“Коли до мене приїздили знайомі з окупації, казали: “Господи, у вас навіть повітря вільне”, - священник Володимир Маглена

Володимир Маглена - священник з Луганщини, двічі переселенець та блогер. У 2019 році він перший в області перейшов з УПЦ (МП) до Православної церкви України, яка отримала автокефалію.

Після окупації Кадіївки (Стаханова) у 2014-му переїхав до невеликого села Веселе в Старобільському районі. Там почав служити, через соцмережі зібрав гроші та побудував церкву. Але після переходу до ПЦУ парафію він втратив та став проводити богослужіння вдома, а згодом - сповідувати та транслювати богослужіння онлайн. 

Наразі його аудиторія в соціальних мережах перевищує 40 000 користувачів. Отець Володимир веде подкасти, проводить літургії та спілкується з вірянами, які пишуть йому з багатьох країн світу. 

Володимир Маглена розповів журналістам “Сєвєродонецьк онлайн”, чому проросійських духовників потрібно вигнати з лаври, чи хоче стати військовим капеланом та навіщо священнику смартгодинник.   

- Розкажіть, коли та як виїхали з Луганщини...

- 23 лютого за порадою та з допомогою друзів я вивіз родину з Луганщини. 24-те ми зустріли у Харкові, десять днів провели там у сховищі. А 25-го нам вже писали з села, що зайшли російські військові, дві колони зі “свастиками” “Z”. Я не вірив, що так швидко це можливо. 

За кілька днів зв’язок з місцевими перервався та відновився лише за кілька місяців. Весь цей час сусіди доглядали за моїми рибками, собакою. Зараз у будинку живуть люди з Рубіжного, домівку яких розбомбили. Надсилали мені фото, як відгодували мого собаку, бо я вважав себе зрадником за те, що довелось його залишити. У мене немає свого транспорту, тому не було вибору. 

Після десяти днів підвалу в Харкові люди, з якими ми там перебували, запропонували виїхати разом мікроавтобусом. Вони нас вивезли до Львова. Їхали п’ять днів, черги були такі, що вдавалося минати кілька кілометрів за годину, не десятків. 

Володимир Маглена у Львові

- Чи спілкуєтесь зі своїми вірянами, які залишились на окупованих територіях?

- Звісно, але я намагаюся не дуже їх “грузити”. Не запитую, що там відбувається. Бо й так знаю, що там зараз страшно. Намагаюся людей берегти. Я вважаю листування у месенджері - сповіддю, тому бережу її таємницю. Загалом - просять благословити, вітають зі святами. Я так і з нашими військовими спілкуюся ще з 2014-го року. Відправляю їм поштою іконки, проскурки. Коли я належав до московського патріархату - не афішував це. 

- Щодо “колег” з московського патріархату, на ваш погляд “зсередини”, наскільки правдиві історії про співпрацю з кремлем?

- Ну ми ж знаємо, хто там був “навідником” у Лисичанську. Але не можна сказати, що такі всі поголовно, у цьому маю сумніви. Але знаєш, що найстрашніше? Не співпраця з ворогом, а те, що вони дурили голови людям багато років. Робили з них “тупе стадо”. Це не нормально й страшно. 

Я зараз займаюсь перекладом православних книг на українську, бо української церковної літератури майже немає. А є багато чудових книжок, на яких я ріс та вчився.  Тому й роблю це, бо розумію, що після нашої перемоги ніхто не буде читати російською, принципово. Я це розумію та зараз штурмую цей переклад, благо є штучний інтелект, що в цьому допомагає.  

Так ось, перечитуючи, я помітив цікаві речі. Я був у шоці та не розумів, як не помічав цього раніше. Того, що 400 років російська церква робила з людей, вибачте, ідіотів. Мені все тоді теж подобалось, вся ця духовність, а потім побачив, що мене просто дурять. Коли дає людина посилання на Євангеліє, наче “так Христос казав”, переходжу туди, а він такого не казав. 

Володимир Маглена в селі Веселе на Старобільщині

Така “антицерква” будувалась у росії ще давніх часів. А в Греції, звідки й пішло православ'я, такого не було. Тому це вже на “підкірці”, тут ніяке “фсб” не потрібне. Але, звісно, багато українських священників з 2014-го року їздили на окуповану територію, бо їм за це гроші давали. Теж саме й в росії. 

Як можна назвати адекватним священника, який закликає воювати, вбивати й катувати? Можуть сказати, що наші капелани так само говорять, але ні. Українські священники благословляють захищати, а не нападати. Є різниця?   

Але я знаю багатьох священників з москви та інших міст, які після 24-го лютого написали заяви про вихід із церкви та виїхали за межі росії. А є такі, хто просто мовчить, бо система побудована так, що коли будеш казати щось без дозволу начальника, тобто Гундяєва, у тебе будуть проблеми.  

- Що зараз стало з українськими церквами на Луганщині? 

- А ти багато взагалі знаєш там українських церков? Їх і не було майже. Моя парафія, церква в Сєвєродонецьку та, як не дивно, - у Луганську. Про це зараз не люблять казати, але собор Православної церкви України там працює. 

До повномасштабного вторгнення в Луганській області було 4 священники ПЦУ та 500 - московського патріархату. До прикладу, у Харківській області наразі 14 священників ПЦУ, а московських - 640. 

Відкриття храму в Зайцевому, 2017 рік

Тому, на мою думку, виселення проросійських священників з Києво-Печерської лаври - це по-чесному. Вони 30 років ображали Україну. Лавра - це дійсно місце великої святості. Я, коли загинули батьки, їздив туди, спускався до печер і це допомогло прийти до тями. Тому я й став священником. Та тепер можу сказати, що там святість, але зверху над печерами - оці от люди, які 30 років принижували тих, хто має власну думку. Католиків, протестантів, усіх, хто з ними був не згоден. І зараз бумеранг до них повернувся. 

Проте я не прихильник закриття московської церкви з простої причини - люди залишаться без причастя. Українських церков не вистачає. А перед людьми, які звикли до причастя, які не можуть без цього жити, не можна зачиняти двері. Зараз частина вірян дійсно пішла від московського патріархату, а українських церков немає, і вони просто нікуди не ходять. А людям потрібно дітей хрестити, померлих відспівувати. 

А те, що вірянам будуть нав’язувати проросійські думки - маловірогідно, якщо у людини є здоровий глузд. Та й у московському патріархаті є нормальні священники, які навіть мене підтримували, коли я перейшов до ПЦУ. Тому, якщо у вірянина є клепка, то ніхто на його погляди вплинути не зможе. Я знаю колаборантів, що не ходять до церкви, і це не заважає їм бути колаборантами. 

Володимир Маглена з дружиною

- Чи пропонували стати військовим капеланом? 

- Мені пропонували, навіть обіцяли якусь космічну зарплатню. Але річ у тім, що коли я стану капеланом, не зможу робити те, чим зараз займаюсь. На мою думку, я зараз і є капеланом, та навіть більше. Я спілкуюся з військовими з різних частин, відправляю посилки. А якщо прив’язатись до одного військового формування, я втрачу всіх інших, ту мережу, яку багато років налагоджував.   

Та й з іншими вірянами спілкування ускладниться. Зараз я цілодобово на зв’язку в різних месенджерах. Навіть довелось завести собі смартгодинник, який дозволяє не пропускати повідомлення. Я не хотів, звик до звичайного свого механічного годинника, але для роботи був змушений це зробити. 

Був випадок, коли знайома написала мені з Кишинева: “Отче, я зараз вкладаюсь на операцію, благословіть”. А я тоді не був на зв’язку та побачив повідомлення за 4 години. Схвилювався, написав “благословляю”, а вона відповідає: “Уявляєте, чомусь на 4 години операцію відклали, а зараз я зі спокоєм на душі їду до операційної”. Слава Богу, все пройшло добре, і з того часу я не ризикую залишатись без зв'язку. 

Обкладинка до статті про діджитал-священника

- Чи є ті, хто засуджує такий спосіб спілкування?

- Насправді, немає. Дехто засуджує, як я молюся. За три роки, після того, як втратив храм, я звик вдома літургію служити. І багатьом не подобається, що я роблю це на кухні. Але, вибачте, я вже стара людина, я вже фізично не вистою всю службу. 

Інші ж навпаки підтримують мою роботу в інтернеті. “Хоч хтось заговорив”, - кажуть. Для мене головне - охопити якомога більше людей. Та й на думки інших я вже не звертаю уваги. Я знаю, де Бог - у кожного в серці, а не в ритуалі. 

- У чому відмінність сучасної української церкви?    

- Реформи відбуваються вже кілька років. Найбільше мене звеселило, що нарешті дозволили жінкам без хустинок та в джинсах до церкви ходити. Я вважаю - це великий плюс, бо людина хоче прийти до Бога, а їй раніше не дозволяли, бо не так одягнена. 

Ще одна зручна річ - лавки в храмах почали ставити не біля стіни, а в залі. У Софії Київській вже богослужіння зі стільцями проводять. Все, як у греків, на батьківщині православ’я. До речі, там Різдво відзначають 25 грудня, як і в усьому світі. Та й інші свята за новим стилем. Я вважаю, що треба до цього переходити, годі дивитись на москву та їхні звичаї. 

В українській церкві поки що панує демократія і мені це подобається. Тому, можливо, у неї так мало прихильників серед духовенства. Люди не хочуть переходити, бо звикли бути рабами і не можуть цього визнати. 

Аватар онлайн-священника

- Чому, на вашу думку, церква на Луганщині не мала великої популярності?

- Скажу про православ’я у Луганській області, зокрема, у Сєвєродонецьку. Храм там, головний, він же був напівпорожнім. На літургію мало хто приходив. Православ’я суцільного не було. Храми були, а людей в них не було. Не так, що я спостерігав на заході України. Там молодь масово ходить до церкви, причащається, ніхто нікого не змушує. Людей у звичайну неділю більше, ніж у нас на Пасху. 

Православ’я у Сєвєродонецьку було напівживим. Коли приїздив Онуфрій, у 2015 чи 2016 роках, я був здивований. Людей звозили автобусами, але все одно було мало. З місцевих ніхто не прийшов. А це ж Онуфрій - “цар царів”. Священників було більше, ніж простих вірян. 

Донбас завжди був безбожним. Церкви будували, але люди… Сама росія безбожна, тільки піариться вміють, і я вважаю, що так проявляється її вплив на Луганщину.   

- Чи плануєте повернутися на Луганщину після деокупації? 

- Я готовий повернутися з якоюсь місією. Але жити там я не готовий, заради безпеки родини. За три роки зрозумів, що я там чужий. У моїх дітей були великі проблеми, коли я перейшов до ПЦУ. І я не думаю, що щось кардинально зміниться. Тому я готовий організовувати роботу, відновлювати бібліотеки, відправляти допомогу, їздити з культурною місією, але не жити. Така відповідь буде чесною.  

Але я підтримую людей, які хочуть повернутись і тих, хто змушений жити в окупації. Я знаю моїх земляків з Кадіївки, які 8 років у тому “мирі”, і коли вони приїздили на українську територію, казали: “Господи, у вас навіть небо вільне, повітря вільне”. Зараз люди зі Сватівщини, Старобільщини вже самі все побачили, їх не потрібно переконувати. Тому хочу сказати землякам: тримайтеся, бережіть себе, все буде Україна.     

Нагадаємо, капелан зі Сватівщини служить у 111-й бригаді ТРО.