Володимир Мартинов про свого зятя: «Екіпаж Юрія викликав вогонь на себе, щоб ввести в оману «вагнерівців»

Журналіст Володимир Мартинов пережив окупацію у рідному Новоайдарі. За деякий час він зумів виїхати звідти на підконтрольну територію України. Сьогодні він ділиться з «Сєвєродонецьк онлайн» трагічною історією своєї родини.

********

На краю поселення Новоайдар Луганської області – свято. До родини Мартинових приїхала старша донька Ганна з сином Кирилом і чоловіком Юрієм. Першим ділом після приїзду Юрко взявся допомогти зробити стріху над кролятником, а потім взяв вудку і пішов рибалити на річку Айдар. Любив він це діло й з задоволенням слідкував за поплавком, а малий Кирилко збирав на березі равликів. Гарні були дні, але пролетіли вони, як завжди, швидко, і поїхали молодята до Львова, де мав Юрко і невелику будівельну фірму, і житло. Будували плани на наступне літо приїхати до батьківського порогу. Але не сталося. У лютому почалась війна.

Ганна з сином Кирилом і чоловіком Юрієм

Він не міг байдуже дивитись на те, що коїть ворог. Двічі приходив у військкомат з проханням зарахувати до лав ЗСУ, але йому відповідали: «Зачекай. У тебе військова спеціальність кухар. Коли буде потреба - сповістимо». А він не міг чекати. Разом із друзями працював у своїй невеличкій будівельній компанії, а у вільний час займався волонтерською роботою. Йому казали: «Ти й так робиш забагато. За важкою працею та волонтерством не бачиш сім’ю, сина, дружину…». А він відповідав: «Вони все розуміють, і я завжди відчуваю їхню підтримку та тепло». Бо він не міг інакше, адже ворог увірвався у мирне життя українців, у його приватне життя і почав руйнувати його з перших хвилин нападу.

Після жахливих подій, які відбулися у Бучі, він все ж таки наполіг на своєму. Наказом начальника Міжнародного центру миротворчості та безпеки Національної Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного був призначений на посаду старшого стрільця-навідника. Згодом перекваліфікувався на механіка-водія БМП-1 і зумів показати себе грамотним фахівцем та мужньою людиною, на яку можна покластися у найбільш небезпечних ситуаціях.

Військова частина формувалась у ході бойових дій. У її складі були і вчителі, і економісти, і фахівці з продажу жіночої білизни, і будівельники. Але російські пропагандисти вже тоді підіймали галас, буцімто у військовій частині А4574 зібрана еліта українських військ, та ще й неабияка!

– Як стало відомо, – репетували московіти, – для того, щоб стримати наступ «музикантів» (вагнерівців – авт.) українське командування залучило 214-й окремий батальйон «OPFOR» (в/ч 4574), який буз заснований за ініціативою американських інструкторів. Саме до цього елітного підрозділу залучаються найбільш підготовлені, найбільш боєздатні кадри військовослужбовців.

…Не всі його побратими, та і Юрко, були фахівцями найвищого ґатунку, але це були найбоєздатніші війська.

Підрозділ Юрія Ленька визволяв населені пункти рідної землі. Радо зустрічала визволителів Вербівка, до бойового рахунку приєдналась Балаклія, де був узятий і його перший полонений. За ту важку солдатську працю Юрій Ленько був нагороджений бойовою відзнакою «Сталевий Хрест», а військова бригада вшанована окремою подякою Головнокомандувача Збройних Сил України Володимира Зеленського.

Але найголовнішою нагородою для Юрія стала відпустка додому на п’ять діб. Дві доби відпочинку він провів з найдорожчими – сином Кирилом та дружиною Ганною. Разом вони ходили рибалити, збирали гриби у лісі, зустрічалися з друзями... Дві доби щастя від того, що поблизу кожну мить відчуваєш дихання майбутнього, дихання щасливої долі.

Родина доньки Володимира

Дві доби відпочинку… Як це багато – і як замало. Юрій планував їхати до матусі, обійняти батька, притулитися до бабусі, але через дві доби навіть ту коротку відпустку було перервано новим наказом: треба негайно їхати до частини.

… Вони йшли у саме пекло. Вони йшли на Бахмут. Між населеними пунктами Одрадівка та Кліщіївка підрозділ батальйону проводив ударно-штурмові дії з метою зачистки до звільнення населеного пункту Одрадівка. Противник перейшов до активної оборони, використовуючи польову артилерію та високоточну зброю. Розвідданих щодо розташування «вагнерівців» було недостатньо. Для того, щоб сконцентрувати сили на головному напрямку, потрібно було провести розвідку боєм: імітувати початок вирішального наступу, тобто комусь викликати вогонь на себе. На такі завдання насамперед відправляють добровольців. Екіпаж Юрія не вагався. Кожен із них розумів ступінь ризику, але кожен розумів і ціну цього ризику, яка вимірювалася життям побратимів.

Невеличкий бойовий загін зімітував активний наступ, на що російські найманці відповіли потужним масованим вогнем артилерії та високоточних протитанкових систем. На цій ділянці фронту здійнялася шалена стрілянина. Один з ворожих снарядів «Краснопіль» поцілив у бойову машину Юрія Ленька… А десь на іншому напрямку розгортались бойові порядки основних сил для вирішального безжального удару по загарбниках.

Сталося це 9 жовтня, за дві доби до п’ятого дня народження сина Кирила. Якраз встигли прийти подарунки від тата…

Похорон Юрія

На похорон Юрія Ігоровича Ленька прийшли сотні земляків зі Львова. Останній шлях Героя на Марсове поле Личаківського цвинтаря був устелений пелюстками троянд. Люди ставали навколішки перед труною, накритою українським прапором, щоб вшанувати пам’ять людини, яка віддала життя за майбутнє України.

Похорон Юрія

А десь у Новоайдарі, на тій землі, яку він так бажав визволити від окупантів, завжди буде горіти лампада пам’яті за сином України, який став напередодні війни й сином Луганщини. Таким він і зостанеться в нашій пам’яті – усміхненим і життєлюбним.

Нагадаємо, 2 березня минулого року Новоайдар та Старобільськ зайняла російська армія, яка після попрямувала у східному напрямку та наблизилися до Сєвєродонецька. Журналіст Володимир Мартинов пережив окупацію у рідному Новоайдарі. Своєю історією він поділився з «Сєвєродонецьк онлайн».

Володимир Мартинов