«На фронті зараз гинуть найкращі люди. Це наш генофонд, наша нація», – Анна Ніколаєнко

Анна Ніколаєнко – сєвєродонецька журналістка та волонтерка, лідерка думок. Її дописи у соцмережах набирають тисячі реакцій, критика місцевої влади викликає резонанс, а світлини надихають на боротьбу.

У продовженні розмови Анна розповіла журналістам «Сєвєродонецьк онлайн» про поїздки на деокуповані території, «сльозки» та тих, кого втратила на цій війні.  

Про першу волонтерську поїздку на деокуповану територію

До Куп’янська, якщо не зраджує пам’ять, ми заїхали першими з волонтерів. Як тільки військові закінчили стабілізаційні заходи й дозволили вже цивільним там перебувати, ми одразу поїхали. Тоді в місті не було ніякого зв’язку, нічого навіть не пробивалося. Ми з Миколою Надулічним їхали окремо легковою автівкою, а вантажівки з допомогою нас випереджали.

Анна Ніколаєнко з волонтерами та військовими

І коли ми заїхали до Куп’янська, не знали, де ці вантажівки знаходяться. У місті ми орієнтувались погано, колись хтось був, та й то давно. А людей обмаль на вулицях і запитати майже нема в кого. Тож перепитували у всіх, кого зустрічали, чи не бачили вони вантажівку з синім причепом. Одразу стало зрозуміло, як важко людям живеться без комунікації.

Це була перша наша поїздка туди. Гуманітарну допомогу роздавали під артобстрілами. Реально прилітало з усіх боків. Але ми ж Луганської області, стресостійкі. Ми вже звикли не метушитись. А водії, які були ще «необкатані», які жодного разу не чули, як умовна «градина» чи міна прилітає, не кажучи вже про ракети, стояли смикались, в «броніках» та касках. І ми в шапочках.

Роздача гуманітарної допомоги в Куп'янську

Так от для порівняння, дивишся на людей місцевих, а вони зовсім не звертають увагу на те, що десь поряд йде обстріл масований. Їм «паралельно», вони навіть не блимають очима. Вони бачать, що  привезли їжу, якісь речі і розуміють, що їм це потрібно.

Найбільше запам’яталася фраза, яку чули найчастіше: «А ви хліба привезли?». Тоді туди навіть ще не почали завозити хліб, не кажучи про те, щоб пекти. Це була моя перша найемоційніша поїздка. Я її виділяю з усіх окремо.

Про гору, з якої видно Луганщину

Далі був Ізюм, і якщо пригадувати власні емоції, мене там вперше сильно «нагребло». В Ізюмі ми зустрічали сильно нажаханих людей, бо було багато катувань цивільних, вбивств. У Куп’янську, а я там потім багато спілкувалась з місцевими та навіть зустрічала Новий Рік, все пройшло в такій більш «лайтовій» формі. Хоча, звісно, так казати не можна. Але не було тих страхіть відносно цивільних.

Анна Ніколаєнко поруч зі знищенною технікою росіян

В Ізюмі ж, а ми знаємо скільки там вже провели ексгумацій, скільки знайшли масових поховань, люди, яких ми зустрічали, навіть не підіймали очі. Ніколи ми не просили й не чекаємо, що нам будуть дякувати, це наш борг. Ми працюємо задля того, щоб наші земляки бодай на якийсь час могли забезпечити свої базові потреби. Але там люди на той момент навіть не підіймали очі. Це так пригнічувало. 

А потім ми поїхали на гору, з якої видно Луганську область. І от ти стоїш, знаєш, на який саме ліс ти дивишся, в якому напрямку який населений пункт знаходиться. І на горизонті чорний дим з лісу підіймається за цими напрямками. Це таке було важке усвідомлення. До дому зовсім мала відстань, але він й дуже далеко одночасно.

Гора Крем'янець в Ізюмі. На обрії - Луганська область

У такі моменти дуже важко морально. І там я вперше за тривалий час розплакалась, нюні розпустила. Постояла, з прапором сфотографувалась, поспілкувалась з військовими. А декілька хлопців були також з Луганської області. Побачила їх, а я ж сильна, “матьора”, залізна, не маю плакати, показувати свої сльози. Тож «сопельку» підтерла, «сльозку» змахнула, дивлюсь, а хлопці, такі кремезні, стоять і також ниють, так само як я.

Стояла, думала, чи підходити, бо я ж їх «припозорю», «че ноете, мальчики?».  І ми зустрічаємось поглядами, а вони кажуть: «Шо, з Луганська?». І я, шморгаючи, кажу: «Ага». Вони теж були з Луганської області, тож познайомились, поспілкувались. У такі моменти розумієш, що всі ми люди. Байдуже, хто ти: чоловік, жінка, військовий, волонтер, домогосподарка. Немає якогось гендеру, якщо ти тужиш за своєю землею.

Про тих, кого втратила за 8 років війни

29 дуже близьких людей більше ніколи не буде в моєму житті фізично. Першого я втратила ще на початку війни, у 2015 році. Ця людина за дуже короткий проміжок часу стала для мене другом. Я досі пам’ятаю його останні слова, коли він заїжджав до мене на роботу. Ми перекинулись кількома реченнями і я досі пам’ятаю його інтонацію, тембр голосу, коли він йшов і сказав: «Дай бог, свидимся». І це були його останні слова. Ту втрату я дуже важко пережила. Вона була першою.

Пам’ятаю, як шукала мішки, для того, щоб його та побратимів, які загинули на «нулі», перевезти з Луганської області додому. Я тоді була молода, це було вперше для мене, а тому дуже важко.

Волонтерська поїздка на Донеччину

Якщо казати про військових, я втратила дуже багато. І з кожним днем їх може стати ще більше. Напевно, це буде не популярна фраза, але я навіть готова відмовитись від деокупації частини Луганської області. Сказати: «бог з ним». Там люди, які, напевно, не вартують навіть мізинця хлопців, які за них віддають свої життя.    

Але хлопці розуміють, що хто, як не вони, і свідомо йдуть на це. Тут дуже важко робити якийсь висновок. Втрачати – це не просто важко, так не має бути. На фронті зараз гинуть найкращі люди. Це наш генофонд, наша нація. Це ті люди, які мають далі давати послідовників своїх для того, щоб наша нація була такою ж міцною, якою вона показала себе за ці вісім років, тим більше за ці одинадцять місяців. А вони гинуть, і в мене це не укладається в голові. 

Розповідь Анни Ніколаєнко про початок повномасштабного вторгнення, евакуацію, виснаження, «шалену пару» волонтерів та «вінчик» читайте в ексклюзиві «Сєвєродонецьк онлайн».