“Рухатися вперед і допомагати, чим можеш”: як на Закарпатті переселенці з Луганщини підтримують земляків та митців з усієї України

Оксана Очкурова — двічі переселенка. Після окупації рідної Кадіївки з родиною переїхала до Старобільська. На новому місці вирішила бути корисною і створила громадську організацію Центр спільного розвитку “Дієва громада”. А згодом з однодумцями започаткувала мистецьку артрезиденцію “Аура міста”. Після початку повномасштабного вторгнення Оксана переїхала до Сваляви на Закарпаття та продовжила займатись громадською діяльністю. Про нові напрямки роботи, допомогу жителям в окупації та те, що дає сили рухатись далі, вона розповіла “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — Оксано, як змінилось ваше життя після відкритого повномасштабного наступу росії?

 — Знову на 180 градусів наше життя змінилось після повномасштабного вторгнення. Більшість нашої команди поїхала в перший день, тому що точно розуміли - це буде вже не така ситуація, коли є час зібратися, подумати й потім виїжджати. Треба було діяти дуже швидко, дуже виважено, але насправді їхати не було куди. Тому ми поїхали, як кажуть, світ за очі. Майже тиждень ми добиралися до Закарпатської області. Десь зупинялися, десь перепочивали. Моя мета була їхати саме на Закарпаття, тому що цей регіон найвіддаленіший від, скажемо так, театру бойових дій. Коли заїхали в Закарпатську область, було вже пізно, знайомі запропонували переночувати у Сваляві, до цього мали плани їхати до Ужгорода, але ніч перепочили, другу, третю — так і залишились у Сваляві майже на два роки.

 — Коли ви повернулись до громадської діяльності?

У Сваляві ми відразу відновили свою діяльність. Точніше, ще в дорозі до Закарпаття, почали займатися волонтерською роботою. Шукали амуніцію для нашої тероборони, збирали гроші на неї, комунікували зі старобільчанами щодо виїзду з окупації та варіантів розміщення. Можна сказати, що наша діяльність ані на хвилину не переривалася. Коли вже змогли знайти у Сваляві приміщення, де б змогли працювати, то разом зі Старобільською районною державною адміністрацією відкрили хаб і почали допомагати людям віддалено. Але це вже став гуманітарний хаб, а не культурно-креативний простір, який у нас був у Старобільську. Тобто ми починали з гуманітарної підтримки наших співгромадян, і лише згодом змогли поновити наші культурні та освітні проєкти. Створили групу у Viber, де зібралися земляки, які виїхали зі Старобільського району, а згодом і Луганської області в цілому. Гуманітарну допомогу для цих людей ми залучали з різних джерел і перенаправляли поштою. Невдовзі гуманітарні хаби Луганської області з’явились у різних містах, тому ми зосередились на переселенцях з Луганщини, які проживать на Закарпатті.

Зустріч старобільчан у Сваляві. Майстерклас з приготування страви «Зелеківська зливанка»

На сьогодні гуманітарний хаб у Сваляві надає різні послуги для наших співгромадян: це і гуманітарна допомога, юридичні та психологічні консультації, медична допомога, освітні та культурні заходи, допомога в розселенні та багато інших послуг. У Сваляві ми провели моніторинг місць компактного проживання ВПО — навесні 2022-го року багато переселенців проживали у дитячих садочках, у школах, які не дуже до цього пристосовані. У рамках проєкту “Волонтерство під час війни” допомогли закупити для МКП різну техніку: холодильники, пральні машини, мікрохвильові печі. У грудні 2023-го року у Києві відкрився гуманітарний хаб Старобільської районної державної адміністрації, де ми також працюємо. У рамках проєкту “Відкриті двері. Розширення доступу до соціальних послуг”, за підтримки GIZ відкрили Центр підтримки сім’ї.

 — Чи була у вас змога підтримувати тих, хто залишився у Старобільську?

— Одна з наших колежанок приблизно пів року ще залишалась у Старобільську. Через неї наша організація і всі, хто нас підтримує, змогли допомогти багатьом старобільчанам і жителям Старобільського району. Річ у тім, що вже в березні 2022-го року там майже не було працюючих аптек. Якщо якась аптека працювала, там не було життєво необхідних ліків. Починаючи від якогось цитрамона чи анальгіна, і закінчуючи препаратами для тих, хто має, наприклад, цукровий діабет чи захворювання щитовидної залози — їх не було взагалі. Ми зробили гугл-форму щодо потреб у ліках і разом з головним лікарем нашої Старобільської лікарні Романом Чередніиченко організували доставку медикаментів. Ми передавали із Закарпаття багато ліків на Дніпро, далі через перевізників у Старобільськ, а там їх отримували ті, хто потребував. Таким чином ми змогли підтримати багатьох людей. Видали ліків понад 500 особам з хворобою щитовидної залози, 130 особам, хворих на діабет: це і діти, і люди похилого віку. Надавали допомогу також у місця компактного проживання тих людей, які їхали від обстрілів з Сєвєродонецька та Лисичанська. Вони прямували до Старобільська не тому, що хотіли саме туди, а тому що це була чи не єдина можливість виїхати. Колежанка розповідала мені страшні речі: як на сміттєвозі пів сотні людей виїжджали, або 20-25 людей в забитому вщент легковику. Людям вже було байдуже, куди саме їхати, вони просто хотіли потрапити в безпеку і перепочити. Таким місцям тимчасового поселення ми допомагали, щоб цих людей розміщували та забезпечували гарячими обідами, поки це було необхідно і можливо. Коли моя колежанка виїхала, всі наші зв'язки зі Старобільськом перервалися.

 — Розкажіть, якою була мистецька артрезиденція “Аура міста” у Старобільську.

— “Аура міста” була створена у 2019-му році. І перша мета, яку ми собі ставили, коли організовували цю резиденцію, це дослідження ідентичної, умовно кажучи, тієї “аури” міста. А також розширення культурно-мистецької спільноти на всю Україну. В перший рік ми працювали виключно зі Старобільською тематикою і проблематикою. Першу нашу резиденцію підтримував Український культурний фонд. Коли запрошували перший раз митців, ми дуже хвилювалися, чи хтось приїде в Старобільськ, чи це буде цікаво. Тобто чи зможемо ми хоч когось зібрати і як це у нас вийде. Були певні побоювання. Перший раз ми могли прийняти сім резидентів, натомість отримали близько пів сотні заявок. Це насправді був такий дуже цікавий для нас досвід, ми не очікували, що буде такий великий “попит”. Але ми дуже хотіли відкривати для людей Старобільськ, показувати Луганщину, розвіювати міфи, щодо східного регіону та людей, які у нас живуть. Бо і до повномасштабної війни не всі, скажемо, галичани хотіли їхати в Луганську область, тому що боялися. Проте виявилось, що митцям цікавий і формат резиденції, і сама місцевість. Вони в захваті були від Старобільська та його атмосфери. Коли до нас з’їхалися резиденти зі всієї України, ми досить потужно попрацювали. Створили туристичний логотип Старобільська, провели культурне мапування міста, дослідили всі культурні інституції. Ми шукали відповіді на питання, чим цікавий Старобільськ, як можна залучити людей його відвідати, що там можна подивитися, що вивчити? Ми хотіли, щоб частина робіт, які створили митці, залишилась у Старобільську як основа нашої постійно діючої художньої галереї. А інші роботи художники забирали з собою і показували їх у своїх містах: Києві, Тернополі, Одесі. І так частинка Старобільська “розходилась” по всій країні. Перші дві резиденції ми провели на такому драйві вивчення історії, культури, традицій і якихось таких ідентичностей для нашого міста. Ми робили нашу виставку мандрівною, показали її в Лисичанську, Києві, Львові.

Артрезиденція. Старобільськ. Фото Володимира Немира

Для третьої резиденції ми вирішили трохи змінити формат. Вона мала назву “Блокпост” — працювали з ветеранами та ветеранською тематикою, бо вирішили підіймати суспільні проблеми, говорити про те, що нам боліло. Ми провели багато арттерапевтичних занять, де художники працювали з ветеранами, малювали їх. Це була дуже душевна резиденція. Коли ми запрошували учасників бойових дій, вони трохи скептично до цього ставилися, Але потім вже був такий азарт, цікавість. Родинами приходили позувати для наших митців. Це була остання резиденція у Старобільську. Вона проходила у 2021-му році.

 — Як змінилась “Аура міста” зараз?

— Ми відновили нашу резиденцію у Сваляві у 2022-му. Вона мала назву “Евакуйовані”. У нас пів країни були змушені евакуюватись, хтось в нішу область, хтось за кордон, хтось десь переміщується постійно. Тому ми досліджували тему переселенців і їхнього болю. Це і наш біль, бо ми вже двічі переселенці. Ми запрошували художників-переселенців і тих, хто пережив травми від цієї війни. Наприклад, була у нас художниця Світлана Бойкова-Калюжна. Вона нікуди не переселялась, але жила в Миколаєві, який на той час постійно обстрілювали. А син Світлани брав участь у бойових діях та зник безвісти, вона переживає дуже складні часи. У Сваляві мисткиня змогла трішки відпочити, відновитися. Її перебування на резиденції сприяло не тільки відновленню мистецької діяльності, а й душевних якихось сил. Працювали у нас художники з Харкова, художниця з Сєвєродонецька. Вони створили нову виставку “Евакуйовані”, а роботи з неї вирішили не зберігати. По-перше, ми самі без житла й про галерею поки можемо тільки мріяти. А по-друге, інші завдання зараз стоять перед державою. Тому ми вирішили зробити благодійний аукціон і продати роботи. У грудні 2022-го року ми зібрали близько 150 тисяч гривень на квадрокоптер і тепловізор для бригади, яка на той час була на Луганському напрямку. Для нас це дуже символічно. І люди, які придбали картини, розуміли, що вони купують не тільки витвір мистецтва — вони ще вкладаються в нашу спільну перемогу.

Квадрокоптер вже прошитий та доставлений на передову у 66 окрему механізовану бригаду на Луганщині.

У 2023-му році наша резиденція почалася з 1 грудня і завершилась вже 31 січня 2024-го року. Вона була в іншому форматі, тому що ми доєдналися до всесвітньої мережі Artists at Risk, яка співпрацює з українськими резиденціями, що можуть приймати у себе митців, які зазнали негативного впливу від війни. У цьому році ми прихистили трьох художників з Харкова та художницю з Херсона. Вони жили у Сваляві два місяці, відпочивали, відновлювали сили, відвідували екскурсії. Також мали змогу пройти психологічні сесії. І водночас вони створювали власні художні роботи під єдиною темою “Художня адаптація — відновлення через мистецтво”. 28 січня ми зробили нашу фінальну виставку, на яку запросили всіх охочих.

Виставку робіт митців – резидентів «Аури міста – 2023-2024» відкрили у кафе «Mirella» у Сваляві 28 січня

 — Де ви знаходите сили після вже другого переселення, що вас надихає і мотивує рухатися далі?

— Для мене друге переселення, можливо, легше було переживати, аніж першого разу. Тому що вперше мені знадобилось багато часу на адаптацію, на прийняття цієї ситуації. Я пролила дуже багато сліз. Я дуже довго все заперечувала: ну не може так бути, як це могло з нами статися, як це я покинула свій будинок, який ми з чоловіком повністю самі робили з любов'ю, як я могла залишити свою роботу? Вдруге це відбулось моментально швидко. За ці роки, прожиті з початку російського вторгнення у 2014-му, я вже для себе зрозуміла, що все матеріальне не таке важливе, як важливо життя, як важливі справжні стосунки з людьми. Тому мені легко було відпустити все матеріальне. Було важливо зберегти людей, зберегти команду, зберегти рідних і рухатись далі, допомагати тим, кому я можу допомогти. Я розумію, що життя — воно таке коротке, і треба просто швидко рухатись, щоб все встигнути, що ти хочеш зробити. І на це, насправді, не так багато часу. Коли ти змінюєш свої цінності, то вже не так прив’язуєшся до тих стін.

 Інтерактивна програма до Дня всіх закоханих 

Звісно, за Старобільськом я дуже сумую, але більше все ж за людьми. Люди роз'їхалися, і коли ми будемо повертатися — з ким повертатися, з ким відбудовувати, з ким все розчищати? Маю деякі побоювання, бо люди асимілюються. Мине ще кілька років, і, на жаль, мало хто захоче повертатися в Луганську область.

Анастасія Дашко

Фото з соцмереж героїні