Сєвєродончанин мріє повернутися на фронт, маючи переломи обох ніг та по 16 уламків у кожній

Сєвєродончанин Максим Стужко до повномасштабного вторгнення працював дільничним офіцером поліції. 24 лютого минулого року він залишився у місті, щоб допомагати людям. З перших днів патрулював Сєвєродонецьк, розвозив містянам їжу та воду.

У подальшому за власним бажанням він приєднався до Збройних сил України та опанував керування безпілотними літальними апаратами. Максим був розвідником на Луганщині, але після окупації Рубіжного, Сєвєродонецька та Лисичанська його батальйон перевели на Донеччину. Під Бахмутом він отримав поранення та згодом переніс 4 операції ніг. Наразі хлопець проходить реабілітацію.

Максим виховувався у Сєвєродонецький обласній загальноосвітній школі-інтернаті, а згодом закінчив ЛДУВС ім. Дідоренко. Родичів хлопець не має. Підтримує у реабілітації військового дружина Дар’я, з якою він познайомився та одружився вже під час війни.

Про оборону рідної Луганщини, голод в окопах та своє поранення Максим Стужко розповів “Сєвєродонецьк онлайн”.

Сєвєродончанин Максим Стужко та його дружина Дар’я

Рішення нести службу у лавах ЗСУ чоловік прийняв одразу після початку повномасштабного вторгнення, коли зустрів на вулицях Сєвєродонецька батальйон “ПОЛІГОН” 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Спочатку Максим із товаришем патрулювали місто, контролювали правопорядок та розвозили людям їжу. Виїжджали на виклики про мародерства.

“Перша напружена ситуація була, коли ми патрулювали місто. До нас під’їхали військові та попросили поїхати в Смолянинове, щоб забрати танкістів. У Смоляниновому тоді вже було“спекотно”, а на вулиці - холодно, мокро, брудно. Хлопці були поранені, а їхній танк застряг у бруді та вони не могли ніяк вибратися. Тому ми їздили забирати їх своєю патрульною машиною”, - згадує Максим.

Максим Стужко у ЗСУ

Згодом 23-річний хлопець у батальйоні почав займатися розвідкою. Їздив до Попасної, Рубіжного та інших міст Луганщини, де разом із побратимами вони тримали оборону. Тоді Максим почав опановувати навички роботи з безпілотним літальним апаратом.

“Я почав досвіду набиратися у Рубіжному. Літати, розглядати, коригувати артилерію. Вже був корисним для своєї команди. Оскільки я “літав” на дроні, все було видно з неба: я бачив як горіли всі наші наші будинки, все вибухало. Коли мені вперше довелось ризикувати своїм життям, був адреналін та страх. Але згодом якось звикаєш до цього. Адже це окупанти, а в них нічого немає людського, вони руйнують все”, - говорить Максим.

Він розповідає, що у той період вперше відчув страх та зрозумів, що таке війна насправді.

“На початку ще не було у всіх касок та бронежилетів нормальних. У мене взагалі не було каски, а бронежилет був поганий. Коли у Рубіжному вже дорогу у приватному секторі контролювали не тільки наші військові, а й окупанти, нам потрібно було перебігти її, щоб зайняти позицію у своїх побратимів та провести розвідку. Коли ми це робили, по нас почали стріляти з автоматів. То був момент, коли ти біжиш, а в тебе у вухах починає все свистіти, тому що кулі пролітають... Не скажу, що страшно, це було більше неочікувано, тому що я не знав на той момент, що таке війна”, - згадує військовий.

У червні заради збереження власних життів батальйону довелося залишити Сєвєродонецьк. Проте Максим упевнений, що незабаром військові повернуться.

“Упевнений у тому, що ми повернемося та все відіб’ємо. Так, звичайно, прикро, що ми втратили своє місто. Але це ще не перемога росіян у війні”, - вважає чоловік.

Після Луганщини батальйон перебував на Харківщині, Херсонщині та Донеччині.

“Потім ми поїхали під Ізюм, там тримали оборону. Звідти нас відрядили до Тошківки біля Лисичанська. Думаю, ви знаєте, яка там ситуація була. У Тошківці теж довелося “попітніти”... Звідти мене забрали у Борівське, потім у Лисичанськ, там у селищах були. Ми до останнього перебували там. Коли нам вже довелось із Лисичанська виходити, нас відрядлили на Херсонщину - Сухий Ставок, Костромка, у тому напрямку, теж загальновідомому. Ми там дуже довго сиділи у посадках, в окопах”, - розповідає військовий.

Він каже, що там в окопах провів найважчі дні у своєму житті. Дізнався, що таке голод, нестача сил. Але не здавався, бо знав, заради чого на фронті - треба було наближати перемогу.

“Вже була осінь, дощі... В окопі ти промокаєщ повністю. Як губка. Вночі, коли сильний вітер, ти висихаєш на ньому - і це пекло. Я не знаю, як передати ці відчуття словами... Найстрашніше, коли холодно, а ти до цього промок після дощу... Бувало таке, що наші позиції знаходились недалеко від окупантів і вони контролювали їх артилерією. Тому хлопці не могли привезти до нас їжу та воду. Нам доводилося ходити збирати провізію окупантів. Ми ділили консерву на п’ятьох, якщо знайдемо пляшку води- на десятьох. Я не скажу, що це було довго. Але бувало, що 2-3 дні ми були голодні. Ділили їжу окупантів, збирали її десь на старих своїх позиціях. Найстрашніше, коли в тебе й так немає сил, а ти до цього ще голодний, бо ніхто не може нічого привезти. Якщо вони почнуть їхати, окупанти побачать та відкриють вогонь. Це дуже небезпечно. Наприклад, на Херсонському напрямку бувало, що вони по дві години "крили” наші позиції мінами. Я не міг навіть голову підняти - лежиш і молишся”, - згадує Максим.

Максим Стужко на позиції

Не здаватися чоловікові допомагали побратими та віра в наближення перемоги.

“Це колектив. Завжди, коли нам було важко, ми жартували. Не думали про це, жили зараз, грубо кажучи. Заспокоювали один одного, спілкувались, жартували. Ми просто робили свою роботу, бо розуміли, що це тимчасово, що нам дадуть невеликий відпочинок - ще наїмося, нап’ємося, наспимося. Це було важко, але налаштовували себе на те, що це мине, а зараз ми робимо корисну справу для своєї України”, - каже він.

Після відступу російських окупантів на Херсонщині батальйон відрядили до Бахмута на Донеччині. Там у запеклому протистоянні чоловік отримав уламкові поранення ніг.

“Це було 14 грудня. Ми перебували у Бахмуті, у напрямку заводу шампанських вин. Я працював там на користь іншого батальйону, а наші хлопці були вже в посадках - 50 метрів від окупантів. Я керував дроном, розвідував. І в той момент мені сказали полетіти та скинути дві гранати на позицію окупантів. Я зробив це. Коли вже летів на дроні назад, у цей момент відбувся вибух поблизу мене. До кінця не зрозуміло, чи на мене теж впало щось із дрону? Швидше за все, вирахували та скинули якусь гранату ВОГ-17 або ще щось. І я впав. Мені надали домедичну допомогу, наклали турнікети. Евакуювали до Бахмута, звідти до Дніпра, а потім у Хмельницький”, - розповідає Максим.

Поранення

“У мене перелом двох ніг, дуже багато уламків у них, приблизно по 16 у кожній. Зараз мені зробили 4 операції у Хмельницькому й вже частково рани загоїлися. Деякі осколки, які не дістали, почали вже вилазити, різати”, - каже хлопець.

Наразі він проходить реабілітацію у Кременчуцькому шпиталі. Розповідає, що під наглядом лікаря чекає, поки загоїться рана. У ній накопичується гній. Далі лікарі працюватимуть із коліном, у якому наразі залишається 10 уламків.

“Ходити я буду, головне, аби бігав”, - каже чоловік.

Максим після операцій

Після повного одужання та відновлення Максим Стужко планує повернутися на фронт до своїх побратимів.

“Навіть зараз, коли лежав у шпиталі, а мої хлопці зараз були в Бахмуті, я думав: що це я тут лежу, а вони воюють? Постійно хочу зробити щось корисне для своєї команди, тому що я за всіх переживаю щоразу. Звичайно, коли я вже одужаю, продовжуватиму службу... Я ж не можу покинути свою команду. Просто буду максимально обережним тепер... За ці місяці війни я звик до своєї команди. Вони вже як родина”, - підсумував Максим.

 
Олександра Зоз