“Я думала — це кінець й щосили стискала доньку в обіймах, сидячі під сходами на підлозі” - історія війни Тетяни Бондаренко

Тетяна Бондаренко — активістка з Луганщини. Після окупації рідного Луганську з родиною перебралася до Сєвєродонецька. У місті активно опікувалася впровадженням різних ініціатив з розвитку громадського сектору, проводила тренінги з дизайну. Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало жінку у Києві. На той час Тетяна була на тридцятому тижні вагітності, чекала на донечку. Про роботу в Сєвєродонецьку, страх за життя, чудову німецьку родину, яка прихистила жінку при надії та народження донечки Вікторії за тисячі кілометрів від рідного дому — читайте в інтерв’ю “Сєвєродонецьк онлайн”.

Життя до…

Тетяна Бондаренко з родиною

Я — дизайнерка комп'ютерної графіки за фахом. У Луганську у нас з чоловіком був невеликий бізнес — оперативна поліграфія та послуги дизайну. Після переїзду до Сєвєродонецька, у принципі, займалася тим самим. Єдине, що обладнання друкарське вивезти нам не вдалося з окупованого Луганська, тому бізнес став "меншим" і я мала час займатися громадською діяльністю. Була координаторкою з моніторингу прозорості роботи міськради. Також брала участь у провадженні та адвокації медичної реформи на рівні громади. Проводила тренінги для лікарів щодо розвитку клієнтського сервісу. Ще були майстеркласи в Рубіжному з дизайну. До повномасштабного вторгнення два чи три роки жила під Києвом. Чоловік змінив роботу, я — за ним. Відчувала нутрощами, що не треба лишатися на Луганщині…

Повномасштабне вторгнення…

“Я не була готова, чесно. Думала що буде загострення на сході, але щоб все було так…”

Ми спали з чоловіком, прийшла старша донька й попросилася лягти до нас. На той момент їй було майже 13. Це було дивно, але я подумала, що може страшний сон. Спросоння чую - собака на сходах крутиться, а їй було не можна підійматися на другий поверх. Хотіла було встати насварити її, але почула вибух десь дуже далеко. Я вже чула ці звуки у 2014-му, я чітко зрозуміла, що воно... Лежала тихо, навіть боялася дихати, не хотіла лякати доньку та розбудити чоловіка. Але через хвилину вже задзвонив телефон — сусіди всі переписувалися та перепитували, чи не почулося їм…

“Був дуже важкий день, багато сліз, багато емоцій, багато страху”

Тетяна з донечкою

Я була на 30-му тижні вагітності. Батьки чоловіка жили у Сєвєродонецьку. Спочатку не зорієнтувалися поїхати, а потім це вже було дуже складно. Донька сильно панікувала. А найболючіше, що ми, як мама й тато, не могли її заспокоїти, а часом здавалося — просто безсилі її захистити... Найстрашніше було, коли винищувач пронісся дуже низько над самим будинком.

"Я думала — це кінець й щосили стискала доньку в обіймах, сидячі під сходами на підлозі"

Там ми й спали першу ніч. Якщо можна назвати це сном, звичайно... Далі були десять днів у підвалі сусідів, багато турботи один про одного людей, які один одного вперше бачать, й абсолютне відчуття безнадії та якоїсь нереальності подій

Рішення їхати… 

 
“Вдень ми прибігали додому та готували їжу для хлопців з ТРО. А ввечері знов збиралися у підвалі, бо так здавалося безпечніше” 

Одного вечора ми вирішили, що треба спробувати виїхати. Зібрали по крупках інформацію, як можна проїхати, та деякі речі й рано-вранці трьома машинами рушили. Боже, як згадаю... Перші 200 км ми їхали 17 годин! Бо тягнучки з машин, просто нереальна кількість людей намагалися виїхати з Києва... Багато машин з написами “Діти”, з білими ганчірками на вікнах. Я всю дорогу думала, що так не можна робити, що для м…лів це — як мішень, Навпаки... Бо людського вони не мають нічого, це я ще з 2014-го пам'ятаю. Через цю тягнучку, здавалося, не встигали проїхати всі блокпости до темряви. Летіли розбитими дорогами без фар у пітьмі. Той ще досвід керування автівкою! Де ночували — я не пам'ятаю. Якийсь населений пункт. Але жіночка у віці нас зустріла серед ночі, нагодувала й спати вклала у своє ліжко. Довіку вдячна.

Наступного дня дісталися Івано-Франківська. Там я опинитися у лікарні на збереженні, а чоловік пішов реєструватися до військкомату. Моя гарна подруга вмовляла мене виїхати за межі України хоча б до народження молодшої дитини. Чоловік теж цього хотів. Я була проти. Але у Франківськ теж почало прилітати...

 
“Після того, як щось розірвалося біля вікна, де було моє ліжко в пологовому, де я була на збереженні, я вирішила, що таки треба виїжджати хоча б заради дітей”

З переїздом за кордон, а саме до Німеччини, мені допомогла колежанка моєї доброї знайомої, яка на той час вже була там. Вона якось швиденько знайшла родину, яка могла нас прийняти. Вони готові були взяти мати з двома дітьми та собакою. Це прям про мене, подумала я...
Дорога до Німеччини тривала три дні. Було дуже важко, бо досвід керування авто був мінімальним. Коли доїхали за адресою, нас на вулиці зустрічала хазяйка будинку. Німецька родина — чоловік, жінка, двоє дітей (старший син вже живе окремо, донька — підліток) та чорний пес лабрадор. Мені було ніяково, що ми порушили спокій цієї сім’ї. Вони підготували кімнату для нас.

"Це було неймовірно: квіти, фрукти, подушка для вагітних, лежак для моєї собаки, солодке для старшої доньки, повний набір косметичних виробів, навіть, гумки для волосся — все підписане українською! Та лист мовою про те, що нам у цьому будинку, не дивлячись на обставини, раді та хочуть допомогти"

Турбота німецької родини

Я була в шоці, приємному, звичайно. Я дуже вдячна Патриції, Ральфу та їхній Ліліт за щирість та доброту. Ми прожили в них два місяці, поки не народилася Вікторія.

Маленька Вікторія

Вони знайшли будинок для мене, меблі, посуд, все необхідне на перший час. Допомагали з організацією пологів, робили для нас документи, взяли на себе навіть мою собаку, поки я була ще вагітна. Та й зараз допомагають у всьому, ми дружимо, я люблю та поважаю їх, вони мені стали як близькі родичі. Адаптація пройшла плюс-мінус на позитиві саме дякуючи їм. 

Дружня Німеччина

Мені дуже комфортно в Німеччині. Принаймні, у Баварії. Німці тут веселі, щирі. Стовідсотковий плюс для мене — це можливість запланувати все на рік вперед. Візити до лікарів, наприклад, коли вони планові. Хоча багатьох це навпаки засмучує. Всі, кого зустрічаю, у курсі ситуації в Україні, засуджують путіна та співчувають щиро українцям.

Про дім…

Тетяна Бондаренко

В Україні була вже двічі за ці два роки. На Луганщину поїду, коли ця земля буде деокупована. У Луганську похована моя мама, поїду на її могилу, не була там десять років. Дорогою побуду в Сєвєродонецьку, Рубіжному, Лисичанську, Кремінній. Вдивлятимусь й у міста Донецької області, повертаючись назад. Бо майже кожне з них, з цих двох областей, для мене — це багато спогадів, друзів, гарних подій. Впевнена, що зможу вкласти свій досвід у розвиток цих регіонів в майбутньому, після деокупації. Але жити, на жаль, там більше не зможу…