Військовий про рідний Сєвєродонецьк: «Він обов'язково буде квітнути!»

Михайлу Орчикову - 21, народився у нині тимчасово окупованому Алчевську. Батьки хлопця зловживали алкоголем та ще маленьким віддали до дитячого будинку. Далі був інший інтернатний заклад — вже у Сєвєродонецьку, де Михайло й провчився всі одинадцять років. По закінченню вступив до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля на спеціальність “вчитель української мови та літератури”. Провчився два курси та вирішив піти служити до армії. У 2021-му підписав контракт і долучився до 53-ї окремої механізованої бригади, у якій і служив до повномасштабного вторгнення. Хлопець був простим солдатом і думав, що росіяни не “підуть” великою війною на Україну. А ось біологічні батьки юнака зайняли іншу позицію й активно допомагають будувати “руський мир”.

Про захист України, життя на фронті та мрію повернутися на службу після поранення боєць з позивним “Малий” розповів “Сєвєродонецьк онлайн”.

Михайло Орчиков. Фото з особистого архіву

Велика війна

“Про причини війни я раніше не думав. У 2014-му році я був ще дитиною. Усвідомлення прийшло пізніше. Тепер перемога — моя мета”

24-го числа я вранці прокинувся, щоб заступити на пост. Ще було дуже темно, ми чергували разом з побратимом. Встигли лише хвилин п'ятнадцять покурити, перекинутися кількома словами. І тут побачили з нашої “кукушки”, це така спостерігальна споруда, що вся лінія фронту стала буквально червоною від вогню. Коли пішли перші залпи “Градів” по нашим позиціям, а ми ж були, скажімо так, ще необстріляними, забилися в окопі. Притиснулися до стінки й так і сиділи, чекали. Було це на Донеччині, біля села Новотроїцьке Волноваського району.

“Лише 28 лютого до мене дійсно дійшло, що це вже не жарти, що почалася війна”

Тоді ми ще не розуміли, що відбувається, чому по нас гатять з усіх боків. Зв’язку не було, світла також, лінії передач були перебиті, телефони розряджені, тож від новин були відрізані. Не знали, що з нашою країною відбувається. Взагалі на зв’язок вперше вийшли лише у квітні. Про події дізнавалися від новоприбулих мобілізованих товаришів: за якими ще напрямками відбувався наступ ворожих військ. Десь першого березня ми зайшли у Волноваху. Протягом майже двох тижнів займали оборонну позицію. Зі свого боку нам вдалося втримати ворожі війська, так і не пустили їх зі сторони Мар’янівки. Як нам повідомили, 9 березня ми потрапили в оточення. Виходили з міста з боєм, аж до самого селища Володимирівка. Його ми намагалися своїми силами втримувати, обороняти. Але нас звідти вибили та ми вже осіли трохи далі, в окрузі населеного пункту. Встановлювали свої позиції. Тож ми залишалися на Волноваському напрямку, продовжували обороняти. Нам вдалося так простояти довгий час, стримували російські війська з квітня по серпень.

Волонтери. Побут. Почуття

Від самого початку нам дуже допомагали волонтери. Привозили багато смаколиків різних, речі: форму, спальники. Але от сказати, щоб хотілося чогось особливого — ні, бо в голові було постійно одне — війна. З кожним приїздом волонтерів з передачами для нас, обов’язково були дитячі малюнки. Танки присилали, писали : “Слава Україні!”, “Повертайтеся живими…” У мене побратим є, то він на той папірчик дивився очима повними сліз. Дуже зворушливо й торкає до глибини душі, особливо тих бійців, у кого є дітки.

Бахмут. Бої. Ворог

Наприкінці серпня нас перекинули вже на Бахмут. Ми тримали населені пункти Зайцеве та Кодема. У середині вересня нас звідти вивели. І вже в середині листопада ми повернулися знов, ближче до Опитного. Тримали оборону до кінця грудня.

“Росіяни лізли просто неймовірною кількістю. Здавалося, що може вони щось приймають наркотичне, адже притомна людина не може штурмувати з ранку до ночі”

Просто фізично це складно. А вони воювали цілодобово, дуже сильно їхня артилерія нас вибивала. Чому так? Як каже мій командир: “У них немає вибору. Є наказ і вони його виконують”. Особисто я думаю, що просто вони ніяк не можуть визнати, що ми — незалежна країна та намагаються окупувати наші території.

Тож в бій йшла й арта, і танки, і далекобійні калібри. Авіація кожного дня літала, по кілька разів відпрацьовувала по нашим позиціям. До всього цього, постійно проривалася ворожа піхота. Кричали нам: “Хохли, здавайтесь!”. А ще, ну дуже негарно вчиняла приватна компанія “Вагнер”. Вони, бувало, закидували нас газом перед штурмом, спеціально, щоб отруїти, вивести з гри. Що рухало ними? Звісно — гроші. Вони — найманці, для них не існує різниці, де воювати. Виконують поставлені задачі і їм за це платять. У самому “Вагнері” просто купа народу: від мобілізованих ув’язнених, які відсиджували терміни за різними статями, і до спецпризначенців, які дійсно вміють воювати. Тож в полон вони нам не потрапляли.

Позиція під Бахмутом. Опитне

А ось на початку війни була історія. Коли обороняли населений пункт Володимирівка. Ми розбили чотири одиниці машин з живою силою супротивника, близько 30-40 російських солдатів. На щастя, ми їх усіх підірвали разом з технікою. І тоді взяли в полон механіка-водія. Дев'ятнадцять років хлопцю, Павлом звати, передали його в наш ще один підрозділ, а ті — до СБУ, більше ми його не бачили. Тоді ще був наступ регулярної армії. Йшла одинадцята гвардійська десантно-штурмова бригада, їх перекинули на наш напрямок. І ось ми стоїмо на обороні одного з населених пунктів Донеччини й виступили на штурм наших позицій 12 російських ворожих солдатів. Нічого, правда, в них не вийшло. Підсумок — дванадцять їхніх людей — “мінус”, а одному вдалося втекти. Та він чи загубився і вийшов до нас на позицію, бо був поранений і думав, що прийшов до своїх. Але опинився саме у нас. Ми з ним розмовляли російською, може, це його й збило з пантелику. Побратими забрали в нього зброю, зняли бронежилета, каску, звісно, зв’язали. Я вів його допит. Дізнався, хто він, звідки, як потрапив сюди. Звісно, навчили казати “Слава Україні!” та й про путіна теж.

Побратими

Про своїх побратимів можу сказати лише хороше. Для мене вони — найкращі. Хлопи — красунчики. Усі мої бійці віком 30+, є трошки молодші, але з піхоти я — наймолодший. І так вийшло, що наразі я виконую обов'язки командира взводу. І вони — мої підлеглі. Ми всі — як родина. За останні бої я втратив двох гарних людей. На Бахмуті, коли стояли, також трьох втратив. Шкода їх, неможливо. Прикро втрачати тих, кого добре знаєш та багато чого з ними пройшов.

Михайло Орчиков з побратимом в БМП-1

Поранення

Поранення я отримав у передпліччя лівої руки, осколкове. При мінометному обстрілі 120-го калібру. Рано-вранці почався обстріл і неподалік від мене прилетів снаряд. Уламок потрапив у мене. Відчуття були дивні: спочатку рука затерпла. Я одразу зрозумів, що поранений. Дивлюся на руку й бачу діру в курточці. І секунд за 15 починається кровотеча. Одразу передав, що я - “300”-тий. Мені надали допомогу, наложили турнікет. Займався мною бойовий медик, а так у нас кожен солдат чи сержант знає, як надавати першу допомогу. Зараз я вже в Дніпропетровській області проходжу лікування. Дуже добре ставлення медперсоналу. Думаю, тижні за два рука буде в нормі і я, звичайно, повертатимуся на фронт. Росія сама себе не прибере, це потрібно комусь робити. Тож з радістю на позиції й далі утилізувати російську дичину.

Після перемоги

Чесно, я не знаю, як реагувати, якщо завтра почую: “Перемога!”. Ось, не думаю, що буду сильно радий. Багато хто з військових вже якось призвичаїлися, прилаштувалися, особливо ті, які воюють від самого початку. Люди налаштовані на війну. І звикнути до вільного життя буде нелегко. Багато військових не бачать себе в мирному житті. А ось до Сєвєродонецька хочу повернутися, мрію, щоб його відбудували. Він обов'язково буде квітнути! Буде ще кращим, ніж раніше. Стовідсотково! Але не думаю, що наша перемога буде швидкою. Роки півтора, мінімум, на жаль. Все ж таки це війна й швидко тут нічого не вирішується. Звісно, тільки якщо вони самі не повернуть нам Донбас, Херсонську, Запорізьку області та Крим. Але з тими умовами, які вони наразі висувають для закінчення бойових дій, тобто віддати тимчасово окуповані території — такого не буде! Ніколи! Або вони виходять з України дипломатичним шляхом, або ми вирішимо це військовою силою!