Світлана Талан: "Зараз у кожного українця має бути свій фронт"

Світлана Талан — одна з найпопулярніших сучасних українських авторок, членкиня Національної спілки письменників України. Народилася на Сумщині, у родині сільських вчителів. У 1983 році закінчила Глухівський педагогічний інститут. Згодом працювала вихователькою у дитсадку, пізніше — вчителькою початкових класів. У 1989 році переїхала на Луганщину, до Сєвєродонецька. Свої романи Світлана Талан пише у жанрі «реальні історії». Так, «Розколоте небо» про Голодомор 30-х років отримав спеціальну нагороду «Вибір видавця» у конкурсі «Коронація слова-2014». До того ж його включили до шкільної програми для позакласного читання. Пані Світлана також має відзнаку «Золотий письменник України». ЇЇ отримують автори, чиї наклади книжок подолали рубіж у 100 тисяч примірників. Про війну й натхнення, творчі плани та думки про перемогу “Сєвєродонецьк онлайн” поговорив з відомою землячкою.

Сєвєродонецьк. У кафе "Артішок" з Аміною Акуєвою

- В Україні десятий рік йде війна. Вона стала поштовхом для написання не однієї книги. Розкажіть, будь ласка, коли вперше у вашій творчості відобразилася ця болюча тема

- Першу книжку про події 2014 року у нашому Сєвєродонецьку я почала писати ще навесні, тоді, коли поштові скриньки були забиті пропагандистською пресою, листівками, закликами прийти на “референдум”. Коли вже опинилася в окупованому місті, то занотовувала все, що чула та бачила, писала про те, що відчуваю. Сєвєродонецьк звільнили і я привела всі записи до ладу, написавши роман «Оголений нерв», в якому у кожного героя є прототипи, щоправда, у художньому замислі я поєднала навіть тих, хто в реальному житті не були знайомі. Це був погляд на події звичайної мешканки міста, сусідів, знайомих і просто побачене та почуте. Все виклала у хронологічному порядку, без прикрас, оголила правду, а вона, як відомо, не завжди солодка. Я не знала, чи вийде друком ця книжка, але була впевнена, що то – наша історія, вона потрібна мені та моїм нащадкам. У лютому здала роман до видавництва й на авторських зустрічах анонсувала її вихід. Вже у березні російські ЗМІ спрацювали на випередження і канал «россия-24» зняв сюжет, в якому розповідається, що моя книга включена до шкільної програми, де є заклики до насилля і показали дітей-підлітків, які стоять на блокпості з автоматами та у балаклавах, перевіряють автівки. На питання, що їх спонукало, вони відповідають, що прочитали роман Світлани Талан і взяли у руки зброю. І все це ще до виходу книги! «Трибунал» фейкової республіки ЛНР одразу вніс моє прізвище до розстрільних списків. У соцмережах щодня почала отримувати погрози, розуміла, що більшість з них написані «из-за порєбріка», але дісталося на горіхи й від місцевих сепаратистів. Вони вирішили не чекати, поки «придут наши рєбята», а знайти авторку й спалити на її книжках.

Авторська зустріч у бібліотеці м. Новий Розділ. Місто майже ровесник Сєвєродонецька

- Вас не зупинили погрози?

- Навпаки! Вони мене розлютили і я почала вести свою інформаційну війну, два роки висвітлюючи життя по обидва боки розмежування у постійній рубриці літературно-мистецькому, публіцистичному і науково-популярному журналі «Бористен». Пізніше почала вести свій блог «Інформаційний супротив Світлани Талан». Також почала по кілька разів на місяць їздити на фронт до наших захисників, підтримувати їх, зібрала й розвезла понад 3 тисячі книжок, листи від дітей, обереги та численні посилки. Коли дізналася, що у Сєвєродонецьку є бійці, які вийшли живими з Іловайського котла, зустрілася з ними, щоб дізнатися правду, яку вони самі бачили. Так з’явилося продовження роману під назвою «Повернутися дощем».

- Чому й надалі тема війни була актуальною у творчості? Яку роль відіграли саме сєвєродончани та громада?

- Для когось війна почалася у 2022 році, а у моєму житті вона була з 2014-го, як і у всіх сєвєродончан. Численні зустрічі з військовими, їхні розповіді – все це спонукало до написання ще кількох романів. Скоріше вони не про саму війну, а про людину у війні. Далі були «Ракурс», «Матусин оберіг», дилогія «Де живе свобода», написані також у жанрі «реальні історії». Чотири з них були нещодавно так званою ЛНР визнані, як екстремістка література, що підлягає знищенню. Це вже як нагорода! Роман за Голодомор на Луганщині «Розколоте небо» був Міносвітою рекомендований для вивчення у школах, тож також попав під заборону у фейковій республіці. На жаль, в освітніх закладах не було жодного заходу щодо дилогії «Оголений нерв» та «Повернутися дощем», лише на тему Голодомору. Гадаю, що все буде після звільнення Сєвєродонецька.

Зустріч з учнями с. Давидів у кабінеті Шевченкознавства

- Про 24-те число: як дізналися про повномасштабне вторгнення, хто “приніс звістку”?

- Я не спала у ніч з 23 на 24 лютого, дивилася телебачення і спілкувалася телефоном зі знайомими. Заснула під ранок, а коли прокинулася – дізналася, що почалося повномасштабне вторгнення. Я відчувала, що насувається загроза, але припускала, що росія захоче загарбати лише Луганську та Донецьку області. Зранку пішла у поліклініку й почалися вибухи. Спитала лікарку, коли тепер мені прийти, бо не встигла прийняти, вона жартома сказала: «Приходьте, коли закінчиться війна»…

- Якими були Ваші подальші дії?

- Я вирішила, що не буду виїжджати з рідного міста, навіть не спускалася у підвал при обстрілах. Мені щодня зранку та звечора телефонували військові, з якими познайомилася під час поїздок, запевняли, що тримають місто й що все буде добре. Проте третього березня мені задля безпеки рекомендували негайно виїхати з Сєвєродонецька бодай на тиждень. Я плакала та не хотіла покидати рідне місто, син наполіг. На збори я мала десять хвилин, тож навмисно не брала багато речей, бо так, мовляв, швидше повернуся додому. Коли вийшла з дому під вибухи «градів», з відчаєм чомусь сказала: «Я відчуваю, що вже не повернуся сюди».

- Як відбувалася евакуація з рідного Сєвєродонецька та чи адаптувалися вже на новому місці?

На все життя запам’ятається довга дорога до Львівщини. Йшли колони автівок та автобусів з різних областей, швидкість машини не перевищувала 2 км на годину, тягнучки часом сягали 130 км. Ми їхали п’ять діб, ночували всі, окрім однієї ночі, в автівці, коли був мороз -7 і вода замерзла. На автозаправках не було пального, води, їжі, не працювали туалети. І оті дитячі очі, що дивилися крізь скло автівок та автобусів! Вони й досі у мене перед очима.
Прихисток мені надало невеличке затишне містечко поблизу Львова, яке стало моєю тихою гаванню. На адаптацію у мене пішло чотири місяці. Весь час котилися сльози, не могла відірвати очі від відео з нашого міста, а коли випадково у магазині зустріла волонтера, що віз допомогу у наше місто, ледь вимовила: «Передайте вітання Сєвєродонецьку» і вибігла на вулицю – спазми стиснули горло. Потрібно було звикнути до статусу біженця чи переселенця. Я категорично не могла сприймати це слово! Більш терпимим було ВПО.
Життя принесло тоді ще й інші випробування у вигляді двох важких операцій на хребті, розлучення, хвороби сина, зняття шахраями коштів з банківської картки. Я впоралася сама, без психолога. Мала шалену підтримку своїх читачів, місцевих мешканців і взагалі незнайомих людей! Я отримувала від них посилки, вони писали слова підтримки, допомогли мені вдягнутися. Саме вони стали моїм рятівним колом і повернули мене до життя настільки, що я, лежачи після операції, дописала роман, над яким почала працювати у Сєвєродонецьку. Я це зробила! Нещодавно роман «Душа Ніколь» вийшов з друку.

Чарівний Львів та кава

- Яка книга наразі в роботі?

- Зараз я працюю над історичним романом. Хочу відновити незаслужено забуте ім’я славної українки. Також збираю матеріал про наше місто, його мешканців та захисників для продовження дилогії. Щоб не гаяти час, я по можливості подорожую, вивчаю Львівщину та Івано-Франківщину, відвідую музеї, знайомлюсь з цікавими людьми. А ще маю численні запрошення провести авторські зустрічі і я із задоволенням їх приймаю.

- Коли саме для Вас буде перемога? За яких умов? - припинення вогню, повернення територій, Криму… І щоб хотіли сказати сєвєродончанам, які втратили надію повернутися додому…

Спілкуючись із сєвєродончанами, які вимушені були покинути рідне місто, знаю, як їм болить і досі і яке непереборне є бажання повернутися додому. Припускаю, що частина з них, побувавши у місті, покине його назавжди. Підсвідомо ми хочемо повернутися туди, де були щасливі, але щастя, як я люблю повторювати, минулого часу. Ми розуміємо лише з плином часу, що були колись щасливі. Повернення у минуле не буде, а буде жорстока реальність, де розбиті та мертві будинки, де вже нема багатьох знайомих і рідних, але повно «ждунів», зрадників, мародерів, і я не вірю, що всі вони будуть покарані. Інша частина сєвєродончан, попри все, залишиться у рідному місті. Безперечно, Україна переможе, але я гадаю, що це не буде так швидко, як хочеться.
Серед якої частини сєвєродончан буду я? Ще не визначилася, все буде залежати від обставин. За цей час великими зусиллями навчилася радіти життю щодня, щогодини, щомиті. Це було нелегко, але коли не будувати далекоглядні плани на майбутнє, а жити сьогоднішнім днем, стає легше жити. Щоб не впадати у депресію, потрібно не проливати сльози за минулим, яке не повернути, а зробити посильний вклад у нашу перемогу. Зараз у кожного українця має бути свій фронт.