“Впевнена — ця земля чекає Україну та визволення”, - письменниця Маргарита Сурженко про рідний Луганськ, творчість та мрії

Опубліковано 15.01.2024 - 12:24

Маргарита Сурженко — популярна молода луганська письменниця. У 2014-му році побачила світ її перша книга “АТО. Історії зі Сходу на Захід”, а згодом вийшов і другий роман “Нове життя. Історії з Заходу на Схід”. У своїх творах Маргарита розповідає про життя простих людей, які з початком війни в рідному місті почали багато чого усвідомлювати, прагнути змін. Але пише дівчина не тільки про війну. Містична історія кохання “Квартира київських гріхів” також швидко завоювала серця українського читача. Наразі Маргарита з сином перебувають у Європі та мріють побачити рідний Луганськ вільним.

Про дитинство та творчий шлях, тему війни у творах, надії та сподівання авторки — читайте у матеріалі “Сєвєродонецьк онлайн”.

“Для когось АТО – просто три букви. Для когось – справжнє випробовування. Що ви зробили б, якби одного дня залишились без нічого? Чи змогли б знайти в собі сили боротися далі, бо рідне місто виштовхнуло вас зі своїх обіймів і змусило починати все заново?”

- Ваша перша книга - “АТО. Історії зі Сходу на Захід”. Що спонукало на її написання?

- Коли я була у Луганську, а це був 2014-й рік, почалося вторгнення росії. На той момент я працювала копірайтеркою і дуже багато працювала. Взагалі любила цю справу, постійно знаходилася в якомусь творчому процесі: писала оповідання та більші за форматом матеріали, але все було не дописаним. Коли почалася війна, вона стала таким натхненням, адже було дуже багато емоцій. Можливо, я сама не усвідомлювала, але саме написання мені дозволяло їх проживати, а не витісняти. Тож перша книга йшла легко. Взагалі я ле краще перебувала в якомусь такому потоці попри те, що паралельно доводилося багато працювати, писати багато статей. Мені були потрібні кошти, щоб винаймати житло. А поки ми жили як переселенці в одній чудовій родині на Волині у родині Борбичів. Вони створили будинок сімейного типу й в них було багато діток під опікою. Нас вони теж пригорнули й ми змогли пожити місяць. Тож я мала змогу писати й це мене дуже захоплювало тоді.
Я не можу сказати, що на той момент (а тоді мені було 24 роки) я аналізувала актуальність теми чи намагалася дослідити - чи потрібно це, чи на часі. Взагалі не було жодного раціоналізму. Це була така творчість, коли ти не можеш не писати, бо слова ллються. Ось так писалася перша книга.

“Спроба зрозуміти тих, хто опинився по той бік фронту й захотів там лишитися. Які мотиви і які ідеали? Яка любов і яка ненависть? Адже відчуття і почуття в усіх однакові. Адже кожен вміє відрізнити зло від добра. Але завжди хтось опиняється по той бік, а хтось — по цей”

Друга книга “Нове життя. Історії з Заходу на Схід” вже писалася з більш раціональної позиції, тому що просто захотілося дослідити інших людей, які залишилися у Луганську. Дуже сподобалася ідея також написати три історії, але вже про інших персонажів. Герої першої книги були такі хороші та правильні, патріотичні, тож складалося враження, що у Луганську всі такі свідомі, переходять на українську мову тощо. І я хотіла показати, що ні, не всі такі, є ще й інші, хоча при цьому всі все ж таки люди та чимось об'єднані.

“У самому центрі української столиці, серед красивих історичних будівель загубився один непримітний старий будинок, де в одній із квартир мешкає компанія дівчат. Вони не просто подруги, знайомі, сусідки чи колеги – у це важко повірити, але восьмикімнатну київську квартиру ділять створіння, які звуться гріхинями. І кожна з них втілює, як ви, мабуть, вже здогадались, певний гріх. Щовечора гріхині покидають свою квартиру, аби знайти чергову людину для спокуси”

- Чи змінився фокус Вашої творчості після виходу “Квартири київських гріхів”, яка стала дуже популярною серед українських читачів?

- Я продовжувала писати знову ж без думки про те, щоб потрапити в цільову авдиторію, хоча, звісно це важливо — знати, для кого ти пишеш та точно розумітись на тому, який в тебе жанр. Але в мене просто з'являлася ідея, мені здавалось, що я пишу серцем. Вона живе в тобі, ти її розвиваєш, пишеш, не зовсім розуміючи, на кого та куди спрямовувати фокус. Просто хочеться сказати щось важливе. Ти — ніби антенка, яка під'єднана до якогось вищого світу й він через тебе щось говорить. Після “Квартири київських гріхів” у мене вийшло ще дві книги: “Дівчина, яка шукала свою сукню” та “Вона знає таємницю”.

“Втративши батьків під час шторму, дівчинка Кіра опиняється на безлюдному острові. Блукаючи посеред тропічних дерев, вона знаходить покинутий храм, в якому раптом починає бачити потоки — потоки достатку та бідності, удачі та нещастя, світла та темряви... Кіра розуміє, що це — невідома їй раніше суперсила. За допомогою неї дівчина не просто вибирається з острова, а починає нове життя. За кілька років, ставши відомою письменницею, вона виходить заміж за улюбленого чоловіка, але з часом виявляється, що її успіхи не всім подобаються, заздрість до її таланту призводить до того, що дехто хоче присвоїти її недописану книгу і взагалі… вбити її. Чи допоможе Кірі її суперсила? Чи врятують потоки?..”

Вони різні за жанром, але поєднані темою чогось надприродного. Певно, це такий містичний реалізм, але не дуже знаюся на цьому. Остання книга мені дуже подобається. Хоча, здається, її найменше купували. Але для мене вона особлива. Навіть не знаю чому. Обидві книги вийшли у 2019-му році й зараз я вже не така легка, щоб писати. Стала більш виваженою, з вимогою ставлюся до своєї творчості. Мені не хочеться вже створити п'ять книг за п'ять років. Якщо я видам ще лише одну, я бажаю, щоб вона була на рівень чи два вища, глибша та важливіша за все, що я писала раніше.

- Ви — луганчанка. Згодом переїхали до столиці. Чи сумуєте за рідним містом?

- Саме зараз я знаходжуся у творчому процесі, але він такий, доволі повільний. Часто думаю про Луганськ і ці переживання, певно, проживаються з героїнею однієї з книг, які я пишу, вона теж з мого рідного міста. Безумовно, Луганськ для мене — це частина України й це місто, мені здається, стало сірим та сухим, втратило українську любов. Наразі у мене він асоціюється з якоюсь пустелею. Але я впевнена — ця земля чекає Україну та визволення. Земля, куди мрію повернутися, подивитися на рідні міста, у яких я виросла, де пройшло моє дитинство. Притому, що тоді, до війни, я не можу сказати, що я його любила. Я навіть мріяла покинути місто. Але мені здається, що несправедливо, коли у людини забирають можливість повернутися до себе додому й брутально тебе викидають.

Я досі пам’ятаю один з найгірших моментів мого життя. У 2014-му році з друзями були біля пам'ятника Тарасу Шевченку на його день народження. Дехто читав вірші, ми слухали, співали гімн України. Це був такий невеличкий мітинг, а навпроти був проросійський, набагато більший, з триколорами. Всі розуміли, що їх сюди завезли за гроші. І в один момент цей натовп починає на нас рухатися, відтісняти. Вони скинули наш прапор з Тараса Шевченка, розтоптали його, знищили квіти, які ми принесли. Це був один з найжахливіших днів, бо ти розумієш, що тебе можуть просто так насильно викинути з рідного міста просто за те, що ти любиш Україну, співаєш гімн своєї держави. Це було символічно й дуже жахливо. Тож мені б дуже хотілося, щоб Луганськ почав знову оживати й, здається, що станеться це, коли повернуться свобода, демократія, нормальне цивілізоване життя, яке собою уособлює Україна.

- Зважаючи на вже повномасштабну війну, чи плануєте Ви продовжувати цю болючу тему?

- Це дуже цікаве питання. Коли почалася війна, мені здавалася, що на мені лежить якась відповідальність, що я обов'язково маю писати про це тому, що наразі перебуваю в Європі. Я думала, що таким чином зможу краще та глибше пояснити європейцям, за допомогою якось легкого сторітелінгу, що у нас відбувається і чому нам конче потрібно допомагати. Така собі протидія російській пропаганді. Але все, про що я наразі намагалася написати, виходило занадто депресивним, сумним. Чомусь у 2014-му році, попри те, що це вже була війна, я мала легкість та оптимізм. Моя книга про ті події вийшла трохи наївною та доброю, що сіє надію та об'єднує навіть. Хоча, можливо, й не була глибокою та правдивою. Зараз я знаходжуся на такому рівні пізнання, що життя — воно не таке світле, тож складніше писати щиро, при цьому зберігати почуття гумору та оптимізм, те, що вдавалося тоді. Я читала написане та розуміла, що нікому не можна те показувати, надсилати чи публікувати, тому що воно занадто обтяжує сумом, а цього багато й без мене. Дуже хотілося, щоб текст був просякнутий істиною, але при цьому, щоб була надія віра та любов'ю. І при цьому, щоб це не була й брехня. Тож я поки не дійшла до такого стану, щоб з одного боку писати щиро, а з іншого — без трагедії, яка не припиняється зараз ні на мить.

Але писати не про війну, обходити цю тему — це теж було б неправильно.
Зараз в роботі у мене три творчі проєкти. І вони всі кволо прогресують. Один з них якраз про події під час війни. Другий — продовження “Квартири київських гріхів” і третій — це взагалі казка. Тож я між цими трьома текстами поки що гублюсь. Інколи продовжую один, потім інший. Дуже повільно рухаюся, хоча начебто й пишу багато, але й нічого не пишу. Певно, це наше таке життя, яке символізує тих, хто переїхав з України. Ми з одного боку продовжуємо переживати війну разом з усіма, потім начебто трохи відволікаємося та занурюємося в побутові бюрократичні проблеми країни перебування.

- Якою Ви уявляєте рідну Луганщину після перемоги?

- Мені важко уявити Луганщину після перемоги. По-перше, я сподіваюся, що її очистять від зрадників. Наприклад, деякі мої однокласниці не просто підтримують режим путіна, вони ще й активно беруть участь у війні, щиро радіють нашим невдачам чи наших солдат. Все ніяк не дочекаються, коли Київ стане їхнім. І я не уявляю, щоб ми звільнили, повернули наші землі, а потім жили поруч з цими людьми. Тож я щиро сподіваюся, що передусім ми відправимо їх туди, де їм належить бути: або за ґрати, або в омріяну ними росію. А потім будемо жити на нашій землі вільно та спокійно. Мені як творчій одиниці, мисткині, хотілося б їздити до Луганська та говорити, поширювати любов до нашої мови, культури. Також мрію, щоб було якомога більше проєктів, що об’єднуватимуть схід та захід, щоб була єдність, допомагали разом відбудовувати Луганськ.

"Я відчуваю цю землю як живу і мені здається, вона страждає вже дуже довго, немов тварина, що кровоточить ранами стільки років. Просто хочеться цю істоту вилікувати, відгодувати обійняти. Щоб вона знову була щаслива, вірила в любов і добро, справедливість. Бажаю, щоб ніколи подібного більше не сталося, бо те, що я і безліч переселенців пережили за фактично дві війни, — це страшно"

Неможливо жити біля цього скаженого сусіда й не очікувати, що знов щось може статися, адже розуміємо, з ким маємо справу. Тож най все живе, що є на Луганщині, а це не тільки люди, а й кожна тваринка-мурашка, які постраждали через війну, буде захищене живе та квітне. І більше не знає, що таке війна.

Ось згадався один з найтепліших спогадів з дитинства, як ми ходили на дачу разом з мамою та бабусею. Це було вже за незалежності України, їхати було туди далеченько: вставати вранці та йти на вокзал, потім їхати електричкою й ще дві години лісами-полями до нашої дачної дільниці. Коли була малою, то ненавиділа все це, бо треба було прокидатися о п'ятій ранку та довго йти. Зараз згадую все це з великою любов'ю, адже це був суцільний контакт з природою: навкруги хвойні та листяні ліси, струмочок, якісь тваринки. Це було моє дитинство. Кожних вихідних ми туди ходили, а поверталися, коли на небі були вже зірки Це було неймовірно. Думаю, це на мене дуже вплинуло. Я розумію, що зараз, при всьому бажанні повернутися в ті спогади дитинства, у мене немає такої можливості. Коли Луганськ звільнять, скільки ж там буде замінованих територій! Тож навіть, якщо мою землю повернуть завтра, потрібні шалені кошти, щоб прибрати наслідки. А, може, взагалі їх потрібно залишити замінованими? На випадок, якщо росія знов нападатиме. Я в цьому не розбираюся, але щось мені підказує, що піти тими шляхами, стежками, що й в дитинстві, та поностальгувати у мене не вийде.