Від Сіверськодонецька до Португалії. Історія театру свят «Mult Tiki Taki»

Театр свят «Mult Tiki Taki» успішно працював у Сіверськодонецьку до початку повномасштабного вторгнення. За вісім років команда виросла до 10 учасників, зібрала колекцію з понад сотні костюмів та чималий реквізит, мала щільний графік, рекордну кількість замовлень і бронювань. Але війна змінила все.

Сьогодні театр відновив свою роботу вже у Португалії. Тут у нього з’явилася нова аудиторія, а виступи португальською мовою стали затребуваними не менше, ніж удома. Якісний продукт зумів підкорити іноземних глядачів.

Про шлях «Mult Tiki Taki» від Сіверськодонецька до Португалії SD.UA розповіла засновниця театру Анастасія Краснобаєва.

 - Анастасіє, з чого розпочалася історія театру свят?

 - Я навчалася режисурі у Луганську з 2011 до 2014 року й там підпрацьовувала аніматоркою, як і багато студентів. Гроші молоді завжди потрібні. Виступали у Луганську, у Криму до війни. У театрі ми також працювали. Робили вистави по дитячих садочках. А потім у 2014 році, коли почалася війна, я залишилися у Сіверськодонецьку, бо це моє рідне місто. Останній курс я закінчувала вже у Кремінній. Дипломну роботу я робила у БК Будівельників у Сіверськодонецьку. Потім ми познайомилися з чоловіком. Я йому розповіла все й ми вирішили зробити щось своє, відкрити власну справу. Спочатку поїхали в Київ, там жили та працювали. Самі на себе. Починали з 2 костюмів. Зробили рекламу, яку могли. Співпрацювали з місцевими агенціями. Потім вже вирішили, що треба робити вдома, у Сіверськодонецьку, класну агенцію, щоб проводити дитячі івенти. Починали вдвох, а згодом виросли до команди. До війни у нас був повноцінний театр з нашими постійними артистами. Це була не просто анімація, у нас були різні шоу, ми робили вистави по квитках, проводили великі заходи, працювали з громадами. Наші артисти не просто бавилися з дітьми, а й грали на інструментах, танцювали. Ми робили всілякі мюзикли. У нас було понад 100 костюмів, реквізит для шоу, для ігрових програм. Було багато підрядників – ми співпрацювали з фотографами, з музикантами, з іншими артистами.

Робота

 - А вся команда з творчої середи, як і ви?

 - Чоловік у мене за освітою педагог, але він усе життя танцював, займався брейкдансом. У мене режисерська освіта, у колективі були актори, музикант, який грав на саксофоні та флейті, одна дівчина навчалася на акторському у Кремінній, інша — на художньому. Ми шукали отаких творчих людей. У нас були постійні репетиції, нові проєкти. Останні два роки вийшли на великі івенти, робили програми, які треба підготувати, пошити для цього костюми. Це треба любити та цим треба жити! І саме таких людей ми шукали – які б розділили з нами це! Десь 10 людей з нами працювали напередодні повномасштабного вторгнення. Роботи було багато!

Робота

 - Але у 2022 році війна знов постукала у двері. Цього разу було інакше?

 - Цього разу все було інакше. Вперше я була студенткою, а у 2022 році вже доросла людина, що 8 років з нуля розвивала свою справу, в яку вкладалося багато сил, фінансів, ресурсів. Початок 2022 року – ми тільки відпрацювали новорічний сезон, у нас була рекордна кількість замовлень. Було багато планів, бронювань наперед. 14 лютого ми дізналися з чоловіком, що чекаємо дитину. І 24 лютого почалася війна. У нас склад зі 100 костюмами, ціла купа реквізиту. Все це на виїзді з міста. Ми в першу чергу поїхали туди, радилися, що робити. Вирішили не вивозити спочатку нічого. Приміщення охоронялося, мені було спокійніше залишити все там. Ніхто не знав, як буде далі. Перший тиждень ми знаходилися вдома. Всі сподівалися на краще. Потім почалися щільні обстріли, містом стало неможливо вільно пересуватися. Одного дня вирішили їхати наступного ранку. Вночі спакували речі, взяли двох кішок і поїхали до Дніпра. Окрім двох рюкзаків з найнеобхіднішим – не взяли нічого. Склад стояв зачиненим. Коли приїхали до Дніпра, впали у депресію, чесно кажучи. Вчора у тебе було все, а сьогодні ти не знаєш, чи повернешся додому. Але надія була. Коли обстріли стали сильнішими, вирішили перевезти все знайомому на квартиру. Вдалося вивезти десь 80% всього. Це був десь квітень, я вже поїхала у Португалію, з містом пропав зв'язок, у червні місто окупували. Я не знала, що з нашим знайомим. Згодом він зміг з нами зв’язатися та повідомив, що його квартира згоріла з усім.

Знаєте, найбільше я переживала, що ми втратимо змогу працювати. Я не переживала за своє житло. Але ось все для роботи – втрату цього було важко пережити та прийняти. В Україні, ще до війни, у мене було 2 найбільших страхи – що склад згорить і що я лишуся без роботи та без нічого, народивши. І всі вони втілилися.

Робота

 - Чому обрали Португалію?

 - Я не планувала виїжджати, але ситуація навколо вплинула. Мені треба було народжувати, я обрала країну, де це б було комфортніше зробити. Я почала шукати волонтерів. Потім я побачила випадково знайому з Сіверськодонецька, яка на той час вже жила в Чернігові. Вона дуже постраждала від обстрілів та виїхала у Португалію з дітьми. Я її розпитала, волонтерка з Португалії, яка допомагала їй, зв’язалася зі мною і я теж виїхала. З Польщі мене забрали португальці, які волонтерили. Звичайні люди, які об’єдналися для допомоги. Вони працювали в Лісабонському аеропорту, який надав їм машини для того, щоб забрати українців. Вони привезли медикаменти та допомогу у Польщу й забрали мене та ще 2 сім’ї.

Португальці дуже дружні, приємні та ввічливі. На момент початку війни Португалія однією з перших зробила тимчасовий прихисток. Попри те, що у житті вони доволі повільні, тут зробили багато – наприклад, окремий сайт, щоб українці змогли швидко отримувати документи. Але країна не надавала великих виплат чи не оплачувала житло. Проте самі португальці надавали свої будинки, поверхи у домівках, квартири, у яких можна було жити. Самі люди об’єднувалися. Мене це дуже здивувало. Не знаючи людей – так допомагати! Португальці класно ставляться до українців. Вважають нас працьовитими. Я жодного разу не пожалкувала, що обрала цю країну для переїзду.

 - А члени колективу не доєдналися до вас?

 - В основному всі за кордоном. Кілька людей залишилося в Україні.

 - Як вдалося розпочати все у новій країні?

 - Я коли їхала сюди, познайомилася з тими, хто нас віз. 3 чоловіки та жінка. Зараз це хрещені нашого сина. І розповіла їм свою історію, показала фото, відео. Вони дуже зацікавилися. Я, коли приїхала, мала оселитися у будинку для дітей з особливими потребами. І коли я їхала туди, вони запитали про плани. Я сказала, що шукатиму гранти або допомогу, щоб відновити свій бізнес. Ми думали якраз, що можна було відновити шоупрограму та працювати з нею. Це шоу мильних бульбашок та наукове шоу. Вони сказали, що у них з цієї поїздки залишилися гроші й щоб я написала їм бізнес-план, вони покажуть його спільноті, яка збирала ці гроші. І якщо всі погодяться, вони допоможуть мені закупити перше обладнання. Я це зробила, як змогла, описала все за один день. Бо розуміла, що це мій шанс! Я відправила їм свій бізнес-план і за тиждень мені сказали, що все закуплять. Гроші мені не давали, вони закупали самі. Мені виділили 1, 5 тисячі євро. Щоб ви розуміли, у мене в кишені тоді було 200 євро. Я не мала б змоги сама це купити. Червень-липень я чекала реквізит, який застряг на митниці, потім я почала у Порту (спочатку я жила там, а зараз вже у Лісабоні) розповідати про себе, робити рекламу, ходила на благодійні заходи, концерти, показувала наше шоу. Так почали з’являтися замовлення. Я працювала до 39 тижня вагітності. У мене був невеликий живіт. Пам’ятаю, приїхала до клієнтів, а вони питають, який тиждень. Кажу – 39-й, наступного тижня народжувати. Вони були шоковані!

Чоловік, поки я народжувала та відновлювалася, їздив з програмою до Франції, Італії.

Шоу мильних бульбашок

Після народження дитини ми зробили першу виставу по квитках в Українському благодійному фонді. Це було малому десь 2 тижні, напевно. А потім поставили новорічні вистави. І вирішили переїхати до Лісабону, бо там побачили більше можливостей. До того ж там були вже знайомі португальці, які пообіцяли сидіти з дитиною, поки ми працюємо. Паралельно зробили сторінку в Інстаграмі, запустили рекламу. З нами працює професійний таргетолог. Досвід у плані запуску бізнесу вже був, матеріал теж. Згодом ми вже купили обладнання самостійно на наукове шоу. А зараз вже закупили професійніше обладнання та нові костюми. Так почали орієнтуватися на португальську вже аудиторію, вчити мову. Зараз вже можу трошки спілкуватися. Працюємо переважно з португальцями, у школах, громадах. Попит є великий на такі послуги тут. У Португалії поширений сімейний бізнес. Ми теж почали робити ролики, постити фото, відео – і люди пройнялися цим. До того ж ми привезли дійсно хороший продукт.

Із сином

 - Читала, що ви починали з вистави без слів.

 - Починали всі вистави без слів. Шоу мильних бульбашок може бути без слів, наукове шоу спочатку проводили англійською. Більшість дітей тут її розуміє. А потім вже, коли підучили мову, проводимо португальською. Зараз вже добре виходить. Наразі ще додали паперове шоу.

Шоу мильних бульбашок

 - А українські замовники є?

 - Безумовно, є українські замовники. Але це 5-10%. Португалія не дуже легка країна для тих, хто з нуля приїхав та почав життя. Я намагалася зачепитися за усі шанси, щоб почати працювати. Тому що робота – це основне. Але переважно сюди їдуть люди, які працюють віддалено. Або ті, у кого бізнес залишився в Україні або Європі, а вони тут забазувалися. Є і ті, хто просто приїхав та живе. Але тут одна з найдорожчих оренд у Європі. І навіть маючи тут роботу зі звичайною зарплатою, цього не вистачить на оренду повноцінного житла. До того ж тут високі податки.

 Наукове шоу

 - Вам вдалося винайняти своє житло?

 - Так, це було нашою ціллю – винайняти своє житло. Найстрашніше для мене було поставити життя на паузу та чекати закінчення війни. Я хотіла жити життям, яким я жила. Бути незалежною. З дитячими речами на перший час дуже допомогли португальці. Вдалося згодом винайняти квартиру, щось купити туди, бо не було нічого в ній.

З родиною

 - А є різниця у попиті – що було затребувано вдома й тут?

 - Португальці дуже люблять свята, але все тут відрізняється. Анімація є. Але шоупрограми не так розвинені. Наукове шоу взагалі одне на всю країну. А шоу мильних бульбашок роблю я та одна артистка з Києва. І все. Але це не є супер добре, тому що коли немає конкуренції, це насторожує. Це означає, що є якісь підводні камені. І вони дійсно є. Бо є нюанси з податковою системою. До того ж треба розуміти, як просувати саме творчий бізнес. Але є багато артистів цирку, які працюють на всіх івентах. Вони теж складають нам конкуренцію. Ми всі знаємо одне одного. Сильних команд не так багато. Проте є багато місцевих театрів. Тут популярні вистави у школах. Але саме шоу ніхто не робить.

Ми тут переформотувалися. 50-60% наших замовлень – це шкільні на муніципальні заходи, івенти у торгівельних центрах. 50% - це приватні свята. Нам подобається працювати у школах. Перейшли на цей формат. Але приватних свят теж достатньо. Проте їх святкують інакше. Є великі дні народження, але такої програми, як в Україні, тут немає. Люди звертаються та замовляють у нас 1 чи кілька шоу на свято, але воно інакше проходить. Такої насиченої програми люди не потребують. У них немає такого запиту.

Свята

 - Зараз, напевно, важко розповідати про плани. Але за кілька років ви багато досягли у чужій країні. Про що думаєте далі?

 - Чесно кажучи, планів не будуємо. Бо складно морально. Фізично ти тут, а думками – в Україні. Я дивлюся новини. Наші батьки, близькі, друзі там. Ми українці. Я асоціюю себе зі своєю країною. До 2022 року ми не планували ніколи переїжджати за кордон. Ми планували все в Україні. Максимум – це переїхати у велике місто, щоб розширити бізнес. Тут, чесно кажучи, живемо одним днем. Так, ми розвиваємося, робимо нові програми, створили сайт для шкіл, працюємо по всій Португалії, минулого року тричі нас запрошували на Азорські острови. Поки в Україні небезпечно, розвиваємося тут. Бо я хочу безпеки для дитини. Ми на нього дуже довго чекали й хочемо, щоб він ріс не у війні.

Звісно, коли йдеш своїм шляхом, все одно якісь мінімальні цілі виконуєш у своїй голові і якісь двері відкриваються. Але після всього, що ми пережили, складно планувати.