«Навіть дірочку могла зашити так, що там буде квітка»: історія народної майстрині Луганщини Людмили Свілогузової

16 травня в Україні відзначають День вишиванки. Хоча свято це доволі молоде – його започаткували лише у 2006 році – воно встигло полюбитися українцям. Кожний у ньому бачить своє: і данину традиціям, і єднання поколінь, і силу національного духу. Врешті, вишиванка – це просто красиво.

Тішить, що до наших днів мистецтво вишивки вдалося зберегти та примножити зусиллями народних майстринь. І Луганщина тут не виключення. У нашому краї жили й живуть рукодільниці, здатні творити ниткою та голкою самобутні шедеври.

Одна з таких – сватівчанка Людмила Свілогузова. Людина, з-під рук якої вийшли сотні авторських робіт, яка жила вишивкою та мала десятки учениць. На жаль, Людмили Володимирівни не стало у 2020 році. Але про творчість та спадок майстрині “Сєвєродонецьк онлайн” попросив розповісти її онуку – Ганну Ляшик.

– Ганно, ваша бабуся була досить відомою постаттю у Сватовому. Розкажіть про неї: чим вона займалася, яке місце у її житті посідала вишивка?

– Бабуся завжди жила в одному ритмі з рідним містом: відвідувала всі заходи, була активною учасницею художньої самодіяльності. Виступала у складі народної хорової капели ветеранів, народному ансамблі «Пролісок» у Сватівському будинку культури.

Людмила Свілогузова

Одна з її пристрастей – краєзнавчий музей Сватового. Вона була членкинею ради музею. Також поповнювала його фонди унікальними експонатами: від старовинного чорного палантину з білою вишивкою шовком до колекції власних авторських рушників різних років та картин («Козак Мамай», «Матір Сва»).

У свій час вона працювала інспекторкою відділу культури у Сватовому. Була також ретушером-фотографом і майстринею цеху Куп’янського ливарного заводу. Але вишивка супроводжувала її все життя: від раннього дитинства до останнього подиху.

У першому шлюбі вишивала, ховаючись від чоловіка. Бо він не виносив це заняття. Тож шила навіть по дорозі на роботу, на завод, їдучи дизелем зі Сватового до Ківшарівки. Працівниці цеху згадували її як дуже турботливу жінку, яка давала можливість і виспатися, і у вільні хвилинки навчала «дівчат» вишивати та в’язати.

Одружившись з другим чоловіком, вже бувши на пенсії, бабуся присвятила всю себе вишивці, бо мала надзвичайну підтримку коханого, який на себе взяв навіть всі хатні справи.

За свою майстерність у 1998 році вона отримала звання «Народна майстриня декоративно-прикладного мистецтва Луганщини». На I, II Всеукраїнських оглядах народної творчості демонструвались її авторські роботи «Козак Мамай», «Козак Слобожанський», рушники «Краплина», «Суботівські візерунки», «Замовляння», «Зірка Перуна».

Крім того, вона була членкинею обласного народного клубу майстрів декоративно-ужиткового мистецтва «Лівша» та районного – «Берегиня». Як одна з кращих майстринь області, отримала почесне право вишивати «Рушник Єдності» під час Всеукраїнської національно-мистецької акції у серпні 2007 року.

Процес вишивання «Рушника Єдності»

Остання робота бабусі так і залишилася незавершеною. Я забрала її з собою разом ще з чотирма рушниками на Черкащину, коли почалося повномасштабне вторгнення. Рушник зберігається у такому ж вигляді, яким його залишила бабуся, коли в останній раз тримала його в руках (у день інсульту). А вже за місяць бабусі не стало...

Незавершена робота майстрині

– Ви кажете, що вишивка супроводжувала пані Людмилу з дитинства. Де і як вона вчилася цього?

– Вишивати Людмилу Володимирівну навчила її бабуся, яка в дитинстві була їй за маму. З її шести років вони разом вишивали кисети військовим на фронт. Відтоді бабуся так прикипіла до цього заняття, що воно стало її життям.

Взагалі бабуся – із роду вишивальниць. Розкажу нашу сімейну історію.

У Сватівському міському краєзнавчому музеї зберігалася вишиванка (маємо надію, що вона за час окупації не зникне з фондів), яку бачили, мабуть, всі, хто хоч раз відвідував заклад. Датується вона 1890 роком. Сорочка вишита на китайському крепдешині шовковими та золотими нитками.
У 19 столітті у польського пана Паскевича гувернанткою працювала італійка Домініка, в яку той закохався. Коли вона від нього завагітніла, Паскевич відправив жінку жити до Білорусі, де вона й вишила цю сорочку.

Сорочка, вишита прабабусею пані Людмили

Дочка Домініки, Наталія, коли їй виповнилося 16 років, приїхала на молитву до Києво-Печерської лаври. Там її зустрів хлопець Гнат, який привіз дівчину у Сватове. Разом з нею у місті опинилася ця сорочка.

Анна Ляшик у сорочці, вишитій бабусею

До Сватівського музею унікальну річ здала внучка Наталії - моя бабуся Людмила Свілогузова. Вже пізніше за мотивами цієї сорочки бабуся вишила сорочку й мені.

– Бабусине ремесло вишивки примножувалося традиціями інших регіонів, інших майстрів?

– Бувши дружиною військового льотчика, бабуся поїздила разом з ним і територією України, і росією. Тож бачила різні зразки вишивок.

Працюючи у відділі культури, вивчала етнографію краю. В одному з сільських будинків на Сватівщині знайшла старовинний рушник з вишитим написом «На хресті - моя любов, під хрестом – моя могила». Раніше жінки вишивали собі такі рушники, щоб їхні родичі після смерті пов’язували на хресті над могилою.

Тобто мистецтво вишивки вона не переставала вивчати, постійно вдосконалюючи свої роботи. Мала багато книжок, серед них історичні та з різних напрямків мистецтва.

– Можете пригадати, як створювалися її роботи? Вона сама вигадувала сюжети, орнаменти?

– Всі її роботи були авторськими. Кожен рушник, картину чи серветку вона промальовувала на пергаменті й всі зразки зберігала у велетенській валізі. На превеликий жаль, ця валіза залишилась в окупованому місті. Невідомо, чи збереглася вона, бо саме в літню кухню у 2022 році прилетів снаряд.

Рушник-замовляння

Вишивала бабуся й рушники з замовляннями. Практично на кожному була мережка з побажаннями. Причому тексти побажань писала виходячи з того, для кого вишивалась робота: згідно з віком замовника, його характером …

Також інколи просила рідних намалювати їй чи то козака, чи дівчат, чи птахів для нових робіт. Так, голубів, яких намалював їй старший син, мій тато (помер у 48 років), вона вишила на рушнику, який йому й присвятила - «Пам’ять синові». Так вона його назвала.

Два рушника справа й два зліва - роботи Людмили Свілогузової

Правіший  у сіро-білих кольорах - «Пам’ять синові»

Сюжет картини «Матір Сва» взяла з дитячих спогадів. Колі була маленькою, вона тяжко захворіла й навіть на деякий час втратила зір. Її бабуся – Наталія Романівна – розповіла маленькій Люді історію про казкову птаху з головою жінки – Матір Сва, яка прилітає на кущ калини під їхнім будинком.

Дівчинка так хотіла побачити цю казкову птаху, що потроху почала одужувати. Вже маючи своїх онуків, бабуся Люда вишила картину з тією легендарною напівжінкою-напівптахою.

– Чим майстриня надихалася? Говорила вона про це?

– Надихалася бабуся природою, квітами. Завжди брала додому квіточку й вивчала її: пелюстки, тичинки. Видивлялась всі деталі, щоб потім її намалювати та вшити.

– Були у неї якісь ритуали, прикмети, пов'язані з вишивкою?

– Казала, що коли закінчувала рушник, тричі обходила його по колу. А тій людині, для якої вишивала, радила новий рушник сполоснути у річковій воді, тримаючи за течією.

Ще рушники майстрині

– А авторські техніки у неї були? У яких техніках вона любила працювати?

– Коли бабусину роботу роздивлялися експерти, то нарахували понад 10 видів технік, які вона майстерно поєднувала між собою. Але улюблена – гладь. Причому вона вишивала так, що квіти здавалися об’ємними.

– Які саме роботи виходили з її рук? Вишиванки, рушники, картини, все це? Яку кількість предметів (орієнтовно) включає колекція, яку вона створила за життя?

– Орієнтовно бабуся вишивала один рушник за три місяці. Загальна кількість робіт – понад 300, це точно. У переважній більшості – рушники та сорочки. Але також любила бабуся картини та серветки. Могла прикрасити вишивкою й плаття нам, онучкам. Й навіть звичайну дірочку могла зашити так, що там буде квітнути якась квітка.

– Знаю, що частину своєї колекції пані Людмила передала музеям. Де ці роботи зараз?

– Найбільша колекція робіт залишилася у Сватівському міському краєзнавчому музеї. Є робота у Національному музеї народної архітектури та побуту України с. Пирогово.

Один рушник після початку повномасштабного вторгнення передали у музей Корсунь-Шевченківського. Волонтерка, якій ми його подарували за величезну допомогу. Також бабусині роботи є у колекціях у різних країнах світу: у Німеччині, Польщі, США, Казахстані.

– Я також читала, що свої роботи вона не продавала. А пропозицій багато отримувала?

– Чому ж, продавала. Бо на маленьку пенсію прожити, а ще й купити матеріали для улюбленої справи було неможливо. Замовники були завжди: комусь на весілля потрібен рушник, комусь – сорочка.

Рушник справа вважали оберегом Сватівщини

– Яка її робота найдорожча, найпам’ятніша для родини? Напевно, збереглися якісь сімейні реліквії, які будете передаватися далі з покоління у покоління?

– Є такий рушник під назвою «2014». Вона вишила його на початку російсько-української війни. З ним є вже історія. Сусіди казали, що поки рушник у Сватовому, то ворог туди не увійде.

Наразі цей рушник зі мною. І його я вважаю найціннішим. Дуже рада, що встигла скласти хоч п’ять бабусиних робіт з собою, коли виїжджали з міста 24 лютого 2022 року.