Від окупованого Старобільська до Європи: як українка адаптується до литовського соціуму та працює на Україну

Від окупованого Старобільська до Європи: як українка адаптується до литовського соціуму

Анна народилась і виросла в Старобільську. За освітою - перекладачка з мови гінді, зараз професійно перекладає книги для українських замовників, цікавиться літературою. До 2022 року вона брала активну участь у культурному житті свого міста, займалась мовним клубом та відвідувала заходи. Проте війна змінила не тільки її життя, але й життя міста.

Анна поділилась з "Сєвєродонецьк онлайн" своєю історією, спогадами з окупації та досвідом еміграції.


 — Ваше зростання припало на Старобільськ, батьківщину Сергія Жадана. Чим ви цікавились, які були хобі? Що вам допомагало займатись культурою?

 — Так, це батьківщина Жадана, він вчився у тій самій гімназії, що і я. Мені з дитинства дуже подобалась література, подобалось писати. Навчання у Старобільській гімназії мені дуже у цьому посприяло, бо в нас була шкільна газета, там я почала вперше друкуватись, потім стала дитячим редактором. Ми брали різні статті, замітки, друкували вірші. Чого ми тільки не робили. І це був дуже класний період.

Старобільськ

 Цвітіння вишні у Старобільську

 — Це була низова ініціатива, ви самі збирались і створювали культурні проєкти, чи були організації, які цьому сприяли?

 — Так, це або люди з сусідніх міст, які приїхали сюди та вирішили зробити тут класно, або місцеві зустрілись з ініціативними приїжджими — і вирішили зробити щось новеньке. До повномасштабної війни місто почало якось розвиватись та оновлюватись, малювались мурали, будувалися споруди, у принципі, почало все покращуватись.

До 2022 року це все розвивалось. У нас є Будинок Творчості, в якому проводились концерти, у школах проходило багато лекцій, чимало цікавих лекторів з різних сфер навідувалось.

Анна

 Анна в рідному місті

 — А чи були якісь організації, які підтримували культуру? Чи було важко займатись цим самотужки?

 — Оскільки десь в той період, здається, у 2017 році, я почала навчатись у Києві в університеті, то я побачила різницю. У Києві це вільніше відбувалось, вдома треба було трошки докласти ініціативи, докласти зусиль, щоб це зробити. Це було дивно…

У маленькому місті коли ти робиш щось не так, як це зазвичай заведено…ти здаєшся дивним. Часто чулось таке: “А що люди подумають?” Тобто коли ми починали розмовний клуб, я була впевнена, що на нього ніхто не прийде, взагалі ніхто, а ми назбирали 30 людей.

Тобто у нас реально є бажання цим займатися, але всі трохи побоюються починати, тому що “А що всі скажуть? А як це так? А що як не вийде?” У нас, на жаль, так було.

 — Це суспільний тиск чи було більше страшно займатись новим?

 — Тиску не було, проте Старобільськ — це місто старих людей. З маленьких міст люди намагаються виїхати в міста більші. Тому в нас було небагато молоді, а та, що була, — якось боялась проявляти ініціативу. Ніхто не казав: “Не робіть, не можна”. Просто чомусь воно не проявлялось і багато хто їхав туди, де є більше можливостей розвиватись, та й ніхто б у тебе пальцем не тицяв.

Айдар

 Міст через Айдар

 — Ви організовували в Старобільську мовний клуб англійської?

 — У нас була англійська, у бібліотеці ще було трошки української.

 — Ви тоді були шкільного віку?

 — Ні, тоді нам уже було по 20 років, це був уже свідомий вік, скажімо. Коли почалась пандемія COVID-19, я цілий рік провела вдома. Тому я як раз побачила, скільки в нас з’являється всяких ініціатив.

 — 30 людей займались постійно?

 — Перші заняття відвідувало людей 30, потім почала активність спадати, бо там багато було людей дорослих. Вони були старші за нас, у них була робота чи ще щось — це було літо, потім перетекло в осінь, потім ми перейшли на дистанційку, бо стався ще один сплеск ковіду.

Потім ми його поступово прикрили, але на початку це був фурор, тому що такого раніше ще не було ніколи, багато людей приходило й ми це постили в Facebook, це була така подія “вау”. До кінця доходили найвмотивованіші. Але загалом всім подобалось, хто ходив.

 Анна в рідному місті

 Анна в рідному місті

  — А в інших людей були схожі ініціативи? Ви об’єднувались?

— “STB Hub” був об’єднувальною ланкою, тому що, коли ми пішли туди, вони надали саме приміщення для мовного клубу. Також у нас був ще молодіжний гурток, вони називались “Inventors” і, здається, базувалися при університеті. У мене навіть були в ньому знайомі…То вони проводили цікаві зустрічі, колективно грали в настільні ігри. Я небагато знаю про їхню активність, але вони були окремо від “STB Hub”.

Був “Hub”, в який приходили за приміщеннями для всяких ініціатив, за рекламою, а був гурток “Inventors”, правда вони все переїхали, здається, у Рівне, працюють звідти.

Старобільськ

Старобільськ

  — Ви згадали університетський гурток. При якому університеті він існував?

— У нас у місті був ЛНУ ім. Тараса Шевченка. Спочатку був філіал, а з 2014 року — з Луганська переїхав університет. Оскільки людей побільшало, то було для кого це робити, і було кому робити. Це все робили студенти, це чисто їхня ініціатива, вони зібрались і зробили собі таку організацію “Inventors”.

 — Чи був зв’язок коли ви їхали зі Старобільська влітку 2022 року? Що ви знаєте про ситуацію з інтернетом?

 — У Старобільську зв'язок поганий, інтернету півтора року не було, от зараз лише вмикають. Дуже повільно, дуже поступово, не у всіх він є. Так, інтернет всюди був, але чомусь саме в Старобільську його не було, оскільки у нас транзитне місто. У нас зручно їздити всюди через місто, та через те, що багато їздить техніка, постійно обривали дроти. І, схоже, обірвали так, що його виключили. Інтернет був тільки в адміністрації, і тільки зараз почав доходити й до інших людей.

Там відновлюють оптоволокно, воно обривається…Кожен день бачу новини, що то там, то там інтернету не буде…Ну, таке. По селах навколо був інтернет, в нас немає. Іноді годину намагаєшся подзвонити додому.

 — Техніка — це військова?

 — Так, машини, БТРи, військова техніка, просто машини. Я не знаю, чим саме відірвали дроти для інтернету, але, коли я там була, їздили військові машини, і з військовими, і з технікою.

Старобільськ

Рідні краєвиди

 — Якими запам’ятались умови в Старобільську?

— Коли на початку я ще була там — то пам'ятаю, що в місті побільшало людей. У нас були тихо, без обстрілів, тому приїжджали люди з тих територій, де було гірше, бо більше нікуди. У нас зараз немає умов нормальних. Там зараз дуже високі ціни, завищені, дуже все змінилось у негативний бік життя.

До людей ставлення теж змінилось, бо у Пенсійному фонді стоять старі люди всередині — їх навесні, у холоді, виганяють на вулиці, щоб не створювали натовпу. Ти запросто захворієш, запросто намокнеш, якщо вийдеш під дощ на холод. Умови жорсткі.

 — Як ви думаєте, наскільки можуть бути в безпеці ті, хто там залишився?

— Якщо ти українець там, то маєш оформлюватись як іноземець. У мене взагалі смішно вийшло, адже я народилась там, але прописка у мене київська, у гуртожитку. Можуть косо дивитись, думаю, можуть слідкувати, тобто якщо українець, — працювати там було б страшно.

Старобільськ

 — Тобто вони не зважали на те, що ви народились там, їм було важливо лише те, що ви живете в Києві?

— Оскільки я п’ять чи шість років вчилась в Києві, для них ти вже все…Офіційно прописаний там, ворог народу…Оскільки там заборонили VPN, і в росії теж заборонили, ти там не зможеш там багато чим користуватись, оскільки ти українець.

 — Що було дискомфортним при переїзді до Литви? Що було найважчим викликом?

 — При переїзді в Литву нам пощастило, ми потрапили в центр біженців, він тоді був відкритим, зараз, я так розумію, він закритий. Там ти можеш жити три дні, і там найважчий етап був — це знайти собі житло. Тому що за три дні ти маєш себе кудись приткнути.

Спочатку нам навіть у цьому центрі допомогли знайти безоплатне житло, правда безоплатне житло — це була хата десь в лісі, до міста було далеко. І ти не знаєш, до якої людини ти їдеш. По голосу ти наче чуєш, що людина “окей”, а вона потім виявляється “не окей”.

Вільнюс

 Вільнюс

 — Розкажіть, будь ласка, про побут у Литві та загальне враження. Що вам запам’яталось?

— У Литві чимала кількість біженців з України мешкає. Переважно живуть у великих містах. На початку повномасштабного вторгнення люди приїжджали у центри для біженців, де можна було отримати набір продуктів та гігієни, сім-картку, рекомендації з працевлаштування та житла. Також видавали картку на певну суму грошей, якою можливо було розрахуватися в супермаркеті.

У такому центрі можна було жити протягом трьох днів, бо наплив людей був таки чималий. Центри біженців поступово закривалися, бо Литва маленька, економіка не витягує допомагати ще й приїжджим.

Центр біженців міг допомогти знайти безоплатне житло, але таких варіантів було насправді мало. Тому житло платне. Ми можемо подати заявку, щоб як малозабезпечені верстви населення отримати субсидію на проживання.

Також адміністрація міста чи селища, в якому ти мешкаєш, раніше кожні два місяці видавала продуктові набори, причому дуже гарні. На одну людину могли дати літр молока, пакет цукру, борошна, гречки, рису, макаронів, перловки, згущене молоко, печиво, кілька баночок тушонки, а також іноді видавали мийні та засоби особистої гігієни. Наразі планують ввести такі картки, як на початку в центрах біженців видавали.

Гуманітарною допомогою протягом першого року війни також займався Червоний Хрест і Мальтійський Орден.

Якщо в тебе немає роботи, ти стаєш на біржу праці, і поки шукаєш роботу, можеш отримувати від держави кошти. Біржа загалом пропонує чимало варіантів працевлаштування, та більшість робочих місць потребує знання литовської мови.

Стосовно медичних послуг, то тут насправді по-різному.

У деяких клініках на сайті прямо прописано, що як іноземець чи українець ти маєш право отримати медичне обслуговування, але платне. У деяких лікарнях тобі теж про це скажуть, але будуть дуже криво дивитися. Хоча от коли ми приїхали, то нам видали реєстраційний номер і там же був номер пацієнта, за яким теоретично мали надаватися медичні послуги. Чомусь не спрацювало.

Вільнюс

Вільнюс

  — Чи були відчутні стереотипи стосовно українців?

— Це був якийсь дискомфорт через те, що ти приїхав з України, ти місцевої мови не знаєш, ти нічого до пуття не знаєш, і ти відчуваєш ніби ти винен щось цим людям… Вони тебе захистили, і ти їм щось винен - працювати, платити податки й так далі. І це дуже незручне відчуття, адже ти відчуваєш, що ти не в себе реально вдома, а ти десь на чужому місці, і ти ходиш принишклий.

У мене є іноді відчуття ніби я боюсь, що люди дізнаються раптом, хто я, що я не місцева. Спитають: “А чого ти не так платиш податки?” чи “Чому ти не так щось робиш?”, “Чому не так працюєш” і так далі.

Також, через мовний конфлікт, через те, що литовська — досить складна мова, я або англійську іноді використовую, якщо це спілкування, наприклад, з персоналом у магазині. Або, якщо це люди старшого покоління, то, побутово, російською. І в мене завжди в голові така думка: “Окей, я зараз скажу щось російською… — тут багато мігрантів також з Білорусі є, з росії… Що людина подумає, вона здогадається, що я з України, чи ні?”

Для мене було дуже важливо, щоб люди розуміли - я не з росії приїхала. Оце такий був tricky moment, я б сказала. Він і зараз є, але, враховуючи, що в мене зараз робота онлайн, я зараз нікуди не ходжу - наразі цей момент випадає, я б сказала.

Святкування Великодня у Вільнюсі

 Святкування Великодня у Вільнюсі

 — Ви кажете що знайти роботу було важко, проте багато людей не мали змоги отримати значні професійні здобутки в Україні перед тим, як почалась війна. Чи можете ви сказати, що вища освіта допомагала при пошуку роботи? Чи престиж професії допомагав адаптуватись?

 — Це залежить, якщо в тебе освіта базова, і ти ще не встиг навчитись до пуття нічого робити, — всі йдуть в центр зайнятості та стають на облік як безробітні. Тоді тобі центр зайнятості пропонує якісь вакансії.

Я взагалі приїхала, це літо… Кажу: “Я викладачка англійської та перекладачка”, мені сказали: “Ну, поки що, таких вакансій немає”. Але загалом хтось шукає через біржу, хтось шукає сам, якщо досвіду немає взагалі, то я знаю, що люди йдуть працювати на заводи.

У нас мережа супермаркетів найняла людей працювати касирами. Можуть теоретично взяти в клінінговий сервіс або в автомеханіку, якщо ти маєш досвід, або просто готовий багато вчитися. І будеш вчитися. Але треба, щоб тебе ще хтось вчив. А то беруть на роботу і кажуть: “Іди працюй”. А ти не знаєш як. Тут хто як попаде. Наприклад, мені не змогли підібрати роботу, бо мені прислали вакансії з ІТ, я пробувала пройти курси з ІТ, але воно не йшло.

Робота

Робота

 — Це проблема ринку? Литовцям всередині країни легше знайти роботу з аналогічним рівнем освіти? Чи створює мовна різниця ще додаткові проблеми?

— Це, скоріше, мовне питання, тому що якщо ти відкриєш сайт із вакансіями, то багато де написано, що потрібна саме литовська мова. А ти її або не знаєш, або знаєш недостатньо. Через це багато вакансій для тебе закриті. От навіть була вакансія на працівника “Нової пошти” і там була вимога, що ти маєш знати литовську мову. Не знаю, чи буде якийсь литовець щось слати в Україну, але саме через це багато вакансій недоступні.

Я збиралась подаватись на викладача мови гінді на курси, бо тут є університет, у мене там уже є контакти, і мені радили, але я не знаю литовської мови. Як я буду вести курси мови гінді литовцям? Це гарне питання…Мовне питання багато в чому обмежує.

Є на сайтах роботи підрозділи з роботою для українців, і там прописано, що ти будеш без мови іти працювати. Тобто там простіша робота. Кур’єр, перевізник, касир. Тому через мову точно буває складніше.

Вільнюс

 Вільнюс

 — Чому ти поїхала з Каунаса до Вільнюса, це було вимушене рішення?

— У Каунасі був центр біженців (на 3 дні), але у Вільнюсі ми знайшли житло, у Каунасі його немає.

Текст: Олеся Дерзська