Роман Власенко: "Від нашого креативу залежатиме – чи повернуться на Луганщину люди"

Голова Сєвєродонецької РДА Роман Власенко – не типовий кабінетний чиновник. Свого часу він досяг успіху у відбудові Попасної, ініціював там залізничне сполучення, відродив місто і район. Потім також спокійно кинув політику і пішов у громадський простір. Проте повернувся і згодом очолив вже Сєвєродонецьку РДА.

З початком повномасштабної війни він до останнього перебував на Луганщині у всіх гарячих точках. Допомагав усім, чим міг – цивільним та військовим. Працював на межі своїх можливостей.

Після остаточної окупації області продовжує допомагати людям у хабах в Івано-Франківській та Чернівецькій областях, раз на два тижні вирушає на схід та чекає, коли можна буде попасти на Луганщину та почати будувати область наново.

Про складнощі війни, прояви людей, зраду, втрачене покоління та майбутнє Луганщини Роман Власенко розповів в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Ви нещодавно повернулися зі сходу. Чи вдалося потрапити в деокуповані населені пункти Луганщини?

 - Ні, на Луганщині ми не були. Їздили до Краматорська, Слов’янська, Константинівки. Найближча точка до наших хлопців і до Луганщини – це Лиман. Зустрічались з нашими ТРО, з 111 бригадою, нашим 118-м сєверодонецьким батальйоном і сватівським 198-м батальйоном ТРО. В трьох підрозділах фактично побували.

 - Яка там наразі ситуація?

 - На цих напрямках іде тиск від окупаційних військ, наші хлопці більше мають успіх на сватівському напрямку. З Кремінної тиск іде на Терни, Торське. Наші там зараз більше тримають оборону, ніж ідуть вперед.

Наразі евакуація триває. Міські військові адміністрації, волонтери організують евакуацію з деокупованих територій, завозять туди гуманітарну допомогу. Але на сам «передок» не пускають. Можливості заїхати на Луганщину в цивільних немає, вся допомога іде через військових. В самому Лимані іде вже евакуація та доставка гуманітарної допомоги.

 - Яку картину ви побачили зараз на сході у звільнених населених пунктах? До чого готуватися, коли пустять на Луганщину?

 - Дуже багато руйнувань. Фактично я не побачив жодного одноповерхового вцілілого будинку. Багатоповерхові будинки ще трапляються не сильно постраждалі – з вікнами, з дахами. Але все одноповерхове – будинки, магазини, ларьки , будівлі, приватний сектор – майже все зруйноване. Дуже мало людей. В основному вони виїхали.

Жодних на сьогодні комунальних послуг немає. Бачили, як людина везла газовий балон, щоб хоч їжу зготувати, зігрітись. Необхідно буде забезпечувати теплом, якщо люди лишатимуться там – тверде паливо, буржуйки. Відновити комунальні послуги в зиму нереально. Але до цього будемо готуватись. Думаю, приблизно така картина буде і в нашій області.

 - Давайте повернемося в час напередодні 24 лютого. Чи знали ви вторгнення? Готувалися?

 - Не знали. Принаймні, я особисто не знав. Хоча напередодні 24 лютого передчуття якесь було. В грудні прийшло розуміння, що про всяк випадок речі треба зібрати, документи.

В професійній діяльності це відобразилося у роботі з ТРО. Я з перших днів, як вона була створена, приділяв увагу розбудові штабу ТРО Сєвєродонецького району. З комбатом познайомився ще в жовтні минулого року. Під Новий рік він перевівся і нам призначили нового. Ми з ним почали співпрацювати. В січні вони отримали будівлю в Смоляниново. Я багато сил, ресурсів та енергії витратив на те, щоб ми там підготували штаб. Проходили навчання.
Ми зустрічалися с військовими, поліцією, ДСНС, громадами і розглядали підготовку евакуації населення, проробляли варіанти.

Звісно, було очікування, що вони підуть відновлювати кордони Луганщини та Донеччини. Я думаю, що більшість людей не вірила, що вони підуть на Київ, Суми, Чернігів. Всі чекали, що якщо щось і буде, то це ескалація на сході.

Але 24 лютого мені зателефонували і повідомили про ситуацію. Відкрив «Фейсбук», почитав. Зібрався з думками, написав пост.

Потім пішов на роботу. Тоді в мене офіс ще в Попасній був, 24-го, якраз в мене мав відкритися офіс у Сєвєродонецьку на Дружби народів, 32-а і я мав звітувати про виконання повноважень в 2021 році. В мене попрасований костюм, підготовлений офіс, але почалася війна і вже було не до того.

 - Що робили того дня?

 - Почали готуватися до евакуації, до оборони. Перший тиждень я знаходився в Попасній, далі стало відомо, що влада Рубіжного зникла і нема кому готувати оборону міста. Тоді очільник області Сергій Гайдай своїм наказом призначив мене відповідальним за координацію роботи в Рубіжному. Я не отримав якусь посаду - як деякі вважали, що я став мером Рубіжного – нічого такого не було. Я був головою райдержадміністрації, а Гайдай своїм наказом призначив мене координувати роботу в Рубіжному. 3 березня я відправив родину на Закарпаття, а сам поїхав до Рубіжного. Там ми були десь два тижні.

10 березня замкнувся фронт на Рубіжному, фактично оборона Луганщини зусередилась на обороні Сєвєродонецького району. Її тримали 6 громад району, в Рубіжному вперше себе проявила наша ТРО. Після того, як окупати прорвалися до міста, ми мали необхідність виїхати. Жили в Білогорівці, вже я думаю, що можна про це казати, в адмінбудівлі Попаснянського водоканалу. Там був гараж, там була будівля з опаленням, душем, бомбосховищем.

 - Ми – це?

 - Ми – це керівництво адміністрації. Я був зі своїми заступниками. Вони були зі мною до останнього. Якісь дівчата залишались в Кремінній, якісь в Попасній, потім евакуювались спочатку до Бахмуту, потім до Дніпра.

У Білогорівці ми були десь з 15 березня до 25-28 квітня. В ці дні вже Рубіжне захопили, завершилась евакуація звідти. До цього ми евакуювали людей з Южної, возили туди гуманітарну допомогу. Вивозили людей на Новозолотарьовку.

Коли не стало можливості евакуювати людей, ми виїхали до Дніпра.

 - Знаєте, багато разів чула думку типу – «У вас на Луганщині точно готові, всі кращі підрозділи, техніка там». А насправді перші дні показали, що не так вже й готові були. Чому?

 - Співвідношення сил в той момент було не нашу користь. Боєздатних підрозділів було не так багато в нас, вони фактично всі були зосереджені на лінії розмежування. Але на цій лінії окупанти тижні два не могли ніде пройти, на Луганщину вони зашли в обхід, через кордон – Біловодськ, Мілове. Прорвати лінію в Гірському, Попасній, Станиці Луганській, Щасті вони не змогли. Окупація почалася з кордонів.

Наш генштаб взяв стратегію оборони навколо великих міст. Обороняли обласні центри, щоб не розпорошувати сили, щоб не гинули захисники. Плюс в цих населених пунктах базувались підрозділи. В нас оборона замкнулась на лінії Сєвєродонецьк-Лисичанськ-Рубіжне.

 - Неодноразово стикалася з критикою відносно того, що 24 лютого бажаючі не могли попасти до ТРО. Чому так сталося?

 - Я думаю, в нас є нерозуміння того, як працює система. По-перше, ТРО існувало з радянських часів, але насправді складалося з двох керівників і все. Коли був прийнятий закон «Про засади національного супротиву», фактично ТРО, як один з елементів цього спротиву, отримала штатний розклад, вона стала складовою ЗСУ. Фактично тільки з січня 2022 року почалося комплектування і фінансування системи. В області формується бригада ТРО, на кожен район - батальйон ТРО . Ми починали все в жовтні, але на залишках старої системи.

Коли це все почалося, дійсно, в Лисичанську ТРО була тому, що там був штаб бригади і запис до ТРО відбувався там, а не у військкоматах. А те, що відбулося з військкоматами, це велике питання і для мене. 25-26 лютого військкомати в Луганській області були пусті. І це питання не до ТРО, а до військкоматів - центрів комплектування та соціального захисту. Тобто трохи до іншої вертикалі ЗСУ.

Я можу побачити декілька складових цієї проблеми. По-перше, не так було і багато охочих, чесно. Резервістів набрала тільки Сватівська ТРО. В нас було 4 райони і 4 батальйони. Сватівський, Старобільский, Щастинський та Сєвєродонецький. Не дуже було бажання в людей до 24 лютого! А ще момент – недостатня довіра до місцевих мешканців – чи не візьмуть вони зброю і не стрілятимуть в спини нашим захисникам. Самі собі підніжку поставили. Старт був дуже невдалий. Ставлення було не дуже серйозне до цього всього. Але я не можу сказати, що в тому, що люди не могли записатися 24 лютого до ТРО, були саме проблеми ТРО. Це були проблеми з військкоматами.

 - Також було багато критики, що Луганщина не окопувалася. Принаймні, в порівнянні з тією ж Донеччиною. Як так сталося?

 - Я думаю, що це не відповідає дійсності, по-перше. По-друге, я ще раз повторю, що окупанти сталу лінію розмежування практично ніде і не пройшли в перший місяць оборони.
Коли мені кажуть: Президент винен в розведенні в Золотому, в мене головний аргумент, що Золоте – єдине місце на Луганщині, де не була прорвана оборона на лінії розмежування. Коли окупанти дійшли до Тошківки, наші самі відступили з Гірського та Золотого. В Золотому не було прориву.

На Луганщині вони зайшли з кордонів, на Донеччині – з Запорізької області. Зараз в них є певні успіхи на Бахмутському напрямку, і то через Попасну. До Лиману через нас теж пішли.

 - Але чому ми не укріплювали кордон? Хіба не можна було очікувати, що росіяни підуть таким шляхом?

 - Це питання єдиного підходу на національному рівні– всюди пройшли вони через кордон. Чого через кордон в Харківській або Чернігівський області пройшли, наприклад?

 - Можливо, Харківщина не така налякана. В них не було поряд 8 років бойових дій. А в нас були. Чи не мали ми забарикадуватись на кордоні наглухо?

 - Не хочу буди адвокатом комусь, але як можна окопатись у Міловому? Посеред села йде кордон. Нам треба або їхнє Чертково забирати, або Мілове віддавати. Є такі речі, про які на обивательському рівні краще не розмірковувати. Луганщина – не виключення зі всієї України. І я не думаю, що ми зробили менше, ніж інші області у підготовці.

Крім того думаю, цивільна влада за це не відповідає, це питання прикордонної служби.

Зараз, можливо, виглядає, що на Донеччині ситуація трохи краща. Але це тому, що ми дали їм можливість підготуватись. Коли ми тримали фронт в Кремінній, Попасній – вони окопувались в Бахмуті, в Слов’янську. Наша Луганська ТРО, коли вийшла з Луганщини, окопувала Слов’янськ та Краматорськ.

 - Що було найскладнішим?

 - Мабуть, розуміння того, що в нас багато проросійськи налаштованих. Не хочеться казати зрадників. Але серед колег, підлеглих – не кажу про адміністрацію, бюджетники, з якими доводилося працювати – виявилися зрадники. Ми 8 років відбудовували Луганщину, вони брали в цьому участь, ходили в вишиванках, говорили українською. А зараз виявилося, що їх 8 років "нацисти змушували це робити".

Друге – неможливість допомогти усім бажаючим. Коли наші міста і села обстрілювали 24 на 7 і туди просто фізично неможливо було попасти, а тобі приходять повідомлення – поїдьте туди, врятуйте тих, заберіть звідти.

Я до останнього був на Луганщині. Ми робили максимум. Мені не соромно за свою роботу. Я зробив все на межі своїх можливостей і як голова РДА, і як волонтер. Але хід війни був суто терористичний. Вони не жаліли ані людей, ані інфраструктуру. За весь час жодного разу не виконувався режим тиші по Рубіжному та по Попасній. Якщо по Сєвєродонецьку, Лисичанську, Гірському вони ще іноді трималися обіцянок, то в Попасній та Рубіжному не було жодного зеленого коридору, який був погоджений.

 - Зрадників виявилося багато?

 - Ні, їх не так багато, як здається. Я можу спокійно відноситися до містян старшого віку. Вони більш радянські люди, які не сприймають росію ворогом. Зрадниками можна назвати людей, які працювали на Україну, а самі були проросійськи-налаштованими. Або просто трималися за владу. Ці люди розчарували. В нас був керівник РДК. Людина, яка несе в маси українську культуру, пісні, танці. І вона переходить працювати до окупантів і розповідає про Україну нісенітниці. Заступник голови райради пішов туди працювати.

 - А чи не могли їх змусити?

 - Я розумію, могли змусити на відео записати про те, що «вибачте, нас змушували робити те і те». Але коли люди залишаються заради посад – це не змусили. Йти на роботу – це вже вибір.

 - Якщо говорити про конкретних політиків, хто виявився зрадником?

Хортів, Струк. Струк себе позиціонував проукраїнськи-налаштованим. Українською розмовляв, вишиванку на собі рвав.

Щодо політичних сил, то в ОПЗЖ стільки зрадників немає, як в «Нашому краї». В Міловому, Марківці, Новоайдарі, Рубіжному – дуже багато зрадників від них. Майже від усіх сил є зрадники! Але, як на мене, зрадник на має політичного прапора - це уже світоглядний вибір.

 - Ви колись казали, що найскладніший період у вашому житті був в Дебальцівську кампанію. А зараз? 

 - Ця війна більш жорстока. В нас воювали в Рубіжному хлопці, які пройшли Донецький аеропорт. Вони кажуть, що це відпочинок в порівнянні з Рубіжним та Попасною 2022 року. Війна більше терористична.

Мабуть, найстрашніший період – це Рубіжне. В Попасній було очікувано. Ти розумієш, звідки може прилетіти, куди можна заховатись. Складно було, коли родина була поруч. В 2014 році я був без них. Ніс відповідальність за себе. Цього разу було складно, бо в Попасній зі мною були вони. Я мав за себе думати, і за них. Коли я їх вивіз, стало легше.

Найстрашніші бойові дії були в Рубіжному. До 20-го квітня ми були там кожного ранку. І ми бачили, як стає більш руйнувань, ми бачили, як працює артилерія, «брали участь» в танкових дуелях.

По мені особисто працював автомат. В Рубіжному ми поїхали з волонтером до рятувальників з питанням організації пункту обігріву та попали під обстріл. І він був прицільним. Ми сховалися, з автівки вибігли. Довелося визивати ТРО.

Танковий бій стався на шляху до Рубіжного. Коли росіяни атакували Воєводівку. Це було страшно.

 - Інтенсивність обстрілів була страшна в ті дні?

 - Голови підняти неможливо бути. На землі реально лежав один раз у Сєвєродонецьку. 7 травня.
Але, на щастя, жодного ексцесу при нашій евакуації не було. Жодного разу ніхто не загинув і не постраждав.

 - Найбільший біль? Попасна?

 - 8 травня. Коли Попасна повністю пала. Ми очікували всього. Готували Попасну до таких боїв, які були в Києві, Харкові. Але вони артою просто знищували все. Попасна була першою. Це моя Батьківщина. Я багато зробив, щоб відновити її в 2014-му. Це батьківщина батьків, там могили родичів. Я ніколи не розглядав для життя інше місто.

Але Попасна дала сформувати оборону в інших містах. Я думаю, стільки втрат серед вагнерівців, як там, гине зараз під Бахмутом. Але і наших захисників загинуло теж багато!

Я бачив Лиман. Це на відео так не сприймається. Я роблю проекцію на Попасну і це страшно.
Вивозити тільки будівельне сміття треба буде рік. Просто вивозити. Щоб стартували відновлювальні роботи.

 - А в нас люди чекають смс про повернення…

 - Ми готуємось до повернення, але воно не буде радісним, скажімо так. Коли звільнять Сєвєродонецьк, повернутися цивільним туди можна буде тільки через десь місяць. Це буде залежати від двох факторів. Перший – розмінування там на місці. Другий – куди піде фронт. Якщо він буде поряд з містом, то жити там буде неможливо. Наразі в жоден звільнений населений пункт Луганщини ще не пустили.

 - Будемо сподіватися на контрнаступ…

 - Я думаю, так, але це ускладнюється з кожним днем. По-перше, погода. По-друге, резерви. По-третє – росіяни все рівно змінюють тактику та стратегію, підлаштовуються під наш образ ведення війни. Вони готують оборонні споруди. І це падіння настрою від провалу, який був нещодавно – воно теж проходить. Скажімо так, ейфорія в нас скінчилася, як і стрес у ворога. Вони вже не біжать. Вони вже стоять. Тим не менш, віримо в збройні сили і прагнемо Перемоги! 

 - Ви – далеко не кабінетний чиновник. Чим зараз займаєтеся?

 - Раз на два тижні ми їздимо на «передок». Загалом, коли почалася війна, в нас було три напрямки роботи – евакуація, доставка гуманітарної допомоги, співробітництво з військовими. На сьогодні вони ж і залишаються, але співробітництво з військовими там, на сході, а евакуація змінилася розміщенням тут. Ми тепер працюємо не на Луганщині, а за її межами. Але по тих самих питаннях. Гуманітарна допомога, адмінпослуги, юридичні послуги, зайнятість, розміщення. Ці всі питання ми намагаємося допомагати вирішувати людям. Я на себе взяв повноваження займатися цим в Івано-Франківський та Чернівецькій областях. За мною залишається координаційна робота. В нас прийнято рішення, що хабами займатимуться громади. Тут все оформлено на Новопсковську громаду, вона тут присутня. Вони офіційно керують хабом в Івано-Франківську. В Чернівцях – це Шульгінська громада Старобільського району.

Переселенців більше за всіх у Дніпрі та Києві. В нас люди не хочуть їхати далеко. Ті, хто сміліше, їде подалі.

На Івано-Франківщині 5,5 тисяч ВПО з нашої області, в місті – 2,5 тис. В Чернівецькій області – десь 4,5 тисячі, в місті – десь дві. Це не дуже багато.

Дуже великий обсяг роботи – це співпраця з нашими міжнародними партнерами для підготовки повернення і відбудови. Сформований план відновлення нормального життя на деокупованих територіях. Зараз готуємося до його реалізації. В нас створені штаби по деокупації.

 - І вже багато пишуть про те, куди ж підуть гроші. Куди?

 - Так, в «Фейсбуці» багато полеміки – ось, гроші без нас ділять. Там нема грошей. Там йдеться про організаційну роботу. Співпрацю зі службами - ДСНС, поліція, комунальники. Розуміння того, що ми заходимо у звільнений населений пункт – там немає ані зв’язку, ані чого. Треба ставити старлінк, палатку, створювати штаб. Там поховання. Там розмінування. Там фільтраційні заходи з сепаратистами. Тут організація харчування, тут склад з запасами. Тому не треба зраду шукати.

 - Після такого складного періоду не хочеться піти, як свого часу з Попаснянської РДА?

 - Інколи думаю про це... Але поки не можу. По життю не звик сидіти без діла. Я пішов з Попасннської РДА саме тому, що я там досяг всього, що хотів. Мені потрібно було рухатись далі. Я вступив до аспірантури. Перебував в громадському просторі. Були цікаві проєкти. Але, як бачимо, піти остаточно не вдалося.

Зараз піти – це буде зрада з мого боку. Я так не зроблю. Працюємо на Перемогу!

 - Що робити далі з сепаратистами? До росії їх не випускають, тобто вони опиняться серед людей на звільнених територіях.

 - По-перше, дискусія на цю тему ще триває. Є різниця до того ж – деокуповане Сватово чи деокупований Луганськ. Вчитель історії і вчитель хімії – одне й те саме? Вчитель російської мови і вчитель фізики – одне й те саме? Медик, який лікує цивільних і медик, який лікує військових? Треба розібратися в дефініціях, що є колабораціонізмом, а що ні.

Друге – політичні наслідки. Вибори будуть чи ні. Право голосу матимуть усі чи ні.
Щодо побутового сепаратизму, я думаю, цим будуть займатися правоохоронні органи, СБУ. Напевно, можуть бути якісь обмеження щодо зайняття певних посад. Але не думаю, що дійде за вигнання за кордон.

Я думаю, то треба формувати стратегію держави, а на першому етапі фільтраційні заходи – перевірка паспорту, соцмереж, роботи на окупаційні адміністрації. Є з десяток статей Кримінального кодексу, під які можна підвести певні факти.

 - Наразі в розмовах люди все частіше кажуть, що повертатися бояться. Бажають взяти участь у відновленні, але не бачать, чим там займатися після звільнення територій. Що робити з цим?

 - В нашій ситуації в деяких випадках мова навіть не про відновлення,а про побудову нового. Від нашого підходу, нашого таланту, в прямому сенсі креативу залежатиме – чи повернуться туди люди. Людині необхідні мотивація і стимул для того, щоб повернутися. Якщо це просто буде будинок – це одне. Коли мова йтиме про самореалізацію, безпеку, перспективи, умови для ведення бізнесу – то з’являться певні ніші. Криза – це все рівно можливість. У Луганщини є можливість збудувати нову економіку, інноваційну, не таку енергоємну. Розквіт малого та середнього бізнесу може врятувати Донбас. Але це все одно не швидко. Такі настрої все рівно пануватимуть. За моїми оцінками, десь половина точно не повернеться, а другу половину ми повинні перевиховати з радянської ментальності на бізнесову. Тільки креативні індустрії, малий та середній бізнес, самозайнятість можуть врятувати наші території. Але до цього треба убезпечити область.

Після перемоги треба ставити системи ПВО, копати ров на кордоні, будувати фортифікаційні споруди, робити декілька військових баз. До того ж, це бюджетоутворюючі моменти теж. Плюс податкові канікули. Тоді люди повернуться і займуть ніші.

Про інші території - там мова йтиме про відновлення. Луганщина, Донеччина та Крим – там потрібна інша стратегія.

До речі, я згадую 2014 рік. Криміногенна ситуація тоді стабілізувалася. Тому що весь кримінальний контингент виїхав або загинув. Скоріш за все, так буде і цього разу. Тобто свого роду це очищення для Луганщини.

 - Але ж люди не хочуть везти назад дітей. В кращому випадку мені кажуть – «Я поїду туди сам»…

 - Але родину сюди не повезу?

 - Так! Чи не втратимо ми покоління?

 - У мене теж така позиція на сьогодні. Але це не означає, що все не зміниться на краще, що з часом ми не відчуємо себе в безпеці і не знайдемо себе в новій Луганщині.

 - Як вважаєте, це не остання війна з росією?

 - Дивлячись, як війна скінчиться. І для України, і для росії. Якщо вони програють, але там залишиться путін чи йому подібний – це проблема. Це просто передишка. Якщо там пройде демократизація, деімперіалізація, денукліризація то, я думаю, в нас є перспектива отримати "слабку" росію. Можливо, років через 40 їх вибачать.

 - А як же настрої реваншу?

 - Якщо режим зміниться, вони віддадуть всім їхні території, раніше окуповані, підуть в суспільні зміни, в інновації – то, можливо, щось і зміниться. Якщо буде наступний путін, то буде війна через декілька років. І тоді про сталий розвиток Луганщини та Донеччини буде говорити складно.

 - Розкажіть про нагороду, яку ви вручаєте людям…

 - Ідея народилася влітку. Спочатку ми чекали – ось-ось все скінчиться. Я для себе 1 червня вирішив, що чекати немає сенсу - палити кинув і бороду поголив. Під цей час я переформатувався, акцентувався на роботі. Став писати підбадьорюючі пости. Ця нагорода - відзнака для волонтерів, військових, журналістів, активістів, які не дають втомитися під війни. «Україна – свята матір героїв» - це з молитви українського націоналіста. Це нагорода для тих людей, які не дають нам забути про війну, а тим більше – втомитися від неї. Люди, які надихають, підтримують морально.

На передку, доречі, більше позитиву і менше зради, ніж в тилу. Туди приїздиш і заряджаєшся. А тут політичні суперечки, зрада.

- Наостанок. Перемогою для нас буде вважатися?

 - Перемога – це кордони України 1991 року. Все, що інше – це не завершення. Тому чекаємо повної деокупації Луганщини. І це буде.