“Родини захисників не мають відчувати забуття”: як активістка з Луганщини допомагає сім’ям полеглих воїнів

Ірина Сельницька — вже двічі переселенка, громадська діячка, удова військовослужбовця 111-ї бригади ТРО ЗСУ Сергія Сельницького, якого посмертно нагородили орденом “За мужність” третього ступеня. Нещодавно вона долучилась до оновленого складу Ради родин загиблих захисників і захисниць України при Міністерстві у справах ветеранів, де представляє Луганську область. Про своє бачення роботи в новому напрямку, проблеми, з якими стикаються родини полеглих воїнів, та про нові проєкти в евакуації пані Ірина розповіла “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — Ви займалися громадською діяльністю ще на Луганщині. Розкажіть, як все починалось та які проєкти втілювали?

 — У 2014-му році ми з родиною переїхали з тоді вже окупованого Первомайська (нині має назву Сокологірськ) до Лисичанська, який на той момент вже звільнили. До цього я займалася підприємницькою діяльністю, мали з чоловіком налагоджений овочевий бізнес, але все залишилось на окупованій території. Трошки оговтавшись, я почала думати, як все відновлювати. І побачила, що в Лисичанську не було дитячих закладів, кафе. Я почала шукати фінансову підтримку. Взяла участь у конкурсі грантів від ПРООН, і серед багатьох інших ідей комісія повірила в мою. У 2015-му році відкрила такий собі дитячий коворкінг “Капітошки”, соціальне підприємство — одне з перших на Луганщині. На жаль, існувало підприємство не довго. Але до мене в “Капітошки” приходили переселенці, один день на тиждень для дітей ВПО послуги були безкоштовні, як і для місцевих дітей з інвалідністю.

"Капітошки"

Ми спілкувались, так знаходились однодумці. Наприкінці 2016-го року у нас вже була потужна команда, і ми вирішили зареєструвати власну громадську організацію. Назвали її “Міст 3.10”. Міст — тому що це завжди об’єднання, старого і нового, минулого і майбутнього. Але виявилось, що така назва вже зареєстрована. А ми збиралися 3-го жовтня — так вийшло “Міст 3.10”. А якщо скласти 3 і 10, буде 13 — тринадцятий регіон, тобто Луганська область.

"Капітошки"

Чим ми займались? Ми намагались відновлювати все українське в Лисичанську. На жаль, багато українського було втрачено. І ми намагались це відновлювати через культурні заходи. Наприклад, організували вертеп. А у 2019-му році нам спало на думку провести Фестиваль вертепів. Нас підтримали 12 колективів з різних куточків Луганщини та Донеччини, у вертепній ході взяли участь понад 200 учасників, а загалом долучились понад 1000 людей. Ми пройшлися містом і разом на площі співали різдвяні пісні.

Вертеп

Також організували театральний майданчик документального театру “Новий Лісабон”. Це була можливість через мистецькі заходи впливати на місцеву владу та суспільство загалом. У репертуарі було п’ять п’єс, які ми показували не тільки нашій громаді, але й возили їх у Донецьку область, а відеозаписи доступні в мережі для всіх охочих.

Театральний майданчик

Ще один потужний волонтерський захід — Music Camp у Лисичанську. Це був перший музичний табір міжнародного рівня на Луганщині. У нас не було фінансування, збирали гроші серед підприємців, взагалі серед всіх жителів міста. Є така шановна пані з Америки Констанція Фортунато. Вона розробила спеціальну методику: за п'ять днів навчання і репетицій діти можуть заспівати хором пісні різними мовами у супроводі професійного симфонічного оркестру та заграти на двох музичних інструментах. Про цей проєкт я випадково почула на одному тренінгу й мені дуже захотілося, щоб наші діти, які вже тоді зростали неподалік від лінії зіткнення, мали таку можливість. Це й відбулося.

Music Camp

 — Чи вдалося продовжувати громадську діяльність в евакуації?

 — Я також є членкинею громадської організації “Ветерани АТО Луганщини”. Моїм першим завданням на початок повномасштабного вторгнення було вивезти родини ветеранів АТО/ООС, Ми знали, що вторгнення неминуче, але його масштаби зрозуміли вже пізніше. У нас вже заздалегідь була домовленість з водієм автобуса, і з першими вибухами в Лисичанську я почала збирати жінок, дітей, і ми поїхали з міста. Спершу приїхали в Кривий ріг, там розселили 18 людей, які були зі мною. І треба було вже допомагати нашим хлопцям: на момент вторгнення бійці нашої 111-ї бригади ТРО були в прямому сенсі “голі і босі” і без зброї. Зброєю ми, волонтери, не могли забезпечити військових, але допомагали їжею, бронежилетами — цього всього бракувало. Також постало питання організації гуманітарного штабу в Лисичанську. Члени нашої організації взяли в цьому активну участь, допомагали “гуманітаркою” місцевим жителям у міру своїх можливостей та поки дозволяла безпекова ситуація.

Потім ми долучилися до підтримки саме переселенців не тільки з Луганщини, але й з інших регіонів, де були активні бойові дії. Наша організація була релокована в Червоноград Львівської області, де ми мали партнерів ще до повномасштабного вторгнення. Червоноградська громада прийняла багато переселенців, тож роботи не бракувало. Фінансово нас підтримав уряд Німеччини, і ми надавали соціально-психологічну підтримку: це були майстер-класи, поїздки, сплави на байдарках, також працювали психологи. С червня 2022-го по лютий 2023-го ми допомогли понад 1000 дорослих та 500 дітям, у бюджет місцевої громади привнесли понад два мільйони гривень. Ще на пів мільйона закупили обладнання для реабілітації, у тому числі і військових, які знаходились тоді і зараз знаходяться в громаді.

Також під час акції “16 днів проти насильства” був створений відповідний мурал. Місцеві побачили в цьому сенс і планують створити ще мурали, щоб на їхній основі започаткувати окремий туристичний маршрут. Таким чином переселенці вносять зміни в життя громади. Я також є членкинею Ради ВПО Лисичанська та третім заступником голови Ради з питань ВПО Червонограда. Також працюємо.

Мурал

 — Ваш чоловік воював у складі Луганської бригади тероборони. Як він долучився до лав ТРО?

 — Сергій добровольцем став на захист України ще у 2016-му році. Хотів ще у 2014-му, але вирішив допрацювати шахтарський стаж і пішов на шахту “Тошківська”. З 2016-го по 2018-й він служив. Після початку повномасштабного вторгнення, щойно пролунали перші постріли, вони разом з нашим молодшим сином пішли в ТРО. О 8 ранку 24 лютого вже були там. Я їздила з волонтерською допомогою до хлопців. Крайній раз я була у Лисичанську 8 травня 2022-го року. Тоді ще путін залякував, що щось страшне буде 9 травня. Але треба було їхати — і ми поїхали. Згодом Лисичанськ, на превеликий жаль, довелося залишити, бригада перемістилась у Донецьку область. Але частина воїнів ще виконували задачі на Луганщині.

Сергій служив у розвідувальній роті. 22 червня поблизу Привілля снайпер поцілив у його побратима. Мій чоловік кинувся допомагати, снайпер поранив і його. Пізніше медики сказали, що Сергія можна було врятувати, якби вчасно надати допомогу. Але рашисти не давали можливості забрати його з поля бою, вели дуже щільний вогонь. Поранення було десь о 23 годині, а до Бога чоловік пішов приблизно о 3 ранку, боровся за життя чотири години. Тіло забрали наступного дня. Коли постало питання поховання, ми вирішили, що це буде Червоноград. Сергій похований на Алеї Героїв. Громада присвоїла йому звання почесного громадянина посмертно. Також посмертно має нагороду “Орден за мужність” третього ступеня.

 — Ви представляєте Луганську область у Раді родин загиблих захисників і захисниць України при Міністерстві у справах ветеранів. Які ви бачите основні напрямки своєї роботи в цьому органі?

 — Мене в оновлену Раду родин загиблих захисників і захисниць України порекомендувала громадська організація “Ветерани АТО Луганщини”. Це волонтерська посада. Було три кандидатури. Про своє бачення роботи ми розповідали представникам Луганської обласної військової адміністрації і Міністерства у справах ветеранів. Затвердили мою кандидатуру. Чому мені важливо бути там? Я маю досвід громадської діяльності, взаємодії з гілками влади різного рівня. Моя родина на собі відчула все, через що проходять близькі загиблих захисників та захисниць. Це і певна несправедливість, і забуття від держави. Напрямки роботи різні. Наприклад, є певний розподіл родин “до 2022-го” і “після 2022-го”. Я вважаю, це не вірно й цього треба позбуватися. Війна у нас уже йде одинадцятий рік, такого поділу не має бути. Є моменти врегулювання видачі документів для родин загиблих військовослужбовців. Гідне вшанування пам'яті захисників та захисниць — також дуже важливий момент. Є низка соціальних питань: і психологічна підтримка, і санаторно-курортне відновлення, медична допомога. Іноді здається, що держава про це підзабула.

Перше знайомство з членами оновленої ради було онлайн. Нещодавно вже у Києві відбулося засідання з усіма представниками та представницями та заступником міністра у справах ветеранів Фархадом Фархадовим. Рада поділена на групи за конкретними напрямками. Я обрала собі вшанування пам'яті загиблих.

 Робота

 — Чи є якісь специфічні проблеми, з якими стикаються саме родини загиблих захисників з Луганщини?

 — Наразі я ще вивчаю всі ці проблеми, збираю інформацію, щоб згодом мати змогу не тільки донести її, але й запропонувати варіанти рішень. Наприклад, до мене зверталися як з Луганщини, так і з інших регіонів з такою проблемою: тіло захисника залишилось на окупованій території. Є підтвердження, що це був військовослужбовець, який віддав своє життя за Батьківщину. Але немає тіла й немає місця, де б могли вшанувати його чи її пам’ять. Це важливий момент. Також є питання автоматичного перерахунку пенсій через 2 роки родинам загиблих.

Пані Ірина закликає родичів загиблих гуртуватися для захисту своїх прав та збереження пам’яті про близьких. Зв’язатися з нею можна за номером телефону +380955513531 або написавши на електронну пошту bridgh03.10.16@gmail.com.