'ятний знак героям АТО.

В архітектора було своє бачення міста, плани щодо його покращення. Як би не приваблювала його столиця, він працював у рідному Сєвєродонецьку і своїми проєктами робив його красивішим та сучаснішим.

24 лютого цьому настав кінець. На очах Дмитра місто стирали з лиця землі. Сьогодні його гріють думки про те, що рано чи пізно Сєвєродонецьк стане великим будівельним міжнародним майданчиком. І що він буде сучасним, екологічним, продуманим. Містом, в якому вшанують пам'ять героїв та увічнять їхній подвиг.

Чим живе сьогодні Дмитро Прудов, чому обрав столицю, як сприймав руйнування у рідному місті та яким мріє його бачити – архітектор розповів «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Напевно, зараз перше питання, яке ставиться всім – яким було ваше 24 лютого?

 - До вечора 23 лютого було багато роботи, закуповували матеріали, робили проєкти. Все будувалося. Про ніяку війну не думали. Спілкувалися між собою та не вірили у можливість повномасштабного наступу. 24 лютого я прокинувся на початку п'ятого від повідомлення друга про те, що Харків бомбардують. Спершу навіть не повірив. Але буквально за деякий час стало зрозуміло – війна почалася. Це не жарти. Звісно, була й паніка. З друзями зібралися, щоби виробити план дій. Куди їхати було незрозуміло. Зібрали сім'ї, знайшли необхідні речі, щоб бути ближчими до бомбосховища. Щоб вже на тверезу голову, у відносній безпеці, вирішити, як бути далі. Обрали старі райони.

 - Довго залишалися у Сєвєродонецьку?

 - Тиждень ще залишалися у місті, перш ніж виїхати. Не хотілося цього робити. Але коли почалися розмови, як утеплювати бомбосховище, якось прийшло розуміння, що це все ж таки надовго.

Коли прилетіло під поріг будинку – стало справді страшно. Поки обстріли були далеко, це настільки не усвідомлювалося.

Вирішили виїхати. Взяли, що змогли завантажити до машини. Дорогою до гаража було страшно. Це район Леніна, медсанчастини. Руйнування були катастрофічні. Тут все покрито білим снігом і тут же чорні плями дір метрів п'ять.

Спочатку виїхали до Дніпра. Зупинились у чужих людей, які нас дуже тепло прийняли. І таке нам зустрічалося майже скрізь, де ми були.

 - Для людини вашої професії будівлі – це не бездушні створіння, це, можна сказати, люди. Як це - бачити, як руйнується місто?

 - Це порожнеча всередині. Ти не розумієш, не усвідомлюєш того, що відбувається. Будинки – вони для людей моєї професії - як люди. Як друзі. Я працював у будівлі «Оргхіма», яку зруйнували. Вона стала рідною. Дивився, згадував людей, з якими я там перебував. Де вони, що з ними? Куди не подивишся, скрізь є частинка тебе. Той самий «GoodZone», який ти допомагав будувати. Ті ж будинки в «Камелоті» – у мене там було багато проєктів. Люди життя вкладали туди. Дивишся – і немає цього всього.

 - Найболючіший удар? Пам'ятаю, мені важко було побачити зруйнований український театр…

 - Театр, згоден. Але найприкріше, мабуть, це Льодовий палац. Це символ міста. Хоч він і був у не дуже гарному стані.

На мене це дуже вплинуло. Я навіть зробив невеликі замальовки. Мозаїки Льодового обіграв.

Якоїсь миті я відписався від усіх пабліків, бо не міг більше дивитися на руйнування.

Друзі, знайомі – усі кидали фото своїх зруйнованих будинків, квартир. У нових районах багато житла постраждало. Це страшно усвідомлювати, ще недавно ми ходили один до одного в гості, грали діти, святкували щось – і раптом нічого немає. Фото зі старого життя тепер не можу дивитися. Якщо потрапляєш на фото у телефоні, починає накривати.

 - Щось вдалося вивезти з офісу?

 - Комп'ютери, офісну техніку вдалося забрати, документи. Це мій головний інструмент. Це допомагає мені триматися на плаву.

 - Зараз ви оголосили про переїзд до Києва. А до цього встигли поїздити Україною, перш, ніж вирішити?

 - Переїхав восени до Києва. Завжди дивився у його бік. До цього пожив у Дніпрі, на Хмельниччині, в Івано-Франківську. В останньому ми прожили 4 місяці, частина родини там. Комфортне місто дуже. Але для роботи вибрав все ж таки Київ.

 - Чим зараз займаєтесь?

 - Займаюся тим самим. Шукаю цікаві проєкти. Смішно, раніше робота сама завжди знаходила мене. Щоб я шукав роботу, такого давно не було. Її було дуже багато. Сумую за цими часами.
Але зараз допомагаю землякам відродити бізнес, надати йому краси. Дизайн інтер'єру. Той самий «PuzoPub» (історію відродження закладу «PuzoPub» в Києві можна прочитати в нас на сайті). 

Багато наших бізнесменів переїхало до столиці. Взаємодіємо з ними. Це теж стало стимулом їхати до Києва. Хоча тут теж частково завмерли забудови, багато людей виїхало.

 - Чи готові повернутись після звільнення міста?

 - Я налаштований і дуже хочу взяти участь у реконструкції міста. Одразу поїду. Сім'ю поки що, напевно, не готовий туди везти. Я розумію, що, як було, вже не буде.

 - Яким Ви бачите місто? Однотипні новобудови чи шарм малоповерхової Європи?

 - Теж про це часто думаю. Мені здається, що це має бути вирішено інакше. Не конструкції із залізобетонних коробок. Треба переймати досвід Європи. Думаю, залучатимуться європейські фахівці. Цікаво було б попрацювати з ними, запозичити їхній досвід.

Реконструювати у новому форматі місто. Екологічно, сучасно. Ось зараз кажуть, що опалення не зможуть запустити, бо зруйновані котельні. Але вже можна задуматися про альтернативні джерела енергії, ті ж сонячні станції, батареї, екологічні фасади. Міні-котельні у дворах. Я сподіваюся, що це все буде на новому рівні.

 - У мережі часто точаться суперечки, чи зноситимуть будинки, в яких, скажімо, постраждали 1-2 під'їзди, а решта цілі. Ваша думка?

 - Звичайно, говорити про це, просто дивлячись на фото неможливо. Потрібні обстеження, експертизи. Дивіться, щоб демонтувати будинок, а потім змонтувати його з того, що було – це дуже дорого. Це баштові крани. Їх у мирний час було у нас дві штуки. Їхня експлуатація дуже дорога. Думаю, простіше їх зносити та робити щось нове, сучасне. Вже з урахуванням нових технологій.

Є іноземна технологія, коли, наприклад, є п’ятипід’їзна п'ятиповерхівка. Із неї 1-2 секції демонтуються. До них додаються модульні контейнери. Фінт із того, що було раніше із впровадженням нового. Але фінансово слід вважати, що саме буде доцільно.

 - Бажаєте взяти участь у реконструкції міста?

 - Дуже хотів би. Вважаю це навіть своїм обов'язком. Відновлення – це наш фронт, проєктувальників. Тим більше, мова про рідне та улюблене місто.

Потрібно залучати спеціалістів, робити робочі групи, розбивати місто на сектори. Робити обстеження. Не так, як зараз це в «лнр» відбувається, коли обстеження з папірця робиться, без обладнання, фахівців.

Думаю, що буде залучено великі гроші та докладено чималих зусиль для реконструкції міст.
Я бачу це у майбутньому - як великий будівельний майданчик. Бульдозери, техніка, рух. І себе у цьому процесі.

 - І росіян як військовополонених на будівництві?

 - Так. Але їх тільки пускати щось копати. Вивозити сміття. І все. А до важливих робіт не допускати.

 - Ви відомі і своїми патріотичними роботами. Стела у сквері Гоголя, перемога у конкурсі на пам'ятний знак Героям АТО. Чи цей напрямок буде важливим при відродженні міста?

Звісно, потрібні артоб'єкти на патріотичну тематику. У мене зараз є папка "Перемога". Поки не оприлюднив її. Я туди збираю ідеї, думки. Більшість із них не афішую. Є ідеї щодо таких об'єктів.

Стела у сквері Гоголя, фото "Свої"

Проєкт пам'ятного знаку "Героям АТО"

Той самий знак «Я люблю Сєвєродонецьк» на ПК Хіміків. Мені він не подобався, але те, що з ним робили – неприпустимо. Є ідеї щодо відновлення та оновлення.

Коли думаю про відновлення, аж мурахи. Спілкуємось із сєвєродончанами з різних сфер – усі готові поїхати та допомагати місту. Віримо, що так буде.