Гайдай про хейтерів, Казахстан та можливе повернення на Луганщину

15 березня 2023 року Президент України звільнив Сергія Гайдая з посади голови Луганської ОДА, на якій він пропрацював з жовтня 2019 року. Наразі очікується його призначення послом у Казахстан.

За цей час у нього з’явилися як прибічники, так і хейтери. Мабуть, найпоширеніше запитання серед перших – чи зміг би він знов очолити область, а серед других – з чим залишив її.

«Сєвєродонецьк онлайн» зібрав найпоширеніші запитання до Сергія Гайдая та поставив їх йому.

 - Ви можете виділити топ досягнень та програшів за вашу каденцію?

 - За мирну каденцію, за ті 2,5 роки – я б назвав 2 результати. Перше – Луганська область вийшла на 3 місце по 29 показникам Кабміна серед усіх областей України. На першому місці була Дніпропетровська область, на другому – Донецька, на третьому – ми.

Друге – все, що пов’язане з COVID. Якщо по фактах – я першим у країні започаткував страхування медичного персоналу, який безпосередньо був пов'язаний з інфікованими. Плюс у нас смертність була найменшою. Я єдиний в Україні закрив ринки на певний час. Ці радикальні заходи, які були застосовані, дали результат у вигляді збережених життів та здоров’я людей. Це у відносно мирні часи.

Під час повномасштабного вторгнення - я б сказав, що 50 тисяч людей, яких ми евакуювали й в нас не було жодного загиблого – це результат. Хоча й результат не мій безпосередньо. Я хотів би подякувати всім, хто допомагав. І волонтерам, і патрульній поліції, і нацгвардії, і військовим, і залізничникам і т.д. І тут без якогось Божого провидіння 100% не обійшлося. Я бачив автобуси, які поверталися вже після евакуації. І вони були всі посічені уламками, бо потрапляли під обстріли. Але це ставалося, коли вони вже поверталися порожні. Якби це трапилося, коли вони їхали з людьми – загиблих були б десятки. А так – жодного. Плюс вдалося з нуля побудувати мережу гуманітарних штабів по всій Україні. Вони всі працюють і допомагають людям. Це не було прописано в жодних постановах, правилах.

Що стосується того, що не вдалося…Слухайте, хотілося б закінчити багато проєктів, які ми розпочинали. Це не наша провина якась, це війна. Тут ми нічого не могли зробити. Не ми війну розпочати. Якби не війна, можливо б, ще встиг кадрову політику трохи довести до кращого стану.

 - Саме в адміністрації?

 - Саме в адміністрації та деяких органах місцевого самоврядування.

 - Ті люди, які пішли працювати далі з новим очільником області – ви можете порадити покластися на них? Пишаєтеся командою, яку вдалося зібрати?

 - Давайте так – люди різні зовсім. Зовсім по-різному себе показали. Війна теж внесла так само свої коригування у мій погляд на людей. Дивіться – ось без прізвищ, без посад. Люди, які просто у звичайному, цивільному житті зробили кричущі якісь, не дуже хороші речі - і все, мною було прийняте рішення їх звільнити. Але почалася війна, люди під обстрілами працювали і вдень, і вночі. Не злякалися, не втекли нікуди, тобто були на місці. Тому тут як подивитись. Згадаймо Черчилля, він був чудовим керівником у воєнні часи, як кажуть англійці. Був тим, хто здобув перемогу. А після війни люди його вже так не сприймали у цивільному житті й він втратив свою посаду. Зараз стоять інші задачі. Не робити, наприклад, проєктно-кошторисну документацію, вигравати тендери, об’їжджати території, дивитися, як будується мережа спортивних якихось об’єктів, як працюють медичні заклади. На жаль, зараз все налаштовано на те, щоб: а) допомагати нашим силам оборони, які воюють саме на Луганському напрямку й не тільки, б) це допомагати людям, які мають статус ВПО, щоб гуманітарні штаби працювали й вони отримували свою допомогу, консультації, щоб було, куди їм звертатися, а не залишатися самими зі своїми проблемами. Є люди, мої заступники, які були поруч. На складах, куди були прильоти, мій перший заступник їздив з провідниками, коли після загибелі провідниці машиністи відмовлялися їздити до нас. Деякі керівники департаментів були з нами, займалися гуманітарними питаннями.

Є керівники органів місцевого самоврядування, які рятували своїх людей і руками танки зупиняли, прапори українські забирали, не дивлячись на те, що це було смертельно небезпечно. Є достатньо людей, діями яких під час війни я пишаюся. Порівнювати ту ситуацію, яка зараз і ту, яка була з 24 лютого минулого року 4,5 місяці – неможливо й некоректно. Бо нам ніхто майже не допомагав. Ми були самі. Було вкрай важко. Всі, хто був поруч, всі показали себе з кращого боку. Дехто звільнився, хтось поїхав за кордон, і ми їх так само звільняли, ну що ж – це їхній вибір. Я не міг їх тримати. Бо нема сенсу тримати людину, яка боїться чи яка вирішила поїхати з країни під час війни. Бо як на неї можна покластися? Бо ми ж не якась фірма, а військова адміністрація, яка відповідала за величезний обсяг робіт. Тому деякі люди показали себе не дуже добре, але я навіть прізвищ називати не буду. Є новий керівник, хай він вирішує, кого залишати, вибудовує свою вертикаль влади всередині обласної адміністрації. Можливо, він нових людей заведе сюди, можливо – ні. Це буде його рішення.

 - Чи є контакт з Артемом Лисогором?

 - Він не телефонує за консультаціями, порадами чи по якихось питаннях. Я завжди в контакті, на зв’язку. Все, що треба – я готовий допомогти. Але він не телефонував. Дійсно, ми передали область з повністю працюючою мережею гуманітарних штабів, з грошима, які залишилися в області, не дивлячись на те, що ми на сотні мільйонів гривень допомагали військовим. У нас залишилося більше 1 мільярду 800 мільйонів гривень. Нічого нікуди ми не тринькали, не купували якісь офіси, нові машини чи ще щось. Хоча, повірте мені, достатньо складно було їздити в ті населені пункти, які обстрілюються, на звичайних машинах. Бо будь-який обстріл – це б могла бути остання поїздка. Напевно, якби дав доручення і ми б купили якийсь броньований автомобіль, це було б непогано. Але навіть на це я не пішов. Нічого зайвого не купували. Залишили хороший бюджет, напрацювання з міжнародними партнерами. Деякі адміністрації придбали вже техніку для деокупованих територій – це й вантажівки, і екскаватори, швидкі допомоги, санітарні машини. Бо вивезти щось ми не встигали. Більшу частину області швидко окупували.

Плюс є напрацювання по мобільним укриттям, які можна переставляти біля штабів чи лікарень під час деокупації. Ми ж розуміємо, що деокупація пройде, а обстрілювати росіяни все одно будуть нашу територію, поки їх не виженуть якомога далі.

 - Як ставитеся до думки, що керівник має бути з місцевих? Такий аргумент часто можна зустріти серед хейтерських коментарів.

 - Тут все залежить від людини. Місцеві люди, які працювали на Луганщині, просто руйнували та грабували її дуже довгий час. Чи Луганщина була квітучою областю до 2014 року? Не була. Чи можна порівняти її навіть з сусідами – Харківщиною чи Донеччиною? Ні. Вона була постійно на гальорці. Областю, яку тримали як власну компанію, фірму, невеличкий цех по виробництву грошей. Витягали всі гроші з компанії, а нічого не вкладали у неї. Вона була подібна до радянського заводу. Порівняймо її з «Азотом». Як він виглядав останнім часом – жахливо, але він працював і давав гроші своїм власникам. Тому може прийти не місцева людина. Якщо вона або дуже потужний фахівець, або дійсно для неї робота – це хобі, і вона отримує величезне задоволення від процесу, від того, що робить, від результату. Тоді немає різниці, де ця людина буде працювати – у тій області, де народилася, чи в тій, куди її направили.

У вас теж був такий досвід, до речі…

 - Розберімо мій досвід. Я народився на Луганщині. Але 35 років я не жив там. Але я працював до неї на Закарпатті. Зовсім інший бік країни зі своїми канонами, принципами, ментальністю, з 10 мовами, якими розмовляють там. Свій район – я був керівником районної адміністрації – зміг підняти в лідери по багатьох показниках. Повернувся на Луганщину – зробив те саме. Фаховий підхід плюс жити своєю справою. Тому якщо людина хоче змінити щось на краще в області, не буде самодуром, зможе очолити команду – стати не просто директором, а лідером, власним прикладом показувати, брати відповідальність – то все вдасться. Мені так здається.

 - Які справи з призначенням послом до Казахстану? Росіяни продовжують чинити опір?

 - Вони дуже мене бояться. Знаєте, з одного боку, мене це тішить, що росіяни бояться мого призначення. Як людини, яка керувала областю, де була окупація з 2014 року, яка пройшла понад рік війни в ній, яка народилася там, яка працювала на Закарпатті. Я знаю всю Україну, жив і у Львові, і у Києві, і на Закарпатті, і на Луганщині. Уособлюю собою людину патріотичну, яка хоче розвивати свою країну й зовсім не хоче бачити окупантів. Тому вони не хочуть мого призначення. Тим більше, що у Казахстані зараз ми бачимо, яка крок за кроком йдуть процеси, коли вони повільно, дипломатично відходять від росії. Токаєв дійсно дипломат, дуже фахова людина. Він розуміє, що росія – чума нашого століття. Росіяни дуже опираються, навіть пропонували забрати свого посла – він такий одіозний, постійно поливає брудом казахів. Кажуть - давайте ми свого заберемо, надішлемо нормального, але тільки не приймайте Гайдая. Тож приємно, що вони так налякані. Мабуть, щось із себе представляю і непогано, якщо вони мене не хочуть там бачити. Саме росіяни, не казахи. З іншого боку, я розумію, що треба працювати, не хочу сидіти та чекати призначення. У принципі, це не про мене. Ми постійно далі працюємо. Ви це бачите. Але не час зараз для відпочинку.

 - А якщо все ж таки не вийде з Казахстаном?

 - Буду говорити з керівником Офісу Президента, Президентом, щоб призначали на іншу посаду, де я зможу максимально бути корисним.

 - Є думка, що міжнародні партнери втомилися від війни. Не йде вже так допомога. Чи дійсно це так?

 - Для того я і зробив свого часу 25 зустрічей з послами різних країн, щоб донести й думку, й бачення наше. Десь домовлятися, щоб допомога не зупинялася. Щоб зрозуміти їхні настрої, можливості. Бо різні країни мають різні можливості, ми ж це розуміємо. Наприклад, Хорватія може допомогти технікою для розмінування. Я проводив переговори, до повномасштабного вторгнення ми вже підписали всі папери й повинні у 2022 році були розпочати модернізацію Попаснянського водоканалу. 70 мільйонів євро. Це призупинилося. Але я нещодавно поспілкувався з послом Франції в Україні, вони готові в цьому напрямку рухатися після завершення війни. Хоча за Луганщиною закріплені три країни – Фінляндія, Швеція й Чехія. Але треба з ними тримати контакт. Я постійно спілкувався з послами, комісаром ООН, представниками міжнародних організацій.

Дійсно, нам треба приймати допомогу у вигляді перенавчання, курсів. Ми ж не жебраки. Ми чудова країна. І сьогодні навіть є можливість працювати та заробляти гроші. Але багато людей, на жаль, звикли, що щомісяця отримують допомогу й вони шукають саме її, а не можливість заробляти самостійно. Але ж так постійно не буде, колись ці штаби закриються, вся гуманітарна допомога буде перепрофільована виключно на розбудову країни.

Втомленість від війни буде в будь-якому випадку. Давайте ми з вами чесно зараз самі для себе скажемо – пам’ятаєте війну в Сирії? Нас це турбувало? Не дуже.
Краще, щоб нам дали не рибу, а вудку.

 - Що стосується житла. Люди не розуміють, чи їм штурмувати громади, чи чекати повернення додому…

 - У будь-якому випадку - їм треба відновлювати документи.

 - Які саме?

 - Право власності. Якщо це є, то тоді треба ставати на чергу кудись, або тримати ці документи. Як тільки пройде деокупація, паралельно буде робитися декілька речей. Звісно, що у пріоритеті буде розмінування критичної інфраструктури, її відновлення, але буде паралельно й будівництво медичних закладів, житла. Це однозначно. Бо грошей буде достатньо. Не для того, щоб за 2 роки область відновити. Ні, звичайно. Але для того, щоб розпочати повномасштабне оце будівництво.

Ми зараз тільки говоримо про руйнування. Проте ми не знаємо, у якому стані буде область, коли пройде деокупація. Коли виженемо окупантів за межі кордонів України та рф, то будемо робити аналіз, в якому стані вони залишили область.

Хто захоче змінити своє життя і жити в іншій області, то там треба ставати на чергу. Тоді з документами ВПО приходити туди. Хтось повернеться на Луганщину. Тож треба готувати всі документи. Те ж саме стосується компенсації.

 - А де планується будівництво? Чула про Франківщину нещодавно.

 - У Львівській області планують будувати житло, у Закарпатській. На Закарпатті взагалі унікальна ситуація. Багато людей звідти їде працювати за кордон. Тому там наразі з 1 мільйону 300 тисяч людей, які б мали там бути, реально закарпатців десь 750 тисяч. Нехай 300 тисяч переселенців. Там є майже 14 тисяч робочих місць вільних. І там нормальні заробітки – на рівні 500 доларів. А якщо взяти фахівців – то й більше.

 - Мабуть, найпопулярніший коментар серед ваших хейтерів та прихильників – чи можете ви повернутись на Луганщину знов працювати? Чи ця сторінка закрита?

 - Все може бути. Чому закрита? Це буде рішення президента. Якщо він вирішить, що я повинен повернутися на певному етапі, я це зроблю. Чому зараз мова про Казахстан – я не хочу в іншу країну їхати послом. Для мене в пріоритеті не поїхати на пенсію послом, а поїхати в країну, яка може допомогти нам. Зробити свій внесок у Перемогу. Казахстан – можливо, для такої людини, як я, певною мірою небезпечна країна. Кордон з росією великий, якщо в росіян будуть агресивні наміри, ніхто їм не завадить. Ніяка охорона не захистить. Тому це не пенсія, не відпочинок. Тому на іншу країну, якщо вона не буде така потужна й потрібна для України, я не погоджусь. Скоріш за все, якщо не вийде робити опір росіянам по Казахстану, проситиму залишити в Україні. Якщо Президент побачить на Луганщині – повернусь і буду працювати. Думаю, це не буде унікальним випадком. Двічі в одну річку люди заходять. Навіть у нашій області таке було.

А що стосується хейтерів, це чудово. Якби їх не було, то це б означало одне з двох – або ми зачищаємо всі коментарі, або людина нічого не робить. Я так само читаю коментарі. Ті слова, які мені написали під відео, коли я повідомив, що вже не керівник області, це для мене найкращий показник. Це моя трудова книжка. З цим я можу прийти всюди й сказати – подивіться, це результат моєї роботи. Крім того, що є офіційно.