Азад Сафаров - другий режисер оскаровської стрічки про дітей із Лисичанська: «Інколи здається, що нас обрали самі діти”

Наприкінці січня стало відомо, що фільм "Будинок зі скалок" (A House Made of Splinters) виробництва України, Данії, Швеції та Фінляндії номінували на премію “Оскар”. Стрічка про дітей та війну в Україні боротиметься за престижну нагороду у категорії "Найкращий повнометражний документальний фільм". Усього в номінації представлені п'ять стрічок, а 13 березня стануть відомі переможці.

"Будинок зі скалок" понад два роки знімали на Донбасі, світова ж прем'єра відбулася у січні 2022 року. Український глядач зможе подивитися його в кінотеатрах вже 9 березня. Герої фільму - це діти та вихователі Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги, що на Луганщині. Саме їх непрості історії і стали основою фільму.

Як відбувалися знімання, як налагоджували контакт з дітьми та що означає номінація на “Оскар” для українського суспільства - “Сєвєродонецьк онлайн” розповів другий режисер та лінійний продюсер "Будинку зі скалок" Азад Сафаров.

Лисичанський центр соціально-психологічної допомоги. Зйомки фільму "Будинок зі скалок"

Передісторія знімання “Будинку зі скалок”

“Інтернат - це ключове місце, важливий етап для дітей. Саме в ньому протягом 9 місяців вирішується їхня доля. Ми подумали, що обов'язково маємо це показати, а саме - через що доводиться проходити малечі, бо це, по суті, як чистилище”

Коли ми знімали перший фільм “Віддалений гавкіт собак” про Олежку та його бабусю, які жили на Донбасі біля фронту, то Сімон (данський документаліст Сімон Леренг Вільмонт, який працював над "Будинком зі скалок" - прим.ред.) багато говорив про те, як добре, що в хлопчика є рідна людина, яка йому допомагає та оберігає. Підтримує, щоб він пережив цю війну. Емоційно та фізично. А ще він казав: “А якщо, не дай Боже, є діти, в яких немає такої дорослої людини поруч?” У такому разі вони ж проходять ці випробування на самоті.

Тоді ми й почали думати, через яку історію могли це пояснити та показати. Зупинилися на розповіді про сиріт. Коли почали досліджувати тему, зрозуміли, що є багато різних інституцій - таких, як інтернати, дитячі притулки, будинки сімейного типу. Ми знайшли такий заклад у Торецьку на Донеччині. Чотири місяці витратили на те, щоб отримати погодження на знімання. Тодішній керівник Донецької області ніяк не хотів давати дозвіл. Не знаю, з яких причин, адже ми пояснювали, що не шукаємо ніяких скандалів, корупції. Що зробимо історію дитини. Потім ми вийшли на правозахисницю та волонтерку Олену Розвадовську та попросили її допомогти. Вона погодилася. Сказала, що має добрих знайомих, які її знають і довіряють. Що спробуємо організувати все через Лисичанськ, адже там такий же притулок, як і в Торецьку. Ми тоді навіть повністю не розуміли різниці між інтернатом, притулком та будинком малютки. Олена пояснила, що запропонований заклад це - центр соціально-психологічної реабілітації. Діти туди потрапляють на 9 місяців, 95% з них - не сироти, в них є батьки, просто вони позбавлені прав.

Лисичанський центр соціально-психологічної допомоги

Спочатку малечу вилучають від батьків на певний час, поки вони не змінять свою поведінку. Тобто перестануть зловживати алкоголем і наркотиками, знайдуть роботу, нормальне житло. Якщо вони виконають це, дітей повернуть біологічним батькам. Якщо не зроблять, а в більшості випадків саме так і відбувається, то дітей відправляють в інтернат у гіршому випадку, або в прийомну родину - у кращому. Ми подумали, що ось цей інтернат - це ключове місце, важливий етап для дітей. Саме в ньому протягом 9 місяців вирішується їхня доля. І що обов'язково маємо це показати: а саме, через що доводиться проходити малечі, бо це, по суті, як чистилище. Дитина потрапляє туди й розуміє - її доля вирішується. Ті діти знають, що таке суди, позови, позбавлення батьківських прав. Тож ми прийшли в цей заклад, нам відкрили двері, довірилися. Це завдяки тому, що знали Олену Розвадовську та розуміли, для чого ми тут - щоб розповісти історію дитини, а не скандалити чи щось вишукувати. Ось так все й почалося.

Знімання фільму

“Насправді, знімання - це дуже важкий та довгий процес. Чому? Адже наші герої - це не просто діти. Вони пройшли через важкі етапи свого життя, переважно вже не довіряють дорослим та побоюються їх. Тож потрібен час, щоб налагодити контакт”

Діти, які перебувають в інтернаті, бачили у своєму житті багато психологічного та фізичного насилля. Їх били п’яні батьки, їхніми інтересами нехтували, про права забули. Ми крок за кроком досягали довіри. Приїжджали, залишали камеру в стороні та просто проводили з ними час: грали в футбол, сідали поруч та проговорювали, для чого ми тут.

Азад Сафаров та герой "Будинку зі скалок" в процесі знімання

За порадою Олени Розвадовської одразу пояснювали, для чого ми прийшли і що, на жаль, не заберемо їх з собою, не всиновимо. Говорили, що хочемо розповісти їхню історію і сподіваємося, що це допоможе змінити їхні життя і долі таких дітей, як вони. Обговорювали все відверто. Зауважували: якщо не подобається щось - кажіть. Наголошували, що тут вони вирішують. Те, що ми отримали дозвіл у керівництва притулку та регіону - не означає, що ми будемо знімати їх попри їхнє бажання. Говорили, що нам цікаво спілкуватися з ними й без камери. Таким чином, за кілька місяців, вони почали нам довіряти, перестали дивитися в кадр, відволікатися на нас під час знімання і навіть щось почали питати, радитися. Все йшло поступово. З цими дітьми важко в чому - ти маєш сортувати, що ти говориш. Не дай Боже сказати щось зайве про батьків, запитати щось болюче про рідних, майбутнє. Треба бути дуже обережними. Ми постійно радилися з психологом і правозахисницею, як себе поводити.

“Поки йшли знімання, я і Сімон взагалі не розуміли, як виховательки можуть працювати в інтернатах по 20-30 років. Ми, двоє дорослих чоловіків, які фільмували в багатьох точках світу, а я особисто з 2014-го року працюю на війні. Ніщо не було для мене так складно емоційно, як чути історії цих дітей”

Слухати їхні розмови з батьками, коли тим, вибачте за грубе слово, начхати на них. Дивитися, як діти питають: “Коли ти приїдеш?”, а їм відповідають: “Та не знаю” чи “Я не приїду”, або просто: “Відчепись!”. Чи коли діти чекають, що мама й тато завітають до них на день народження, а ніхто не приїжджає. Чи коли хлопчик б’є дівчинку й каже, що папа також бив маму, мовляв - а що такого? І він дійсно не розуміє, що не так. Або коли діти просяться до батьків попри те, що ті їх неодноразово сильно били. Все це дуже складно з емоційної точки зору. Я вперше бачив, як Сімон плаче. Таке було кілька разів під час знімання. В нього тремтіли руки, він припиняв знімати в якісь моменти, коли це було занадто важко.

Дівчатка з Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги 

Ще сильно запам’ятався момент, коли двоє друзів, підопічних центру, прощалися один з одним. Одного хлопця забирали в інтернат, хоча сказали, що він їде в санаторій. Але всі в притулку знали, що такого не існує, бо санаторій - то інтернат. І ось всі зібралися подивитися на них. В центрі є свої ритуали. Коли дитина йде в прийомну родину чи повертається в біологічну - всі радіють, святкують, сміються, а коли забирають в інтернат - плачуть. Так ось всі прибігли дивитися на ті “проводи”: стали біля виходу та дві-три хвилини так і стояли, просто обійнявшись. Ніхто не посмів підійти до них і сказати, що машина чекає, що треба поквапитися. Ані вихователі, ані інші діти, ніхто… То був один з моментів, коли Сімон теж плакав. Йому було це важко. І таких миттєвостей, коли діти своїми історіями просто душу витягують, було чимало. Не зважаючи на це, ми намагалися показати також і те, що підопічні закладу мають дитинство. Вони бігають, стрибають, тобто вони захищають своє право на просто веселощі, можливість бути неслухняними, бути дитиною. Ось ті драма та комедія - вони постійно балансували в повітрі.

Лисичанський центр соціально-психологічної допомоги. Знімання фільму "Будинок зі скалок"

Виховательки Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги

“Я дуже вдячний вихователькам закладу. Дітям з ними пощастило. Вони їх оберігали та дуже часто не відповідали чесно на їх питання. Намагалися не травмувати зайвий раз”

Коли діти раділи та казали, що завтра мама приїде на їхній день народження - виховательки все розуміли. Знали, що вона не приїде, але нічого не казали. Мовчали, бо розуміли: не можна травмувати малечу та сказати щось погане про батьків. Так склалося, що діти захищатимуть своїх близьких до останнього, якими б вони не були. Я не можу сказати, що всі виховательки були такими, але точно переважна більшість. У притулку було таке відчуття душевності, домашності. Я ніде більше не бачив такого персоналу. Можливо, він є, але поки ми шукали заклад для знімання, то не зустрічали. Було багато фальші, холодності. А тут - особливі, чудові Маргарита Миколаївна та Ольга Вікторівна. Жінки кожного разу, коли дитину забирали, плакали й робили це не на камеру. Вони намагалися приховувати емоції, швиденько витирали сльози, тому що їм болить. Виховательки побачили вже стільки тих доль, що коли ми там працювали, то запропонували психологічну підтримку й для них. На початку нам казали: “Та навіщо? Що мені той психолог зробить?” І ось, після першого заняття зі спеціалістом, мені та Олені почали дзвонити й кричати в трубку: “Ви не повірите! Після десяти хвилин розмови я почала плакати! Як це взагалі можливо? Що психолог зробив? Він що - чарівник?”. Тобто жінки не розуміли, як так може бути, що вони плачуть і їм стає легше? А все тому, що вигоряють від такої роботи. Їм теж потрібна допомога. А так вони дуже чутливі, добрі люди, які намагаються підтримати дітей у важкі моменти.

Як обирали героїв “Будинку зі скалок”

“Важко сказати, що ми обирали героїв для фільму. Інколи здається, що це зробили самі діти”

Насправді ми назнімали близько 250 годин фільму. Було багато історій, просто вони не змогли всі потрапити. Ми не можемо дозволити собі зняти “Титанік” або чотиригодинний “Аватар”. Тут є 90 хвилин максимум, бо це документальний формат. І це дуже боляче. Сюди не потрапили історії Влада, Єгора, Вані, Жені, Марії. Я пам’ятаю цих та інших дітей. І дуже шкода, що їхні історії залишилися за кадром. Вони не потрапили в стрічку не тому, що менш важливі, просто ми не могли все охопити.

Краєвиди Луганщини. Знімання фільму "Будинок зі скалок"

Нам довелося звузити коло до трьох повноцінних героїв. Маю на увазі, що ми широко розповіли про їхню історію і ще коротко про одну героїню. Важко сказати, що робили якийсь вибір. Просто ті діти - вони якісь особливі. Вся малеча така, але ті просто виросли раніше. Через те, що в них немає піклування з боку батьків, вони призвичаїлися розраховувати виключно на себе. Не очікують допомоги зовні. Ти їх не обманеш. І навіть не намагайся! Буває, приходиш до когось в гості, шуткуєш з дітьми, байки про Санта Клауса розповідаєш, хочеш, щоб вони повірили у казку. А цих дітей ти ніколи не проведеш. Вони чітко знають, коли ти жартуєш, коли обманюєш, чи коли щось пообіцяєш і не дотримаєшся слова. Вони все розуміють. Тож було важко на комусь сконцентруватися. Вони всі були цікаві. Але ми обрали історії, які б показували через один-два приклади долі багатьох людей. Те, наскільки вони споріднені, як вони схожі. Тому ми зосередилися на Саші, Колі, Єві та Аліні.

Маленькі герої "Будинку зі скалок"

Про дітей

“У наших героїв різні долі, але схожі історії. Кожен з них має, на жаль, батьків, які зловживають алкоголем. Під кінець перебування в соццентрі дехто з дітей не хотів повертатися до біологічної мами чи тата, бо дуже зневірився”

Я не можу з етичної точки зору розповідати всі деталі їхнього життя, але вони були вражаючими. З фільму знаємо, що одну з маленьких героїнь залишили одну вдома. Ми спочатку з Сімоном не вірили їй. Думали, що дитина вигадує. Але дівчинка настільки детально описала все, що робила вдома: готувала, прасувала, сама вмикала телевізор і дивилася… Так, наодинці, вона залишалася два-три дні. Чи ось була історія, коли інша наша героїня разом з дівчатами сиділи в центрі й чистили картоплю. Усі щось почали розповідати про своїх мам. Одна дитина каже, що її матуся одягається гарно, в неї таке красиве волосся, інша розповідає, що її матуся любить і те, і те, а ось одягає таке, а третя наша героїня каже : “А моя мама - алкоголічка”... Абсолютно серйозно… І ти розумієш, наскільки дитина вже доросла, знає про життя більше, чим багато хто з нас. Дуже різні діти, але дуже схожі історії.

Коля - один з головинх героїв "Будинку зі скалок"

Ось наш Коля - він такий розбишака. Зі старшими дітьми та дорослими він поводиться як справжній хуліган. Але коли ти його залишаєш наодинці з його братами та сестрами - Боже, він просто лапочка! Допомагає малечі, розчісує, годує, водить їх в туалет. Він настільки люблячий брат, що нам було просто дуже мило за ним спостерігати. Водночас було дивно від того, що він з дорослими себе так кепсько веде. Здавалося, Коля спеціально ліз на рожен, щоб його інші хлопці побили. Чи привертав увагу так до себе, не знаю. На жаль, він теж дуже швидко виріс, тому що був одним з тих, хто годував родину. Хлопчик бігав та збирав якусь макулатуру, речі продавав і приносив гроші додому до батьків, щоб прогодувати своїх братів і сестер. Тому діти різні. Вони розумні, але дуже часто ті дітлахи повторюють модель поведінки своїх батьків. І це дуже прикро.

Як сприйняла фільм шведська та данська авдиторія

“Обидва наші фільми: “Віддалений гавкіт собак” та “Будинок зі скалок” дуже тепло сприйняли у світі. В тому числі й в Данії та Швеції”

У Данії днями нашу стрічку номінували на найпрестижнішу премію. І це добра ознака, тому що данська школа документалістики дуже потужна. Перший фільм взагалі використовують у країні для дітей 7-8 класів як навчальний шкільний курс - для того, аби розповісти про те, що переживає людина на війні. І це зроблено в такому цікавому, ігровому стилі. Школярі навчаються знімати, дізнаються про документальне кіно через цей фільм, про історію дітей, які живуть біля війни. І це дуже добре, бо діти змалечку будуть знати, що росія напала на Україну, що країна та її діти страждають через агресорку.

Номінація на "Оскар"

“Номінація на "Оскар" - це можливість ще раз сказати всьому світові про злочини росіян в Україні”

Краєвиди Луганщини. Знімання фільму "Будинок зі скалок"

Допоки ми не переможемо, маємо кожного дня, кожної години говорити про злочини росіян. І ми не маємо втомлюватися від цього. Дуже важливо, щоб тема України, війни та агресії росії були постійно на перших шпальтах світових газет. Потрібно використовувати будь-які доступні платформи. А “Оскар” - одна з найбільших. Його дивляться у світі мільйони людей. І ми пишаємося, що на “Оскарі” назвуть ще один фільм з України, це дуже цінно та важливо. Те, що ми пройшли в номінацію - дає надію Україні бути почутою ще раз. В такі часи будь-яка позитивна новина - це вже велике досягнення та величезний мотиватор. Якщо ми виграємо, я впевнений, це принесе ще більше щастя і радості для українців та України. Відчути те, що наш фільм в такі важкі часи здобуває перемогу. Як здобуде перемогу й наша країна в цій війні.

Краєвиди Луганщини. Знімання фільму "Будинок зі скалок"

P.S. Ми не знаємо, чи візьме "Будинок зі скалок" "Оскара", але впевнені, що головну перемогу знімальна команда вже отримала. Нещодавно на своїй сторіні у "Фейсбуці" Азад Сафаров написав пост, яким ми також хочемо поділитися:

"У нас такого ще не було.
До нас в офіс прийшов чоловік — не один, а з хлопцем, якого ми давно і дуже добре знаємо. Ми запропонували їм сісти, але чоловік одразу встав.
- Можна я скажу дещо? Можна я скажу це стоячи?
Ми переглянулись, але кивнули.
- Я хочу вам подякувати, я хочу подякувати і потиснути вам руку, завдяки вам я знайшов сина, — чоловік відвернувся, швидко витер очі і продовжив говорити стоячи.
Його звати Олег, йому 50 років. Торік він прийшов на прем’єру фільму «Будинок зі скалок». Це фільм про дітей, які опинились у притулку, бо їхніх батьків позбавили батьківських прав. Коли Олег побачив на екрані Колю, йому достатньо було 20 секунд, щоб зрозуміти: він хоче допомогти хлопцеві і взяти його під опіку. Протягом останнього року вони були постійно на зв’язку. І ось, нарешті, після всіх перевірок і бюрократичних моментів Коля офіційно почав жити в прийомній родині.
Для нас ця новина краща за будь-які нагороди і досягнення.
Ми раді за Колю і за його нову родину".

Коля тепер має родину. Це все завдяки команді "Будинку зі скалок"

Довідка: фонд «Голоси дітей» допомагає дітям і сімʼям, які постраждали від війни з 2015 року.

Завдяки благодійним внескам, надає психологічну допомогу та індивідуальну гуманітарну підтримку сімʼям, працює з громадами й закладами для дітей в межах усієї країни. Ключове завдання – допомогти дитині впоратися з тим, що відбувається навколо, та розвиватись. У пріоритеті - надання комплексної психологічної підтримки дитині та сімʼї, повне розуміння їхніх потреб, пропрацювання й робота з подолання в них наслідків війни.

У відповідь на широкомасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року, благодійний фонд «Голоси дітей» розширив програму безкоштовної психологічної підтримки для батьків і дітей у час війни.

Отримати психологічну допомогу онлайн можна наступним чином:

• Телефонна лінія психологічної підтримки для дітей та батьків: 0800 210 10 (безкоштовно в межах України);
• +38 099 198 57 95.

Години роботи: 9:00 - 20:00