Володимир Мартинов: «У рідному Новоайдарі опір окупантам не тільки був, він триває й досі»

2 березня минулого року Новоайдар та Старобільськ зайняла російська армія, яка після попрямувала у східному напрямку та наблизилися до Сєвєродонецька. Журналіст Володимир Мартинов пережив окупацію у рідному Новоайдарі.

Своєю історією він поділився з «Сєвєродонецьк онлайн».

ПЕРЕДБАЧЕННЯ

Чи були мною передбачені події 24 лютого 2022 року? З цим питанням знову й знову я звертаюсь до себе, навіть тоді, коли з тих подій минув вже цілий рік. Так, пройшов вже рік, а я навіть сьогодні не можу дати собі однозначної відповіді. У рік 2022-й я увійшов новоспеченим пенсіонером, після оформлення свого законного статусу. Це вирішилось тоді, коли я не зміг виконати “дружню пораду“ голови Новоайдарської районної ради Олександра Бабенко не давати у районну газету повідомлення про те, що новоайдарці визнали росію державою агресором. Повідомлення я все ж-таки надрукував, але роботу через деякий час прийшлося залишити. На найближчій сесії редактором обрали бібліотекаря з сусіднього містечка. Я подав у відставку, залишивши газету, якій віддав понад сорока років життя.

Володимир Мартинов на роботі

Що мені лишалося робити? Пенсія, пасіка, нові-старі сусіди, з якими у більшості тепер доводилося спілкуватись, участь у самодіяльності, де зміг реалізувати себе як співак. Єдине, що залишилось з минулого життя – це обговорення подій, які відбувались у вирії теле- та радіопередач. А вони були різноманітними. З одного боку, існувала миротворча думка, яка базувалась на тому, що росія не наважиться на відкриту агресію. Проросійські сили в Україні коментували та розповсюджували заяви офіційних осіб рф про те, що силовий варіант ними не буде задіяний, а концентрація живої сили та військової техніки не що інше, як польові навчання. Існувала навіть “сарафанна“ теорія, мовляв, якщо Україна не буде провокувати, то ніхто її не чіпатиме. І ці чутки мали таку ж “сарафанну“ підставу, бо саме у цей час по Новоайдару «поповзла» інформація про те, що українська армія підтягує танкові частини для нападу на росію. На ринку, у магазинах “ очевидці “ розповідали про незліченні колони, що розвантажувались на залізниці в Рубіжному.

З іншого боку, тема війни вже вітала в просторі та її, як на диво, здебільшого підтримували жінки. На мої безпечні відмовки дружина реагувала досить своєрідно. Вона навіть не стала збирати друзів на традиційний обід з нагоди дня народження 16 лютого, бо тижнем раніше на телебаченні пролунала чергова дата нападу, яка збігалася з датою народження іменинниці. Стривожена якимось дурним передчуттям, вона відібрала сімейні фотографії й вислала їх старшій донці у Львів. Розв'язуючи квартирне питання, зайшла до нотаріуса та забрала у неї 23 лютого оригінали заповіту на квартиру для того, щоб зробити з них копії. Нарешті, цілком спонтанно, вирішила їхати до онука та придбала квиток на 24 лютого до Львова. Заяву про безоплатну відпустку вона також написала ввечері 23 лютого. Але ні зайти до нотаріуса, ні виїхати до доньки у Львів вже не змогла. Вранці 24 лютого приголомшлива звістка облетіла селище: російські війська атакували нашу територію по всій лінії кордону. Частина угруповання вдерлася навіть з території Білорусі. У Новоайдарі знов стали чутні громові відлуння далеких боїв. А на нашій дачі цілу ніч свою заупокійну пісню вили дворові собаки.

Володимир Мартинов на роботі

ОКУПАЦІЯ

Дружина-таки намагалась виїхати до онука, але автобусне сполучення вже було паралізовано й дістатись Рубіжного, звідки йшли потяги, не було можливості. На блокпостах виникли величезні черги. З автовокзалу мені повідомили, що всі рейси міжміського сполучення скасовані, друзі, які мали свій автомобільний транспорт їхати відмовлялись.

«Розумієш, військовий стан. У мене можуть відібрати машину без всіляких попереджень», - казав один з приятелів, який доволі часто допомагав мені у таких справах напередодні.

Майже в усіх державних закладах віддавали на руки трудові книжки. Вже на другий день з початку бойових дій вивезли найцінніші експонати з районного музею (унікальну колекцію одягу) та концертний одяг із районного будинку. Вивозились комп’ютери, а також найважливіші документи державних установ. Поспіхом знищувались якісь архіви у військкоматі. Про це говорили на спустошених вулицях, бо вже на другий чи на третій день селище залишилось без влади, без поліції, без будь-якої охорони. Бойова техніка та жива сила окупантів зайшла до Новоайдару без єдиного пострілу.

Але ще працював Інтернет, ще працювали українські оператори зв’язку й нам було відомо, як зустрічали окупантів у селах сусіднього Старобільского району, коли голова Половинківської громади Світлана Бондар ховала біженців і годувала їх у підвалі сільської церкви, а голова Шульгинської громади Наталія Петренко голими руками намагалась зупинити російські танки. Новоайдар подібного опору не чинив, але й з розпростертими обіймами окупантів не зустрічав. Танки с *зетовськими* емблемами та машини з російськими військовими все йшли та йшли дорогами у напрямку зі Старобільська на Луганськ та Сєверодонецьк. Саме Сєверодонецьк на декілька місяців став незламною фортецею, у яку так довго не могли ввійти російські наймити. Саме тоді вперше та назавжди був похований міф про начебто нездоланну російську армію, другу у світі за військовою міцністю.

Але все це було потім. До мене й до таких, як я, прийшло зовсім інше життя, зовсім інший світ, який ніби навиворіт висвячував не тільки події, але й душі тих, хто був завжди поруч, разом.

СВІТ НАВИВОРІТ

З російськими військовими у селище та села прийшла й ціла армія бійців ідеологічного фронту. Кожен з них повинен був привезти з відрядження пропагандистський матеріал про те, як чекали та як зустрічають мешканці району прихід *визволителів*. Я бачив, як ті репортери намагались зробити свої матеріали та звертались до перших-ліпших перехожих, та ті у більшості своїй шарахались від них, як від чуми, а дехто навіть посилав вслід за російським кораблем.
Звичайно, були й інші, які на камеру розповідали про те, як вони чекали російську навалу, як бажали з’єднання з *непереможною імперією*, як мріяли про те, щоб знову бути у великому СРСР. Ці інтерв’ю транслювали не тільки по луганських теле – та радіоканалах, але й по центральних пропагандистських каналах рф.

Слухав ті виступи та розумів, що ці люди самі обрали собі інше життя, інший шлях до свого майбутнього. І вже не було питання, чи це щирі почуття моїх односельців, які вони так старанно приховували, чи просто в них спрацював інстинкт пристосованців, інстинкт шакалів, які завжди на боці тих, кого вони визнають сильнішими. Найцікавішим було те, що у більшості своїй це були заможні люди, які побудували свій бізнес або кар’єру за роки незалежності України. Хтось із них обіцяв окупантам розширювати свій бізнес, щоб сплачувати ще більші податки на користь нової батьківщини, хтось обіцяв народити стільки дітей, скільки потрібно для захисту від *бандерівців*, а інші, не гаючи часу, стрімголов кинулись до нових хазяїв, пропонуючи їм свої послуги у новоявлених адміністраціях.

Новоайдар

Тільки тоді, вимірюючи минулі події через призму реальних, стало зрозуміло, що у кого на душі. Та й і то не у всіх. На вулицях поселились страх та підозра. У перші тижні окупації ще можна було почути якісь суперечки щодо подій. Але це тривало зовсім недовго. Нашвидкуруч росія провела так званий референдум і оголосила своєю територією декілька областей України, у тому числі й Луганщину.

Треба окремо підкреслити, що цей фарс суттєво відрізнявся від попереднього, який відбувся у 2014 році. Насамперед (і це найголовніше) зухвале нахабство навіть не маскували під якусь пристойність, бо цього разу в районі навіть не було ділянок для голосування. А як же проходив референдум? А ніяк. Точніше, як попало. В основному їздили вулицями й затримували людей, яким пропонували тут же, на місці, закріпити своє рішення щодо приєднання до росії. Біля мене в той день двічі на вулиці зупинялись машини з бюлетенями й звідти лунали пропозиції проголосувати. Ось так вирішувалась наша доля. Ось так над нами насміхались і виставляли за дурнів. Все це було б дуже смішно, якби не виглядало так сумно. Одразу після кремлівського шоу на території Новоайдарщини запрацювали російські закони, згідно з якими навіть неповажне висловлення про війну, про путіна, про чинну владу несло за собою покарання до 5 років позбавлення свободи.

Саме тоді стало зрозуміло, що ненависть росіян та їхніх посіпак розплескалась не тільки на тих хто підтримував Україну на словах, але й на все українське: на мову, на звичаї, на історію. У навчальних закладах, звично *за зверненнями батьків* начисто заборонили не тільки вивчення української мови як предмета навчальної програми, але й саму мову, українські пісні, вишиванки. Запрацювала каральна машина спецслужб, з’явились перші звістки про арешти новоайдарців...

ІНФОРМАЦІЙНА БЛОКАДА

А потім до цього жаху приєдналась інформаційна порожнеча. Були відключені всі українські телевізійні та радіоканали, відключені усі українські телефонні оператори зв’язку. Враз на інформаційному просторі запанувала тиша: Інтернет не працює, телефоном нема можливості навіть викликати карету швидкої допомоги, не кажучи вже за рідних та друзів. Єдиним джерелом інформації залишились російські інформаційні канали, які кожну хвилину виливали безліч брудної інформації на Україну та її захисників.

Для внутрішнього користування мешканцям окупованої території запропонували єдиного луганського телефонного оператора, усі розмови на якому контролювались і записувались працівниками спецслужб. Вони могли притягнути до кримінальної відповідальності за слова, які звучали в приватних бесідах телефоном й тут вже було не до жартів. На вулицях стало звичайною справою не тільки перевірка документів, але й телефонів. Введена комендантська година діяла жорстко й незворотньо. Якщо когось затримували, той проводив ніч у місцях для злочинців, незалежно від статі та віку.

З введенням нового стану прийшло й нове життя, до якого треба було звикати й, по суті, все починати з початку: знайомства, контакти, нові передачі радіо та телебачення. З придбанням Луганської сім-карти треба було з нуля напрацьовувати нові телефонні зв’язки. Натомість враз і назавжди розривався зв'язок з абонентами українських та європейських операторів, в одну мить загубились стосунки з рідними та друзями за сатанинським сценарієм московітів та їхніх наймитів.

Та, на щастя, деінде іще існували острівці інформаційної суші, звідки на вайбер, або на телеграм-канали можливо було знайти зв’язок з рідними. Правда, задля цього мені треба було їхати за 5-6 кілометрів до цих самих інтернет-острівців, але воно було того варто.

ПЕРШІ РОЗЧАРУВАННЯ

Але як би хто не намагався прикрасити ідеологічними промовами суть агресії, все це було марним. Невдовзі надійшла перша хвиля розчарування, яка накрила навіть тих, хто доволі стримано сприймав загарбницький розвиток подій. У першу чергу це стосувалось саме інформаційного простору.

Новоайдар в окупації 

«Навіщо так робити? Чому немає можливості підтримувати зв'язок з тими, з ким вже давно спілкуємось?», - це риторичне питання злітало навіть з уст прихильників*руського миру*. А у відповідь – мовчазна стіна. Не бажаєш грати за новими правилами – ніхто тебе не неволить.

Далі – більше. З перших днів окупації в крамничках з’явились відносно дешеві продукти першої необхідності: хліб, крупи, горілка. Але пройшло зовсім небагато часу й ціни на ці та інші товари стрімко пішли вгору. Тільки тоді усім стало зрозуміло, чому луганчани весь період восьмирічної окупації вели розмову про надто високі ціни у так званій «лнр» на продовольчі товари. І знов - незадоволення населення замість обожнювання окупанта.

На тлі зубожіння та деградації району окупанти продовжували робити фейки про свої псевдодосягнення на окупованих територіях. Так, на 1 вересня головні телеканали росії транслювали зворушливий репортаж з Новоайдару, в якому йшла мова про ретельну підготовку шкільного закладу до навчального року. Були показані просторі класи, інтерактивні дошки, комп’ютерне обладнання. Звичайно, на інформацію про те, що ремонт приміщення і закупівлю обладнання зроблено за часів України, ніхто навіть не натякав.

Представники наймитів розповідали про покращення роботи інфраструктури селища, але пройшов рік, а вони навіть не змогли відновити рейси внутрішнього автомобільного сполучення. З приходом холодів це суттєво обмежило можливість незайнятого населення, насамперед пенсіонерів дістатись центру селища для того, щоб відвідати лікарню, зробити комунальні платежі тощо.

У телевізійних сюжетах з селища обов’язково фігурувала зразково-показова площа у центрі біля Районного будинку культури. І знов-таки ніхто навіть не обмовився про те, що площу відбудовано саме за час розвитку України.

Тобто ці фейки не забезпечували прихильності місцевих, а лише дратували їх та викликали саркастичні посмішки.

ОПІР

На тлі цих подій цілком логічним сталося те, що на окупованих територіях виник реальний супротив окупантам. І це було відчутно від самого початку агресії. На зупинках селища з’являлись надписи : *Окупанти – геть з України!*, *Чекаємо на ЗСУ!*, * Хутін Пуйло!* та інші. Ті, хто міг тримати в руках зброю, хто не відвернувся від присяги, даній українському народу, хто намагався допомогти у визвольній боротьбі – взяли її до рук і стали до лав ЗСУ. Саме їхні сім’ї опинились під наглядом служб ФСБ і саме до них навідались співробітники цих служб у перші ж дні окупації. Пройде час і ми поіменно назвемо кожного із захисників, які пройшли дорогами перемоги. Тих, хто заплатив за цю перемогу найдорожчу ціну й назавжди залишився у нашій пам’яті.

Але тоді ж багато хто намагався зробити свій внесок у наступну перемогу й іншим чином. У перші дні військової навали московітів з’явились люди, які збирали дані про пересування військ дорогами Новоайдарщини та передавали їх військовим звичайним телефоном. Я знав також людей, які передавали ці дані по закритих каналах, що про них оповіщали ЗСУ у засобах масової інформації. Це була дуже суттєва допомога, бо саме на сєверодонецькому напрямку велись найзапекліші бої. Розвідувальної техніки не вистачало, розвідувальних професійних кадрів - також.

А потім настав інший час - час інформаційної тиші, у якій було вимкнено і радіо, і телевізори, і телефони. На думку загарбників, ці заходи повинні були значно зменшити інформаційну безпеку. Але вони не змогли зменшити жагу людей до опору.

Новоайдар

За декілька наступних місяців у тих чи інших частинах Новоайдару почали реєструвати так звані *прильоти* надточних ракетних систем HIMARS. Звичайно, їх коригували люди, і це були, як на мене, гарно підготовлені фахівці свого діла. Першим спалахнув склад боєприпасів росіян, розташований на території селища. Це сталось о другій половині 10 квітня. Коли боєприпаси почали детонувати у різні боки, ми з дружиною спустились у підвал, який був до того підготовлений. Ми сиділи там декілька годин при свічках, рахуючи вибухи та звертаючись до Господа, щоб захистив і відвів біду від нас і нашого житла. Того разу біда нас оминула, але в селищі без жертв та без розтрощених будинків не обійшлось.

А згодом від таких же влучних пострілів запалали майстерні для ремонту техніки, приміщення, де оселялись військові, технічні будівлі… Майже всі цілі були розташовані у населеному пункті, то ж для більшого ефекту й менших руйнувань цивільних будівель треба було давати точні координати. Це розуміли й спецслужбовці російських військ, які почали активно проводити в селищі та в районі каральні заходи з виявлення *терористів*.

Після кожного *прильоту* повзли чутки, що корегувальників заарештовано. Але проходив час, а вибухи продовжувались. Остання звістка про такий обстріл до мене надійшла тоді, коли я вже був у Львові. Російські військові у дитячому відділенні районної лікарні зробили місце для відпочинку росіян. Саме туди й прийшов *гарячий привіт* від ЗСУ.

Тож чого б там не говорили про Новоайдар, які б не несли нісенітниці про моїх земляків, я можу цілковито та обґрунтовано говорити про те, що у рідному смт, яке зараз від мене за тисячі кілометрів, опір окупантам не тільки був, він триває й досі.

Володимир Мартинов