Як сєвєродончанка виготовляє на Франківщині пряничні будиночки

Сєвєродончанка Анна Семененко вже протягом 10 років займається виготовленням смаколиків: пряничних будиночків, зефіру та домашнього печива. Економічна освіта не стала на заваді творчості, яка перейшла в основну діяльність жінки.

Сьогодні Анна реалізує свою продукцію на Івано-Франківщині, куди переїхала після початку повномасштабного вторгнення, однак і про своїх не забуває, серед її клієнтів залишаються люди з Сєвєродонецька.

Анна Семененко розповіла «Сєвєродонецьк онлайн» про перші кроки до улюбленої справи, участь у місцевих виставках, виїзд з рідного міста та продовження діяльності на Івано-Франківщині.

 - Анно, розкажіть, будь ласка, як прийшли до улюбленої справи? З чого все почалося?

 - Коли у 2013 році я була у декретній відпустці з першою дитиною, мені захотілося до Нового року зробити пряничний будиночок, аби прикрасити святковий стіл для родини. З цього все і почалося, я знайшла рецепт тіста і почала чаклувати, скажімо так. Рецепт мені дуже сподобався, пряники на смак вийшли дуже чудові. І я вирішила, а чому б не робити це на замовлення. Чесно вам скажу - на той момент я чомусь думала, що я взагалі відкриваю Америку, і що ніхто ще цим не займається і я буду перша. Але я дуже сильно помилялася.

Пряники

Коли я зайшла в Інтернет, то побачила, яка кількість пряників там вже є (це були здебільшого роботи майстринь з Європи, пряники були розписані просто білою глазур'ю). Я знайшла оголошення, що в Сєвєродонецьку відбуватиметься виставка "Зроблено з любов'ю" (вони спочатку проводилися в БК Хіміків, потім перемістилися в "Джаз"). Я вирішила спробувати себе в ролі учасниці. Це було напередодні 14 лютого: наробила різних сердечок і пішла на виставку. На моє здивування, це був справжній фурор. Я прийшла туди з двома коробками пряників, а додому йшла суто зі своєю сумочкою. Все, що я з собою принесла, розпродалося, пішло на ура. Далі вже була виставка до восьмого березня. Туди я вже прийшла з трьома коробками. Розібрали все. Виставка тривала два дні, тому, прийшовши додому, я знову почала випікати та малювати. Люди це сприйняли дуже суперово. І протягом 2014 року (до початку бойових дій у Луганській та Донецькій областях), я працювала із задоволенням. Коли почалася війна ми родиною виїхали з міста й це був такий певний стоп в роботі.

Але у серпні, після повернення додому, я почала працювати знову. Повний такий фурор у мене був на новорічні виставки, продукція розліталася просто дуже швидко. Я виготовляла пряничні будиночки. Найцікавіше, що на той момент на виставці я була єдина з пряниками. А ось вже на Новий рік (з 2015 на 2016) крім мене було ще дві або три майстрині, точно не пам'ятаю. Жіночка, яка стояла поряд зі мною і продавала раніше якісь в'язані шалі чи щось таке, подивившись як у мене все розліталося наче гарячі пиріжки, почала теж займатися солодощами.

Продукція

 - Скажіть, у вас до цього був досвід роботи з тістом?

 - Ні, це був взагалі перший досвід. Хочу сказати одразу, що пряничне тісто мені дуже сподобалося. По-перше, воно замішується ще в теплому стані, по-друге, воно не липне до рук, знаєте відчуття ніби працюєш таким теплим пластиліном. Я взагалі в захваті в цьому плані від пряничного тіста, від його текстури, від теплоти, що йде від нього, і, звичайно, від аромату.

 - А де знайшли такий рецепт?

 - Пам'ятаю, що просто зайшла в Інтернет і дивилася різноманітні рецепти. Якось цей мені припав до душі. І пройшло вже 10 років, як я зробила перший будиночок, то за цей період я рецепт тіста не змінювала. Єдине, що зменшила кількість цукру вдвічі.

 - Скажіть, це зараз ваша основна діяльність?

 - Так, це моя основна діяльність. У 2015 році у мене народилася друга дитина, один декрет перейшов в інший, але з того часу я не змінювала діяльність і весь час займаюся пряниками. І ось зараз після повномасштабного вторгнення ми виїхали з Сєвєродонецька, але я продовжую працювати тут.

Діти

 - Де займалися виготовленням: вдома чи орендували приміщення?

 - Все відбувалося вдома, як у 2014 році, так і сьогодні. Працюю суто вдома, не винаймаю ніякого приміщення.

 - Як надалі розвивалися у цій сфері?

 - З кожним роком з'являлося щось нове, нові техніки. Писала грант на отримання допомоги – на купівлю харчового принтера, який друкує на пряниках харчовою фарбою. Ще у Сєвєродонецьку проводила дорослі й дитячі майстер-класи. У 2016 році я почала робити зефір, його в родині у нас усі дуже люблять, але зефіром з магазину я не дуже хотіла годувати своїх дітей (я завжди читаю склад на всіх обгортках). У 2021 році під новорічні свята мені дуже захотілося зробити бокси з домашнім печивом. Так потроху асортимент розширювався, і тепер я все це міксую.

 - Анно, хто переважно є вашими клієнтами?

 - Мої клієнти – це люди різних вікових категорій, різного статку, тому сказати, що у мене є певна ніша в цьому плані стосовно клієнтів – ні. Зараз я співпрацюю з кав'ярнями, з декількома готелями в Івано-Франківській області, з місцевими кондитерами. Залишилися мої клієнти з тих часів, коли я була в Сєвєродонецьку. До речі, це і салони краси. Ось вже котрий рік київський салон замовляє прянички. Для своїх клієнтів замовлення на прянички робить навіть стоматологія.
Зі мною, певно, ті люди, які цінують якість, бо за 10 років у мене нічого не змінилося стосовно складу продукції. Моя головна задача, мій девіз – все має бути максимально натурально, з мінімумом цукру. Роблю все, як мама, що готова дати це своїй дитині.
Це якісні вершкове масло, мед, спеції. Бо і спочатку все це було саме як для використання в межах родини, а потім вже стало чимось більшим.

 - Анно, скажіть, протягом цих 10 років десь навчалися, можливо, проходили курси?

 - Я не навчалася ніде, самоучка. У цьому плані я, мабуть, десь гальмувала... З самого початку десь тільки на десятий раз доходило, що, виявляється, те чи те можна зробити легше й швидше. Але все, що я зараз маю, – це суто мій власний досвід.

Пряники

 - Скажіть, що найбільше подобається у вашій роботі?

 - У роботі подобається можливість фантазувати. Пряник – це така штука, яка може втілити дуже багато різноманітних фантазій. Для мене це дуже кльово. Ще до того, як почала займатися пряниками, я любила вишивати. І знаєте, цей процес, коли хрестик за хрестиком – хрестик за хрестиком і перед очима з'являється картина. Тут так само. До прикладу, я сиджу, збираю пряничний будиночок, стіна одна, друга, дах. І думаю: "Аню, що ти вигадала. Така єрунда". А потім, коли це все складається до купи, то насолоджуєшся результатом.

 - Що можете назвати рутиною?

 - Рутина, це, мабуть, пакування. Коли треба нарізати стрічки, все перекласти в пакети, зав'язати. Я більше люблю саме творчий процес: декорування, підбирання дизайну. Дуже мені важко дається початок передсвяткового сезону, коли треба постійно сидіти в телефоні, відповідати, переписуватися і записувати замовлення. Це для мене важкувато.

Анна

 - Скажіть, скільки в середньому часу витрачаєте на виготовлення одного будиночка?

 - Все залежить від складності будинку насамперед. Можна робити будинок, в якому додаткова маса декору, і сидіти над ним і дві доби, якщо брати час з моменту випікання до моменту пакування. А можна зробити мінімальніше. Але все одно це процес дуже довгий, тому що треба замісити, випікати, обробити краї будиночка для того, щоб в кінцевому результаті все зійшлося, як конструктор.

Я працюю з будиночками, в яких карамельні віконця, то для цього треба ще попрацювати з карамеллю, залити віконця, а потім вже наступає процес декорування та збирання самого будиночку. Тому, в середньому це десь півтори доби.

Продукція

 - Можете, будь ласка, розповісти вашу історію цієї повномасштабної війни.

 - Чоловік прийшов ще 23 лютого і каже: "Ти знаєш, певно, буде війна. Збирай речі". Я десь розуміла, що, можливо, таке і буде, але вірити в це не хотілося. Я просто почала нібито наводити порядок у своїх речах і потрошку щось складала до купи. А о 5 ранку до нас підійшов старший син і сказав, що там стріляють. Ми так з чоловіком на нього глянули й далі лягли, але через декілька хвилин справді почули, що йде обстріл. Але це було достатньо далеко від нас... Та постріли були. Ми зайшли в Інтернет, вже зранку Гайдай написав, що проходить евакуація Луганської області, мовляв, хто має власний транспорт, будь ласка, виїжджайте за межі Луганщини.

Ми не стали довго чекати. Одразу 24 лютого, ще коли пролунали два вибухи, швиденько зібрали валізи, просто покидали основні речі й поїхали. Нам подзвонили знайомі з Івано-Франківської області (ми дуже часто відпочивали в Яремче) та спиталися, як ми та де, та покликали до себе. А ми навіть куди їхати не знали, нашою задачею було просто перетнути Сіверський Донець. У дорозі ми були дві доби, проїхати було важко. Єдине, що я взяла з дому для роботи – міксер, проєктор і трошки барвників. Виїхала я майже ні з чим. Десь тижні три ми пересиділи, і я захотіла працювати далі. На Івано-Франківщині ми почали шукати будинок, щоб була окрема кухня, оскільки люди, які нас покликали, завжди здавали своє житло для туристів і я розуміла, що для мене там місця немає. Я закупила всі необхідні матеріали, кухонний комбайн і розпочала знову.

 - Після того, як закупили усе для роботи, одразу були замовлення чи довелося займатися рекламою?

Я все закупила напередодні Великодня і одразу почала випікати паски. Тому замовлення у мене були одразу. Від моїх постійних клієнтів з Сєвєродонецька та місцевих, але в меншому обсязі. Почала працювати одразу, ніякої додаткової реклами не давала, як то кажуть сарафанне радіо працювало й місцеві теж почали робити замовлення.

Пряники

 - Скажіть, як загалом діти сприйняли переїзд? Як проходила адаптація?

 - Діти важко сприйняли переїзд. Меншому – вісім років, іноді буває таке, що він досі плаче, що хоче додому у своє ліжко, до своїх іграшок. Але загалом вони понад рік навчаються у місцевому ліцеї, то їм дуже подобається. Вони влилися в колектив, старший син у мене воротар, грає у місцевій команді, менший ходить у музичну школу, грає на фортепіано. Їм це подобається, і я щаслива, що діти принаймні не відчувають того всього жаху, що коїться. Але вони усвідомлюють, що насправді відбувається в країні. Це від них ніхто не приховує…

 - Чи підтримує вас місцеве населення? Загалом, яке ставлення?

 - Були певні нюанси й ми змінили місце проживання, переїхавши з селища міського типу у село. Нас прийняли дуже тепло. Кожен, чим міг допомагав: і консервацію несли, і картоплю. Для багатьох ми, звичайно, переселенці, і, мабуть, це вже на нас клеймо буде постійно, але в цілому, добре. І вчителі, і сусіди – ми з усіма знайшли спільну мову, ми з усіма дружимо.

 - Чи важко було переходити на українську?

 - Мовне питання для мене постало ще до війни, у моїй соціальній мережі я перейшла на українську мову. Ми з 2014 щороку подорожували на Захід країни, тут я завжди спілкувалася українською мовою. Книжки дітям завжди читалися українською мовою, фільми здебільшого українською, музика, яку вони чули в машині, яку регулювали ми, була також українською. Тому взагалі мовного питання як такого для нас не було. Я вчилася в україномовній школі. Для мене не було проблеми, так само і для дітей, вони одразу стали, скажімо так, місцевими. Хоча, звісно, що місцеві кажуть: "А ви, певно, не звідси", тому що акцент інший.

 - Анно, що порадите тим, хто вперше хоче виготовити пряники?

 - Тим, хто вперше хоче виготовити пряники, я можу порадити запастися терпінням. Тому що, знаєте, коли ти бачиш процес чужої роботи, все здається дуже легким. Але чим би людина не займалася, це вимагає багато часу, терпіння. Тому що навіть найпростіша з вигляду робота завжди потребує зусиль. І не завжди з першого разу може щось виходити. Я думаю, що маючи велике бажання і достатньо терпіння з часом все вийде.

Пряники

 - Чи є якісь секретики, якими можете поділитися з домогосподарками?

 - Певно, таких секретів ніяких немає. Єдине, що все треба робити з натхненням, любов'ю та бажанням, тоді все виходить. Це стосується як пряників, так і всього іншого. Коли тобі щось не подобається або не хочеться робити (це так дивлячись на себе, дітей та оточення) воно ніколи не буде виходити так, як тобі хочеться. А якщо це робиш з задоволенням, кайфом та певним азартом, результат буде відповідний.

Пряники

Бажаю усім, щоб знайшли для себе щось те, що подобається саме їм, той процес, який викликає задоволення і радість від кінцевого результату.