Голова об’єднання українців у Польщі: " Ми не встигали сортувати принесене та завантажувати все це на транспорт, який їхав до вас"

                        
Мирослав Скірка - голова об’єднання українців у Польщі. Ми зустрілись з ним у Варшаві, де він погодився на невеличке інтерв’ю. Говорили про те, як почувають себе українці, які проживають на території Польщі.

Також Мирослав Скірка розповів про те, як українська громада у Польщі допомагає Збройним силам України.

- Розкажіть про організацію, яку ви очолюєте?

- Наше об’єднання у Польщі - найстаріша організація українців у цій країні. Її заснували для того, щоб представляти інтереси громади в Польщі. Після Другої світової війни на її території залишилось понад 200 тисяч українців. Саме тоді частину населення вивезли до радянської України. Але тут залишилось, як я вже казав, 200 тисяч українців. Це були люди, яких комуністична влада депортувала та розселила на значній території Польщі. За задумами радянського уряду, ми мали пропасти як нація, мали бути колонізовані, мали асимілюватись в іншому національно-культурному просторі й таким чим зникнути з мапи світу як нація.

Але українців не можна здолати й про це ви знаєте точно. У 1956 році було започатковане «Українське суспільне культурне товариство у Польщі». Воно почало працювати з метою захисту інтересів депортованих українців перед польською владою та суспільством. Коли в 1979 році в Польщі впав комуністичний режим, наша організація вийшла з-під комуністичного пресу т почала працювати вільно, домагаючись повних прав для української громади. Тоді ж ми й змінили назву на ту, яка є зараз – «Об’єднання українців у Польщі».

Наразі ми ведемо досить суттєву культурну активність. Продовжуємо організовувати багато культурних заходів по всій державі. Це і концерти, і виставки, і виступи діячів культури, і виступи наших талановитих співвітчизників, а також діточок.

Другий напрямок роботи – це освіта. Ми тісно співпрацюємо з українською греко-католицькою церквою у Польщі та спільними зусиллями робили й робимо багато для того, щоб українці могли відвідувати українські школи, могли вивчати мову та історію своєї Батьківщини.

 - Скажіть, настільки та як змінювались цілі та завдання громади з урахуванням нових обставин нашої повсякденності?

 - Після звільнення від диктату комуністів нам потрібно було будь за що зберегти українську спадщину, пам’ятники української культури. Так - саме пам’ятники, тому що на території сучасної Польщі існує дуже велика українська спадщина. Так вже склалося історично, що на деякій її частині завжди мешкали українці. Там вони творили свою культуру, будували свої церкви. Саме там, на Надсянні, народився автор нашого гімну Михайло Вербицький. Тобто нам є, що зберігати й чим опікуватись.

Друга мета - зберегти депортованих українців у Польщі, тобто дати їм можливість підтримувати свою мову, зберігати свою ідентичність, свій побут, свою культуру.

Звісно, на першому етапі виникали труднощі, бо польська влада того часу, м’яко кажучи, не завжди підтримувала ідею розвитку українців на їхній території. Але ми відстоювали свою позицію і все ж-таки домоглися багато чого: у нас є і домівки, є і школи, є і церкви, є і письменники, і громадські діячі. Тобто громада живе повним та насиченим життям без утисків та обмежень.

 - Не можу не провести історичної паралелі. Коли до нас на Луганщину, у моє рідне селище Новоайдар, прийшли війська російської федерації, перше, що було зроблено у школах – це скасування української мови, знищення всіх україномовних підручників, а також всіх підручників нашої історії. А у Польщі, навпаки, відчувається у цьому питанні прогрес.

 - Так, прогрес у нас спостерігається. Українцям тут комфортно. І тому ми з великою турботою спостерігаємо за подіями, що відбуваються в Україні. Зараз росіяни роблять те, що робили їхні попередники до 1947 року, тобто нищать все українське. Для них українське завжди було вороже та чуже. Ми це відчували на своїй шкірі ще тоді, декілька десятків років тому, а ви відчуваєте це зараз. І в цьому сенсі наша українська доля є спільною. Для нас ворогами були й, якщо нічого не поміняється, ще довго будуть росіяни.

Але, якщо продовжувати тему навчання, то повинен сказати, що на території Польщі зараз є 5 шкіл, де діти навчаються українською мовою. Ми маємо багато різних шкіл для національної меншини: початкових і середніх навчальних закладів. На сьогодні громада має 73 пункти, де вивчається українська мова... Наша громада побудувала також понад 70 храмів. Тобто, як бачите, громада є дуже потужною.

 - Після відкритої агресії росіян Польща, як ніхто, прийняла до себе багато переселенців з України. Як ця ситуація впливає на вашу діяльність?

 - Так, до Польщі приїхали кілька мільйонів українців. Значна частина з них вже повернулась додому, дехто поїхав в інші держави Європи. Але станом на цей день в Польщі осіло понад 900 тисяч людей, і половина з них це – діти. І то є проблема. Бо частина з них (190 тисяч) за згодою батьків зголосилися вчитись у польських школах. На жаль, у Польщі немає окремо вибудуваної системи освіти українців. І це теж реалії нашого сучасного життя. У нас немає українських шкіл, які б могли прийняти наших дітей за українською програмою. Правда, як я казав, у Польщі є декілька середніх шкіл, але взагалі вони проблему не вирішують. Це є краплина необхідного в морі потреб для українських біженців.

 - Освіта - це лише один аспект збереження культурної та національної спадщини. Інший аспект - це література, яка конче потрібна на теренах іншої держави.

 - Так, ми це розуміємо й постійно працюємо в даному напрямку. Громадою регулярно випускаємо щотижневик «Наше слово». Це журнал, який видається з 1956 року. Ми також готуємо до публікацій книжки, які розповідають про Україну, видаємо альманах літературних творів (останній був присвячений війні в Україні), а також матеріали про життя української громади. Також видаємо твори українських літераторів, які працюють і проживають як у Польщі, так і в Україні. Ці публікації стосуються української літератури, історії, традицій.

 - І на останок не можу вас не запитати про вашу волонтерську діяльність...

 - Гуманітарну допомогу ми почали надсилати своїм братам і сестрам з перших же днів російської навали, бо чітко розуміли напругу та критичний стан речей захисників України. Ми надсилали вантажі майже щотижнево. Не можу не підкреслити того, що в ті часи надзвичайно високою була активність усього населення. Ми не встигали сортувати принесене та завантажувати все це на транспорт, який їхав до вас. Я спостерігав величезне піднесення самосвідомості не тільки української громади, але й польського населення, його жагу допомогти зупинити російську навалу, його співчуття до тих, хто залишився без даху над головою, без сім’ї, без родини. Звісно, це було жахливо. Але ота навала згуртувала не тільки український народ, але й польський. Прості мешканці висилали одяг, продукти, медикаменти, медичне обладнання, бронежилети, тепловізорі та багато чого іншого.

Зараз така неймовірна хвиля волонтерства дещо стихла, але вона продовжується. Я декілька хвилин потому показував вам вантаж, який завтра буде відправлено до захисників Бахмуту. Це обладнання для польового шпиталю, що повинно врятувати життя багатьом воїнам збройних сил України. До нього входять спеціальні накладки на дуже важкі рани. Вони, по-перше, рятують життя, а по-друге, допомагають досить швидко лікувати рани.

Володимир Мартинов та Мирослав Скірка 

Це дуже дороге обладнання. Ми мали змогу закупити його по окремих каналах постачання. І от чергова партія вже укомплектована і завтра відправиться в дорогу. Ціна цієї закупки – понад 8 тисяч доларів. За оцінками спеціалістів саме це обладнання повинно врятувати життя не менше, як 50 українських хлопців.

Володимир Мартинов