Денис Денищенко: "Якщо ми зможемо повернутися у Луганськ, я це зроблю"

Денис Денищенко – луганчанин, двічі переселенець. Після початку війни у 2014 році був змушений покинути рідне місто та перебрався до Сєвєродонецька. Денис багато років очолює Департамент зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності Луганської ОВА. Наразі робота повністю змінилася, перед фахівцями постали нові виклики. Значну роль у житті тепер відіграє і волонтерство. Але й тут потреби наразі міняються.

Про настрої на фронті, страх побачити руйнування після деокупації, дилему щодо повернення та масштаби майбутнього відновлення Денис розповів в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Згадайте своє 24 лютого. Ви – людина з досвідом, чи було передчуття?

 - Було, певно, не те щоб передчуття – я не та людина, яка довіряє особливо йому, у мене не розвинене це – а досвід підказував, що щось буде. У мене була цікава ситуація, бо війну я з сім’єю зустрів у літаку. Якраз 24 лютого вночі я повертався зі своєю родиною – дві бабусі, два дідусі, двоє дітей, яким на той час було менше двох рочків, -  з відпочинку в Єгипті. Звісно, напередодні все читав, аналізував. Перед відпусткою, виходячи з ситуації 2014 року, та й це ж було не перше стягнення російських військ до наших кордонів (трохи менше року тому навесні було вже таке), я вже тоді казав своїм співробітникам, що робити, давав рекомендації, як діяти. Бо наші керівники не робили цього. Я не вірив, що війна буде глобальна, але припускав, що може бути активування гібридної фази саме в нас на Луганщині. Я радив співробітникам закупити харчів десь мінімум на 2 тижні, запастися паливом, зібрати документи.

Десь о третій ночі літак посадили у Борисполі, а ми мали летіти до Харкова. Це я вже трохи згодом дізнався про все. Нам ніхто не сказав, що війна розпочалася. Повідомили, що це технічні моменти, зранку нас повезуть до Харкова. Ми вирішили поїхати відпочити в готель неподалік і чекати інформації по вильоту. Але о 5 ранку все почало вибухати. Мені дзвонили з роботи, кликали на нараду.

Нас було 8 людей, діти захворіли, температура 40. Я не можу знайти автівку, щоб їх кудись вивезти. Мої машини залишились одна в Харкові, інша у Сєвєродонецьку. Тільки на четвертий день я зміг відвезти родину до Черкас на той момент. Потім вони переїхали в Івано-Франківську область, а зараз у Бельгії.

Тому я зустрів війну в аеропорту. І коли потім всі їхали з Луганщини, я навпаки повертався туди. Це було вже на початку березня. Ми з колегами почали розгортати гуманітарний склад у Лимані. Увесь цей час вони перебували у підвалах у Сєвєродонецьку, не одразу всі виїхали. Підтримували зв'язок з партнерами, щоб мати допомогу. Потім вже розгорнули хаб у Бахмуті.

 - Це була власна ініціатива чи завдання?

 - Я їздив більше як волонтер. Бо таких завдань мені ніхто не ставив. Хоча я запитував своє керівництво – де мені збирати людей, куди їхати. Я вже у Бахмуті фактично був як волонтер. Безумовно, я виконував деякі доручення, які мені ставило керівництво, по типу відігнати «швидку» у Сєвєродонецьк, відвезти речі чи документи, але загалом я паралельно займався і роботою, і волонтерством. День через день я сам вантажився на цьому складі, в основному брав дитяче харчування, їхав по бомбосховищах, по місцях проживання людей у Сєвєродонецьку, Лисичанську. Інколи на зворотному шляху вивозив людей. Коли частина моїх робітників виїхала, я доручив їм створювати офіс у Дніпрі. Тобто ми вели координацію роботи з нашими міжнародними партнерами у гуманітарному напрямку. Акценти змістилися. Партнери виїхали – хто в Польщу, хто в Західну Україну. Хтось зник зі зв’язку. Але нам вдавалося домовитися про допомогу. Це все привозилося у Бахмут, у Сєвєродонецьк.

З головою патрульної поліції Луганщини Віктором Левченком

Також відкрили шелтер у Дніпрі разом з організацією «Світла культура» та Ганною Рясною. Ми розуміли, що людям, які переміщуються, треба створити нормальні умови. Наразі цей шелтер кращий у Дніпрі. Це визнали міжнародники. Я хотів створити місце, де люди не просто перечікують, живуть, а де вони можуть навчатися. Там коворкінг, простір. Гідні умови для людей.

Робота

 - А як команда департаменту проявила себе?

 - Люди, на яких я менше розраховував, які мені здавалися м’якішими за характером, проявили себе. Вони показали позицію, результат у проєктах. На зараз у моїй команді є різні ситуації, деякі залишилися на окупованій території через сімейні обставини, але ніхто не пішов на співпрацю з окупантами. Основна частина виїхала на підконтрольну територію, працює. Хтось поїхав за кордон, звільнившись. Розчарувань не було. Але, безумовно, думав, що деякі покажуть себе трохи краще. Проте я можу не знати всіх обставин наразі, тому поки не роблю висновків.

 - Безумовно, напрямок роботи змінився. У чому він полягав у нових умовах?

 - Робота основна дуже сильно поламалася, бо втратилися певні контакти, які були. У міжнародних організаціях відбулися свої зміни – хтось звільнився, хтось поїхав. Довелося все заново налагоджувати. Наш департамент – єдиний, хто зміг відтворити робочий процес, мав офіс, графік. Безумовно, частина людей працює дистанційно, бо дехто боїться навіть у Дніпро приїжджати. Я їх розумію – бо у декого діти, деякі пережили бомбардування і мають психологічну травму.

Поки не захопили всю Луганщину, базово ми знаходилися у Бахмуті і їздили у Сєвєродонецьк, аж поки не підірвали міст. У рамках своїх скромних можливостей закривали певні питання. Потім нам заборонили їздити туди. Треба додати, що ми це робили вже більше зі власної ініціативи. Бо не було відряджень. Коли я ставив питання, якщо в мене проб’є колесо чи мене поранять, приїде хтось за мною, мені чітко відповіли – ні. Там не було вже зв’язку. Коли їздили останнім часом, траса на Лисичанськ вже прострілювалася. У разі чого – допомогу не покличеш. Екстремальний був досвід. Мінімальний розрив був від мене метрів за 30. Також я потрапив в аварію. Їхав втомлений із Сєвєродонецька, ближче до Бахмуту потрапив у ДТП.

 - Зараз потреби людей на фронті змінилися?

 - Я став зараз їздити менше, тому що якраз питання потреб змінилося. Зараз військові потребують дорожчих речей, на які стало важче збирати. Базові речі в них є. Зрозуміло, що взимку Міноборони не встигло купити устілки з підігрівом, й тоді ми таке возили.

З військовими

 - А настрої які?

 - На нашому напрямку багато хлопців, яких не виводили. Вони втомилися. Але певне переформатування пішло. Нашу 111 бригаду поки вивели на відпочинок, навчання. Хлопці налаштовані по-бойовому. Ті, хто знаходяться у м’ясорубках, там є певна втома. Але відчуття перемоги, що наближається, є. Іноді в нас навіть запитують про ситуацію, бо вони там ізольовані. Наразі бстановка морально краща, ніж рік тому. Коли не було снарядів на відповідь. Зараз все інакше.

 - Що найбільше боїтеся побачити після деокупації?

 - Основні речі ми бачимо по відео, ту ж інфраструктуру. Що боюсь дізнатися… Розумію, що певні речі, які я побачу, мене засмутять. Останній раз, коли я там був у Лисичанську чи Сєвєродонецьку, звісно, були руйнування, але основні сталися після, в останні дні боїв. Я бачив деякі речі особисто, але не такі глобальні руйнування, які є зараз. Я не то, що боюсь, я розумію, що весь рівень руйнувань ще важко оцінити. Попасна – там міста немає. Його треба будувати заново. Це буде важко морально. Проте, коли є політична воля та гроші, це можливо відновити. Якщо ввійдуть серйозні компанії, які мають техніку, людей.

Сумно, бо якби не війна, то у лютому минулого року вже повинно було стартувати будівництво 250 квартир. Це б дало можливість залучити техніку та будівників. А зараз треба розуміти, що коли розпочнеться відбудова, а гроші на це будуть, у нас не буде тої кількості робочих рук.

 - Ви до останнього їздили на Луганщину. Поділяєте думку про те, що там залишилися лише «ждуни»?

 - Я її частково поділяю. Коли я возив гуманітарку, здебільшого намагався допомогти дітям. Тому що це – майбутнє нації. Згодом у нас пропав ентузіазм. Бо починаєш розуміти, що люди там мають іншу думку. Але це 10-20 тисяч людей від 100 з чимось тисяч населення міста. Основна частина – це притомні громадяни, які хочуть жити під українським стягом. Людям же іншого соціального статусу ця ситуація дала можливості. Те ж мародерство. Бо всі ми розуміємо, що грабували сусіди, які знали, що там у квартирі поряд.

Допомога

 - Як з цими людьми можливо жити потім, після деокупації?

 - Я казав це по Луганську, скажу й тут. Я теж іноді думаю, що ментально це вже не наше. Але чому ми маємо віддавати наші землі? Люди у Луганській області - найбільші в Україні патерналісти. Вони звикли: їм кажуть, що робити. Це люди, які звикли тяжко й важко працювати. Тому, коли ми повернемо Сєвєродонецьк, і мені хочеться вірити, що й Луганськ, то потрібно 2-3 роки національної політики й певного економічного росту. Тоді більша частина людей згадуватиме минулі часи як дурний сон. Дайте звичайним людям прості речі, щоб вони могли відчувати себе у безпеці, водити дітей в школи та садки, задовольніть їхні базові потреби  -  й вони спокійно житимуть. А якщо вести нормальну національну політику, якої не було на цих територіях, якщо політичні демократичні партії візьмуться за це (бо вони завжди вважали наш регіон важким) - все буде добре, якщо буде політична воля. А я думаю, вона буде, тому що це відстояне кров’ю. Нація загартовується зараз, вона народилася.

 - А чи не вважаєте, що ті ж партії, які раніше були тут популярні, скористаються певними настроями й на цьому знову зайдуть до влади?

 - Зрозуміло, що і мене є певні сумніви, бо я бачу ситуацію зсередини. Але я знаю, що луганське політичне було зачищене. На жаль. Нам дуже не везло з керівниками. Вони не мали розуміння, що таке економіка й що все лежить на ній. Як піраміда Маслоу. Наприклад, у Донецькій області не відновили ані театр, ані філармонію. Це не зробив  Павло Жебрівський (голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації з 2015 по 2018 роки - ред.), бо він сказав, що у нього немає на це грошей і спочатку треба з економікою розібратись. Щоб люди заробляли. А їхній бюджет в 4 рази більший. У нас же на кінний театр йшли мільйонні кошти, хоча він майже не виступав. Краще б ми витрачали це на науку. Наприклад, на підтримку СНУ ім. Даля, щоб закупити їм нове обладнання на кафедру механічну та на кафедру IT. У мене був такий проєкт на мільйон доларів. Щоб за 5-7 років в нас з’явилися інженери й це було точкою зросту.

У нашому регіоні працюватимуть, скоріш за все, військові адміністрації. Сподіваюся, будуть призначені гідні люди. Тому що там зараз багато не гідних. Тих, хто не розуміє, що таке державна політика, національна безпека, місцеве самоврядування. Наразі непогано створюють стратегію деокупації регіонів, як ось постійна представниця Президента України в АРК та м. Севастополь Таміла Ташева. Чітко треба розробити певний план, а не загравати з людьми, які будуть на тій території, які залишились, попали під вплив цієї пропаганди. Тому моє бачення – чітка національна політика, впровадження української мови, дотримання закону про мову, прибирання російської, згідно з законом. Про м’яку організацію мова не має йти. І тоді за декілька років все буде добре.

Наразі ті умовні «ждуни», які у 2014 році затаїлись, а зараз засвітились, як Хортів, вони поїдуть. Він вже не буде тією людиною, яка працювала проти нас. Це буде круто, тому що простір відновиться. Але справжні «ждуни» нікуди не подінуться. Ті, яким немає куди їхати навіть у росії. Тобто територія очиститься. Але не повернеться велика частина розумних людей. Які розвивали бізнес у важких умовах, створювали проєкти. Людей треба мотивувати. Створювати умови. Щоб достойні люди їхали туди.

 - А ви самі готові повертатися? Жити чи працювати?

 - Я - людина, яка шукає певних труднощів, викликів. Мені нудно в Дніпрі. Коли я їжджу на фронт, то почуваюся залученим до певних процесів. Я поїду за першої можливості, як тільки деокупують перше місто й буде туди можливість попасти. Я працюватиму й хочу це робити. Відверто скажу – я не знаю, наскільки мене вистачить, тому що я аналізую ситуацію. Щоб ви розуміли, з великою долею вірогідності, коли ми деокупуємо нашу частину області (до 24 лютого 2022 року), не буде світла десь рік. Навіть, якщо Щастинська підстанція залишиться цілою, вона була на антрациті з росії. А Кремінська підстанція вщент розбита. Її будували 2,5 роки. Рік без електрики, питання каналізації. Я для себе прийняв важке рішення. Напевно, ви, як мати, мене зрозумієте – я не хочу везти туди своїх дітей навіть у майбутньому. Я думаю, що ця територія буде небезпечна з усіх боків. Також буде важко в плані освіти, охорони здоров’я. Ви ж розумію, коли ми туди повернемось, там можна буде вмерти від апендициту. Вони все вкрали. Багато фахівців залишаться там, де вони зараз. Який буде рівень тих, хто туди поїде, ніхто не знає. Якщо людина гарний фахівець, знайшла себе в іншому місті чи країні, її нічого вже не тримає у Сєвєродонецьку чи Луганську, чи, наприклад, квартира згоріла або її не було взагалі – сенс їй повертатись? Їхати у місто, де кілька років, і це мінімум, не буде театру чи філармонії, нічого не буде. Все буде треба відновлювати. Це питання економіки.

Я хочу і я поїду. Мене це лякає, тому що я розумію, що моїй сім’ї краще знаходитись на території, яка більш придатна для життя. І я вже більше року втрачаю життя моїх дітей. Вони зараз дорослішають, а я їх бачу переважно на відео. Якщо вони будуть жити, наприклад, у Харкові, а я працюватиму в Луганську чи Сєвєродонецьку – це певна втрата для мене. Але ж є інший бік. Це наш базовий регіон, це місце, де ми народилися. Де я розумію певні процеси. По-своєму ми  до нього прив’язані, хоча, можливо, це й помилка. Це може затягнути. Як ось у Сєвєродонецьку. Десь за півтора року до вторгнення я купив недобудову, добудував дім, садив дерева. Зараз все потрощене. Мені втретє вже буде складно все відновлювати заново. У Рубіжному, Сєвєродонецьку ми розвивали певні сімейні речі, а зараз вже подумаєш – а раптом знов? Росія ж нікуди не подінеться. Через такі чинники ми втратимо людей.

Денис Денищенко

 - Зберігаєте ключі від луганської квартири? Куди більше хотілося повернутися – у Луганськ чи Сєвєродонецьк?

 - Це психологічна дилема. Від луганської квартири я вже не зберігаю ключі. А від сєвєродонецького будинку - так. Бо я завжди хотів дім. Пам'ятаю, як у дитинстві дуже багато часу проводив у будинку в бабусі. У свій я вклав часточку душі, бо це мій перший дім. Садив дерева. У мене розбиті гараж, ворота. Повністю згоріло все. Але вони були на пульті. І ось вони в мене лежать досі. Я їх не викидаю. Ключів від будинку немає. Одні залишилися в автівці, яку вкрали кадирівці у Сєвєродонецьку, інші - в Харкові.

Мені скинули відео дому. Росіяни знімали з квадрокоптера. У мене жили десь 30 бійців наших. Коли вже з Метьолкіного їх вибивали, росіяни зняли на відео, як вони бомблять. Як вони з міномета накривають, у тому числі мій будинок, тому що хлопці ховалися там у підвалі. Але я дивлюся на відео й думаю, як повернуся та відновлю все. Хоча розумію, що, скоріш за все, я там не буду жити. Що це економічно недоцільно. Але це мій перший дім і я спробую це зробити.

Якщо ж ми зможемо повернутися у Луганськ, я це зроблю. І, скоріш за все, там і залишуся. Буду працювати. Я знаю, що тим більше ти занурюєшся у процес, тим тобі важче винирнути. Час покаже.