Кубок пам’яті Валерія Зезюліна: історія турніру, який не зупиняє війна

Щороку листопад приносить у Кам’янське (а раніше — у Рубіжне) Всеукраїнський Кубок з волейболу, присвячений пам’яті відомого рубіжанського спортсмена, тренера та наставника з волейболу Валерія Зезюліна. Цьогоріч турнір відбувається вже вп’ятнадцяте.

Серед найвагоміших спортивних здобутків єдиного у Рубіжному майстра спорту СРСР з волейболу — срібна медаль на першості Збройних сил СРСР та чемпіонство України 1970 року в складі команди «Спартак» (Львів).

Після завершення спортивної кар’єри Валерій Тимофійович присвятив себе тренерській та викладацькій діяльності, залишивши помітний слід у розвитку волейболу та вихованні кількох поколінь спортсменів.

Про ідею започаткування турніру, його розвиток, переїзд до Кам’янського та про відомого батька-спортсмена виданню SD.UA розповів син Валерія Тимофійовича, Денис Зезюлін.

- Цього року турнір проходить вже вп'ятнадцяте. Розкажіть, як виникла ідея започаткувати турнір пам'яті Вашого батька?

 - У нас вся родина спортивна: ми з братом професійно грали у футбол, а наш батько, Валерій Тимофійович, був єдиним у регіоні майстром спорту СРСР з волейболу. Для командних видів спорту це дуже високе й непросте досягнення.

Напередодні ювілею батька ми захотіли за підтримки міської влади організувати волейбольний турнір на його честь. Це було ще за його життя. Після першого турніру ми отримали хорошу увагу й зацікавлення — багато команд захотіли долучитися. Так і вирішили розвивати цю традицію далі.
Валерій Тимофійович народився 14 листопада 1942 року в блокадному Сталінграді. Через війну його змогли зареєструвати лише 16 листопада, тому турнір ми проводимо саме в ці дати — у найближчі вихідні.

Валерій Зезюлін

 - Як відреагував Валерій Тимофійович на такий сюрприз? Що це означало для нього?

 - Валерій Тимофійович був безмежно щасливий як батько: для нього було надзвичайно цінно, що його сини ще за його життя спромоглися організувати турнір на його честь. Він щиро радів, був здивований і водночас у захваті — абсолютно не очікував такого.

- Що, на вашу думку, було головним у характері та життєвій позиції вашого батька?

 - Перш за все — чесність. Він категорично не сприймав обман й завжди залишався прямою та відкритою людиною. Батько був сильним духом, справжній боєць і спортсмен, але водночас мав прекрасне почуття гумору. Навколо нього завжди було багато людей: у нашій родині ще здавна заведено тримати двері відчиненими, і я пам’ятаю, що майже кожні вихідні до нас приходили гості.

Валерій Тимофійович підтримував зв’язок із друзями та колегами з усіх куточків колишнього СРСР, з якими колись грав. Певний час він працював завідувачем кафедри у львівському інституті, тож знайомих і близьких по духу людей у нього було надзвичайно багато.

Архівні фото

 - Які принципи він вкладав у своїх вихованців?

 - Впевненість, силу, бійцівський дух, наполегливість, бажання працювати й досягати результатів.

 - Пане Денисе, як ви пережили вимушений переїзд?

 - Це велика трагедія для нашої сім’ї. Валерія Тимофійовича вже немає з нами. Я з родиною був змушений виїхати до Кам’янського трохи раніше, а мама залишалась у Рубіжному до останнього. Коли місто опинилося під окупацією, вивезти її стало неможливо. Вона й досі там — і це наш головний біль.

Ми втратили бізнес, житло й фактично почали життя з чистого аркуша. Вперше пережили окупацію у 2014 році, і ось тепер — знову. Але життя таке, що вчишся радіти тому, що маєш. Принаймні ми живі. Дивлячись на родини, які втратили близьких, ми, як каже моя дружина, «відкупилися».

 З родиною

 - Наскільки складно було організовувати турнір та зібрати команди у новому місті ще й в умовах війни?

 - Попри усі обставини, поруч виявилося багато однодумців. Підтримка була дуже відчутною. У Рубіжному проведенню турніру завжди сприяла Світлана Ступнікова, керівниця відділу культури, молоді та спорту Рубіжанської МВА. А в Кам’янському я познайомився з начальником управління молоді та спорту Едуардом Коряком — він справді допоміг. Оскільки я був новою людиною в місті, Едуард познайомив мене з усіма, хто міг бути причетним до організації турніру. Завдяки його підтримці ми й змогли розпочати проведення турніру в Кам’янському.

Допоміг і міський голова Кам’янського Андрій Білоусов - він забезпечив зал. А далі потрібно було вирішувати організаційні та технічні питання, але це вже робилося за знайомим для нас алгоритмом.

Турнір

 - З якими проблемами зіштовхуєтеся під час війни?

 - Організація турніру зараз потребує значних коштів — раніше це було трохи легше. Постійно виникають складнощі з залом та освітленням: у будь-який момент можуть вимкнути електроенергію. Не всі команди мають можливість приїхати, адже переїзди через всю Україну в умовах війни дуже обмежені та небезпечні.

Цього року у турнірі взяли участь 8 команд, переважно з центральної частини України. Дуже хотілося б розширити географію, але вимушені обставини такі, що люди хвилюються за власну безпеку — і це цілком зрозуміло. На жаль, не всі бажаючі можуть приїхати, повболівати чи взяти участь у грі.

Останні два роки турнір доводиться організовувати дистанційно, адже ми з родиною зараз проживаємо за кордоном. Це приносить багато викликів і постійних переговорів. Коли ти на місці, ти бачиш усю картину наживо, а так я, як і всі, хто не може приїхати, дивлюся трансляції, отримую фотозвіти, відео та відгуки.

Турнір

 - Які команди найчастіше брали участь та формували історію цього чемпіонату?

 - Раніше турнір вважався відкритим чемпіонатом області, і в ньому змагалися команди з Луганської, Донецької та Харківської областей. Після переїзду до Кам’янського до турніру долучилися колективи з Дніпра, Херсона, Києва та Кривого Рогу. На жаль, команд з Луганської області зараз у нас вже немає. Деякі гравці приїжджають, але виступають за інші колективи.

Турнір

 - Як змінювався турнір з року в рік? Які нововведення цього разу?

 - Тепер у нас на матчах працює коментатор, інформаційну підтримку надають кореспонденти: вони роблять огляди, афіші, висвітлюють події турніру.

Якщо порівняти з першими турнірами 15 років тому, тоді не у всіх були сучасні телефони чи доступ до інтернету. Турнір розвивався разом із технологіями та потребами учасників і глядачів. Сьогодні турнір досяг більш професійного рівня. Склад учасників ми постійно змінювали: спочатку грали лише чоловіки, потім ввели розподіл за віком. Зараз у турнірі беруть участь ветерани — чотири чоловіки та дві жінки. Він поступово наблизився до формату ветеранського.

 - Чого найбільше бракує сьогодні порівняно з турнірами, що проходили в Рубіжному? Чи відрізняється "енергетика" турніру від тієї, що була вдома?

 - Звісно, енергетика відрізняється — передусім через наповненість залу. У Рубіжному він майже завжди був повний: приходили родичі, знайомі, близькі люди. Це створювало особливу атмосферу підтримки.

У Кам’янському все інакше: далеко не всі учасники й глядачі знали Валерія Тимофійовича. Для багатьох цей турнір — новий формат, нове відкриття. Ми намагаємося щось змінювати, повертати глядачів на балкони, робити турнір цікавішим. Цього року склад учасників був сильнішим, ніж торік, тож тенденція до розвитку справді позитивна.

Турнір

 - Чи були моменти, коли хотілося зупинитися?

 - Ні, таких думок взагалі не виникало. У мене є підтримка дружини Юлії, мами Надії Василівни, брата Сергія та племінника Яна — вони хвилюються за турнір так само як і я. Люди, які раніше приходили на матчі, досі телефонують, цікавляться, пишуть, запитують про турнір.
Поки є можливість, я однозначно буду його проводити. Далі — як складеться, життя дуже змінюється. Але, я сподіваюся, що думок про припинення турніру і не буде, і я зможу продовжувати цю справу й надалі.

 - Які емоції у вас домінують напередодні турніру? Хвилювання, гордість, ностальгія?

 - Хвилювання є завжди. Постійно думаєш, чи все пройде як треба, чи сподобається командам, чи зможемо забезпечити належний рівень. Як організатор я завжди переживаю, але в підсумку все проходить, на мою думку, на хорошому рівні — ми робимо максимум із того, що можемо.

 - Що особисто для вас означає цей турнір?

 - У першу чергу — це пам’ять про батька, який дав нам дуже багато в житті. Це данина поваги людині, що пішла, але заслуговує не меншої пам’яті й сьогодні.

 Турнір

 - Чи є якась історія про батька, яка найточніше розповідає, якою людиною він був?

 - Батько був справжнім кременем: його слово діяло сильніше за будь-яку фізичну силу чи вплив. Він жодного разу в житті мене не вдарив. Його моральний вплив був таким, що інколи мені здавалося — краще б це було фізичне покарання. Він умів так подивитися, так сказати, що все ставало зрозуміло з першого разу.

 - Чи виникало відчуття, що турнір став способом збереження не тільки пам'яті батька, а й частинки дому, міста?

 - Так, сто відсотків. Ми зараз розкидані по світу, але турнір — це привід поспілкуватися, згадати, підтримати зв’язок. Він зберігає ту частинку нашої історії й нашого дому, від якого ми, на жаль, відірвані.

 - Чи є у вас мрія одного дня знову провести турнір у Рубіжному?

 - Я більше ніж упевнений, що так і буде. Це мрія, яка обов’язково здійсниться. Ми терплячі — почекаємо. Все буде добре, і турнір обов’язково відновиться у Рубіжному.

 - Який момент стане для вас своєрідним показником, що турнір "досяг свого максимуму"?

 - Є багато напрямків, над якими потрібно працювати. Щороку ми намагаємося переформатувати турнір, щось удосконалити. Але, думаю, ні максимуму, ні межі ніколи не буде. Турнір розвивається, і я радий, що ми рухаємося вперед. Найбільше хочеться, щоб турнір жив, попри всі труднощі.