Юлія Носарєва про мати в полоні: “У мене для Вас гарні новини, сьогодні вашу маму обміняли”

Юлія Носарєва — волонтерка з Луганщини. Протягом дев'яти років жінка допомагала ЗСУ: плела маскувальні сітки разом «Рубіжанськими павучками». За свою діяльність відзначена нагородами Української Православної Церкви «За жертовність та любов до України», «Людина року» у номінації «Волонтерство» від Луганської обласної військово-цивільної адміністрації. Весь час поруч з Юлією була і її мати — Ольга Кутявіна. Після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого жінкам довелося пройти через справжнє пекло — 1 квітня 2022-го року пані Ольгу російські окупанти викрали з власної квартири. Про долю матері донька не знала багато часу. Далі з'ясувалося, що волонтерка перебуває у полоні. Звільнити жінку вдалося лише через сім місяців. Зараз родина проживає у Волинській області й продовжує опікуватися військовими: збирати кошти на обладнання та запчастини, засоби захисту, маскування. Про події початку великої війни, непростий шлях визволення рідної матері з полону Юлія Носарєва розповіла “Сєвєродонецьк онлайн”.

Про волонтерство

“Мій шлях волонтерства почався у 2014-му. Після всім відомих так званих “референдумів” та початку війни з росією”

У нас був дім у Старій Краснянці. На той час там був блокпост наших ЗСУ. Разом з друзями-однодумцями ми почали їм допомагати. Возили ліки, їжу, речі. Так склалося певне коло людей об'єднаних однією метою — перемогою над агресором. Всі робили спільну працю. У 2016-му році ми з іншими рубіжанами об’єдналися для допомоги нашим військовим хлопцям та дівчатам у волонтерську групу «Рубіжанські павучки». Стали плести сітки на передову. Продовжували цим займатися і після 24-го числа. Адже, пам'ятаючи 14-й рік, ми думали, що все швидко закінчиться. Плели їх аж до 10 березня. Аж поки не стало зрозуміло, що цього разу все набагато складніше й так швидко не закінчиться.

Юлія з сином. Фото з особистого архіву

Велика війна

У 2021-му році померла наша бабуся. Від неї у спадок залишився будинок з невеличким господарством. Тобто потрібно було іноді туди навідуватися, щось попоратися. 11 березня ми разом з сином поїхали в село погодувати собаку та просто перевірити стан справ. Збиралися там переночувати, а потім повернутися додому. Але вночі зайшла “клином” російська наволоч, росіяни відрізали Краснянку від Рубіжного. Тож так сталося, що ми просто застрягли в селі. Першу ніч ми переховувалися у будинку. Потім нас рятував льох. Перебувати в помешканні було дуже страшно. На той час вже й в Краснянці почалися обстріли. За дорогою у лісі стояли орки. А наші хлопці перебували на позиціях за Дінцем. Наша хата весь час здригалася від потужних вибухів. Так ми просиділи до 21 березня. Зауважу, що коли ми їхали до бабусі, у Рубіжному вже не було мобільного зв'язку, світла. Мій телефон був розряджений і я вирішила з собою його не брати. Та майже нічого з собою ми не захопили, адже не знали, що більше не повернемося. Вважаю, що тільки дивом нам вдалося вирватися з пастки. Наші друзі хвилювалися, куди ми зникли. Дякуючи Богові, на той час керівником міського відділку поліції був наш гарний друг — Тарас Симоненко, а його заступник, пан Олександр — мій сусід по селу. Тож хлопці спохватилися та допомогли нам виїхати, надіслали за нами поліцейську машину. Зараз розумію, що якби так не склалося — ми б просто не вижили. Спочатку ми виїхали на Лиман, там приєдналися до чоловіка, який евакуював людей з Сєвєродонецька. Так ми потрапили до Дніпра, звідти — на Львів. Потім наші військові друзі забрали нас на Волинь.

Полон. Сім місяців боротьби

Коли ми з сином були вже в безпеці, моя мама залишалася ще в Рубіжному. Вона категорично відмовлялася виїжджати, у принципі, як і більшість літніх людей. Не хотіла залишати все, що мала. До першого квітня ми тримали зв’язок. Слава Богу, була можливість заряджати телефони. Ми спілкувалися двічі на день — зранку та ввечері. Першого числа о шостій ми зідзвонилися, наче все було більш-менш спокійно, стріляли, але мама казала, що все добре, тож домовилися зв'язатися ще пізніше. Але більше додзвонитися до мами я не змогла. Абонент був поза зоною. Я повторювала спроби всю ніч. Наступного дня її телефон таки з'явився в мережі, десь приблизно о третій дня. Але гудки пішли, їх скинули й більше телефон в мережі не з'являвся. Весь час я повторювала спроби, намагалася через сусідів дізнатися про її долю. Жодної інформації не було.

 
“Потім моя сусідка по будинку з’явилася у Рубіжному й повідомила, що в неї для мене не дуже добрі новини. Сказала, що вдома був обшук і маму забрали”

Я почала з’ясовувати: що трапилися, як. Нічого мені не вдавалося знайти, поки в ніч на Пасху, у цей святий день, на мене не вийшли з Луганська. З такою пропозицією: приїхати за мамою до Старобільська, бо вона “сидить на ямі”. Коли я почала листуватися з тією сволотою, він сказав, що в принципі, мама їх не цікавить. Їм потрібна я, як волонтерка, і вони згодні на обмін. Коли я почала обговорювати ситуацію з військовими друзями, вони сказали, щоб я не надумала нічого такого утнути, бо це — пастка. Злодії не відпустять жодну з нас. І що так я можу залишити свою дитину повною сиротою. З того часу розпочався квест з порятунку мами, пошук виходу у всіх можливих інстанціях. Я подавала заявки куди тільки можна, дзвонила на всі наявні гарячі лінії.

“Почалося справжнє пекло. І так — сім місяців боротьби: допити, здача ДНК матеріалів. Все це було дуже страшно”

При всьому цьому я намагалася працювати, адже потрібно було якось жити. І ось одного чудового дня, це було 17 жовтня, о 19:00 пролунав дзвінок. Я взяла слухавку. Дзвонили з інформаційного бюро. Перше, що запитала дівчина на тому кінці дроту, чи знаю я Ольгу Кутявіну й ким вона мені доводиться. Я кричу: “Вона — моя мама!” Тоді вона мені сказала: “В мене для Вас гарні новини, сьогодні вашу маму обміняли”.

 
“Я ніколи не забуду той день. Я кричала так, що, здається, чуло все місто” 

У мене була просто істерика. Я їй подякувала. Дівчина пояснила, що за деякий час зі мною зв'яжуться представники СБУ й далі розкажуть, що та як робити. Буквально за хвилин десять мені набрали з гарячої лінії координаційного штабу з обміну полоненими та підтвердили інформацію. Поставили ті ж запитання. Я відповіла, що вже про все знаю. Мене привітали та запевнили, що все буде добре: “З Вами зв'яжеться наш представник і навіть зможете почути маму”. За хвилин двадцять подзвонив звичайний номер, хлопець представився Олександром, запитав, чи знаю я Кутявіну Ольгу Анатоліївну, я відповіла, що так, то моя мамочка. Він і каже: “А ви на неї чекаєте?” Я розревілася, як дурна! Відповіла, що так, більше життя… І мені буквально за дві хвилини дали почути маму… Це була навіть не розмова, був рев. Двосторонній…

 
“Ми не могли спілкуватися, тому що просто плакали. Але коли я почула її голос — зрозуміла, що життя продовжується. Що тепер все буде добре” 

Звільнені з російського полону 108 жінок, 17 жовтня 2022 рік

Додам, що в той день Україна повернула з російського полону 108 жінок, більшість з яких – військові й це був перший цілковито жіночий обмін полоненими. Із Запоріжжя дівчат перевезли в Дніпро. Вони побули там у шпиталі й далі їх перевели до Києва. Але річ у тому, що в мами день народження 21 жовтня і я дуже хотіла поїхати та привітати, але не змогла. З визволеними працювали представники спецслужб. Тож мені заборонили. Маму я почула та побачила вже 24 жовтня. Приїхала за нею в Київ, бо дали “добро” її забирати. І ми вже разом 25-го числа повернулися на Волинь, де зараз і живемо. Мама проходить лікування. Сім місяців полону дуже дають про себе знати. ЇЇ дуже сильно били, знущалися. Було навіть катування струмом. Тому зараз я намагаюся поставити маму на ноги. Але найголовніше — ми разом. Зараз чекаємо на звільнення нашого Рубіжного. І ми поїдемо туди. Тому, що в нас залишилося дуже багато незакінчених справ.