Заступник начальника поліції Луганщини Віталій Тарасов про зрадників: "Цю базу ми формуємо з 2014 року. Всім знайдемо місце, згідно з Кримінальним кодексом"

Луганчанин Віталій Тарасов - заступник начальника ГУНП в Луганській області, начальник кримінальної поліції, бойовий офіцер, учасник Антитерористичної операції та операції об’єднаних сил. Він нагороджений орденом Данила Галицького. Війна увійшла в його життя у 2014 році, коли він працював у рідному Луганську заступником начальника управління карного розшуку. Правоохоронець пройшов полон бойовиків, брав участь у спеціальних операціях під час звільнення населених пунктів на Луганщині, організовував роботу поліції.

Сьогодні ми говоримо про 10 років війни, задачі поліції, справедливе покарання для зрадників та мрії.

 - Пригадайте, будь ласка, свій 2014 рік. Як все починалося і коли з’явилося розуміння, що це так просто не мине?

 - У 2014 в Луганську я працював заступником начальника управління карного розшуку. Перше, що згадується, – захоплення будівлі СБУ, а згодом - будівлі облдержадміністрації, там розмістилися озброєні люди. Вони ж почали виставляти свої блокпости. Тоді з’явилося розуміння, що це не просто масові заворушення чи агресивне народовладдя. Наприкінці квітня – початку травня правоохоронцям, які продовжували виконувати свої функції в Луганську, залишатися у місті стало небезпечно.

 - А які настрої панували в особового складу?

 - Ми всі зіткнулися з подіями, які не були характерні для роботи міліції. Рішення довелося приймати швидко, і я задоволений тим, що більшість моїх колег обрали Україну. Навіть, втративши домівку. Ті, хто вийшли з окупованого Луганська, були 100% за Україну. А їх було багато. І там сумнівів не було. Ті, хто залишилися, скоріш за все, не пов’язували своє майбутнє з нашою країною. Але це суб’єктивна думка.

 - Багато людей залишилося працювати на ворога? Їх було більше чи навпаки?

 - Ми знаємо тих, хто перейшов на бік ворога, точну кількість я не можу сказати, бо по деяких ще йдуть досудові розслідування. Були й такі, хто виїхав за кордон, там влаштували свої родини й не пов’язали своє майбутнє ані з Україною, ані з рф. Хтось звільнився і просто мешкає на окупованій території в силу певних обставин. Скільки людей, стільки й рішень.

Віталій Тарасов

 - До того, як остаточно вийти з окупованого міста Ви побували у полоні бойовиків. Можете пригадати ті події?

 - Це сталося 26 травня. У Сватовому був організований штаб для координації дій правоохоронців з керівництвом АТО, при цьому певна частина працівників продовжувала виконувати завдання на місцях. На той час ще було можливо пересуватися територією, тож ми реагували на повідомлення про злочини. Були і вбивства, і розбійні напади, і крадіжки та інші правопорушення.

Окрім цього, ми збирали оперативну інформацію, місцезнаходження блокпостів, місця дислокації техніки та особового складу.

Того дня ми поверталися з наради у Сватовому двома автівками. Нас було шестеро: я, начальник Ленінського райвідділу міліції, наш герой України Сергій Губанов, заступник начальника військового управління Сергій Паращенко, начальник міського управління карного розшуку Микола Топольськов, начальник карного розшуку Ленінського району Олександр Кудінов, начальник Артемівського райвідділу Юрій Бєлозьоров. На блокпосту у Щасті нас оточили десь 40 озброєних бойовиків. Враховуючи їхню значну перевагу, шансів у нас не було.

 - Як вважаєте, це була наводка?

 - Важко сказати, можуть бути лише здогадки.

Тоді перед нами вони розігрували різні сценарії нашого майбутнього: хотіли вивезти на річку, розстріляти. Врешті-решт вирішили везти в захоплену будівлю СБУ. Тримали в підвалі. Там ми просиділи десь 2 доби. Виводили на допити, питали про завдання.

 - Вас вдалося звільнити завдяки тому, що на вулиці вийшли співробітники поліції та стали на ваш захист. Але ви там цього знати не могли. Були сподівання, що випустять?

 - Нам, мабуть, і не вдалося б вийти, проте зорганізувався особовий склад. Понад 400 працівників одягнули однострій та вийшли біля адміністрації з вимогою звільнити нас. Ми не дуже вірили, що нас випустять. Найімовірніше, бойовики не хотіли відкритого конфлікту з працівниками міліції. Врешті-решт, повернули ключі від домівок, телефони, документи та відпустили.

 - А яким було ставлення у полоні?

 - Як відносилися – ви ж самі розумієте. Десь і силу застосовували, десь погрожували прийти додому з обшуком, здійснити фізичний вплив на членів сім’ї. Були погрози розстрілом. Стріляли поряд з обличчями. Начальника Артемівського райвідділу виводили з підвалу, стріляли. Ми думали, чесно кажучи, що не побачимо його більше, й що ми наступні.

 - Там були луганчани чи росіяни?

 - Певна частина була з місцевих. Здебільшого це були так звані «негативні елементи» – раніше засуджені, наркомани, антисоціальні люди. Ми ж бачили, хто стояв на блокпостах. Було враження, що їх тільки випустили з місць всім відомим. Але осередок – кажучи прямо, це була агентура рф. росіяни там були. Так, вони приховували обличчя, свою приналежність – але ж воно було видно й по розмові, і по поведінці.

 - На той час злочинність збільшилася? Я згадую ті часи, як було страшно повертатися додому, не було відчуття безпеки, друзів, колег забирали «на підвал», люди починали виїжджати, бо відчували загрозу…

 - Якщо казати про загальнокримінальні злочини – вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування, крадіжки, грабежі – це особливо не змінилося. Проте з’явилися злочини, які були характерні саме для цього періоду. Їх не назвеш новими, але їх в рази побільшало. Саме те, про що ви кажете: незаконне позбавлення волі, катування, розбійні напади. Представники незаконних збройних формувань приходили до людей, забирали гроші, майно, автівки, викрадали й людей. Раніше таке не було характерно для нашого регіону. Тоді ж зайняло весь простір – чи не щодня і по декілька разів фіксувалися такі злочини. На своїх блокпостах вони давали волю своїм звірствам: затримували безпідставно, у підвалах катували. Переважно звертали увагу на тих, у кого були гроші або проукраїнські погляди.

 - Коли вирішили виїхати з Луганська?

 - Я виїхав до Сватового 25 червня, коли вже виконувати службові обов’язки стало неможливо. На правоохоронців почалося справжнє «полювання». Я доповів керівництву, отримав вказівку про вивід особового складу, який був у підпорядкуванні, – це управління карного розшуку. Для збереження життя особового складу під час пересування розроблялися цілі плани, опрацьовувалися різні маршрути та способи покинути окуповану частину Луганщини. Кожний виїздив різним шляхом – хтось на громадському транспорті, хтось автівкою, хтось потягом. Визначили певний термін та втілювали. Фільтрація на блокпостах була тотальна. Багатьох правоохоронців знали в обличчя, тож перевдягалися у цивільне, не голилися, у кожного була своя легенда - хто він і куди їде. Слава Богу, виїхали всі.

 - На місці робота змінилася?

 - Переїхавши, одразу ж розпочали несення служби в «новому» форматі. Адже це вже була антитерористична операція. Працівники різних підрозділів несли службу і на блокпостах, і в складі зведених загонів. Тоді почалося звільнення Кремінної, Рубіжного, Сєвєродонецька, Лисичанська. Дійшли до Щастя. Навіть зайшли частково у Луганськ.

Робота

 - Скільки часу пішло на те, щоб організувати роботу? Бо, як згадують ті часи ваші колеги, то ночували у спортзалах, не було місця для розміщення.

 - Немає меж, щоб вибудувати роботу якнайкраще. Як на мене, основна проблема була в тому, що не було відповідних будівель, не було засобів роботи, які повинні бути для організації діяльності. Був особовий склад, у якого не було, де мешкати, де розмістити сім’ї. Всі шукали житло, як могли. Хтось знімав, хтось жив у родичів, хтось, як ви кажете, у спортзалі, хтось на блокпосту. Згодом ці тимчасові незручності нормалізувалися. У звільнених великих містах, як от Лисичанськ чи Сєвєродонецьк, була інфраструктура. Було де, хоча б частково, розмістити особовий склад, організувати роботу з виявлення учасників незаконних збройних формувань, структурувати роботу, ставити завдання, якось керувати.

Плюс хтось вирішив працювати в інших регіонах країни, велика частина переформатувалася. Це теж треба враховувати.

Скажу, що переформатування карного розшуку якийсь час зайняло, але завдяки людям, які були налаштовані на результат, на Перемогу, то багато часу це не зайняло.

Робота

 - Карний розшук – це певна еліта поліції. Чи позначився переїзд на роботі? Було, чим займатися саме цьому відділу?

 - У нас була підконтрольна українській владі частина області, де необхідно було забезпечувати публічну безпеку. Також ми у Сватовому перебували менше місяця. Після звільнення великих міст одразу їхали туди. Я в перший день після звільнення Сєвєродонецька був там, зі мною було десь до 15 моїх співробітників, були співробітники Сєвєродонецького відділу міліції – ми почали роботу зі встановлення безвісно зниклих осіб, деяких людей й досі не знайшли. Тих людей, яких викрадали представники незаконних збройних формувань. Виявляли й бойовиків. Було багато затримань. Деякі залишили територію міста, деякі переховувалися. Розкривали злочини, які вони накоїли. Це і вбивства, і розбійні напади. Людей викрадали, грабували, погрожували вбивством, катували. Виявляли речові докази, проводили огляд місць подій.

Виявляли і арсенали зброї, боєприпасів, і місця їхньої дислокації, багато речових доказів знаходили. Була ситуація, коли ми знали, що бойовики нзф так званої «лнр» з рубіжанського заводу «Зоря» вивезли 40 тонн пороху. Хотіли підірвати шляхопроводи. Але ЗСУ не допустили цього, зайшли до міста вже. Ми почали працювати, вилучили цей порох, який вони помістили в фуру. Пластикові бочки десь по 5 тонн поставили, накрили тентом. Кисневі балони. Щоб підігнати на шляхопровід та підірвати. Таким чином вони хотіли убезпечити себе від наступу наших збройних сил. Але не встигли.

Дуже багато озброєння вилучали, схованок багато було. Така щоденна робота була.

 Робота

 - Були якісь гучні історії того періоду, де проявилася майстерність розшуківців?

 - Так, вбивство мера Старобільська Володимира Живаго. Це був резонансний злочин. Події відбувалися взимку 2016 року. Надійшло повідомлення про вбивство. Виїхали на місце. Постріли здійснювалися з короткоствольної зброї, з пістолета Макарова. Він вийшов з роботи та збирався їхати додому ввечері. У посадовця почали стріляли. Інформації було обмаль. Протягом 5 діб справу розкрили. Що цікавого – загалом загиблий переймався питанням облаштування відеоспостереження системи «Безпечне місто», нам це дуже допомогло у роботі. Почали відпрацьовувати всі записи. Встановили, що за деякий час до вбивства прилеглими вулицями їздив ВАЗ 2101. Були характерні ознаки, за якими його можна було ідентифікувати. Це розповсюджена марка. Тисячі таких авто. Почали опрацьовувати власників. За кілька днів в іншому районі знаходимо власника, який напередодні продав машину. Тобто автівку підготували заздалегідь до скоєння злочину. Вийшли на двох хлопців 21 та 22 років, жителів Марківки. Раніше вони вже потрапляли в поле зору за незначні правопорушення. З’ясувалося, що їм певна особа (вона встановлена, наразі він втік до рф) замовила скоєння вбивства. У них із вбитим був конфлікт. За цей злочин хлопцям пообіцяли 10 тисяч доларів. Коли їх затримували, то вилучили зброю. Пістолети, набої, гранатомети, гранати. Майже цілий арсенал. Нас зацікавило походження зброї і чи використовувалася вона раніше. Один з них сказав, що використовував російський вогнемет МРО. У нас їх не було на озброєнні, його передали з російської території для скоєння злочинів. А за півтора року до того був замах на керівника Марківської РДА, з подібної зброї вистрілили йому у вікно, він дивом залишився живий. Граната залетіла не у вікно, а у підвіконня. Вони з дружиною отримали незначні поранення. Ми порівняли залишки гранати з розібраним вогнеметом, все з’ясовували та виявилося, що саме цей затриманий хлопець зробив це. Навчився стріляти з вогнемета по інтернету, як він каже. Того, хто скоїв два злочини, засудили на довічне. Іншого на 15 років позбавлення волі.

Замовника, громадянина України, не затримали. Поки встановили виконавців, він встиг втекти. Ми оголосили його у міжнародний розшук. У росії його затримували, але нам не віддали.

 - Бо він їхній найманець?

 - Я думаю, так. Бо вони надавали зброю. За нашою інформацією, цю зброю надавали спецслужби рф.

 - Багато людей співпрацювало з ворогом?

 - Це десятки тисяч людей. Цю базу ми формуємо з 2014 року. Як то кажуть, всім знайдемо місце, згідно з Кримінальним кодексом, коли деокупуємо рідну землю.

Віталій Тарасов

 - Зараз тих, хто співпрацював з ворогом побільшало?

 - Звісно, їх більше. Бо і вторгнення ж повномасштабне. Зараз окуповано більше територій, то все збільшується в арифметичній прогресії. Всі злочини фіксуються, вся інформація вноситься, якщо є підстави, у ЄРДР.

 - А саме на Луганщині? Адже вже є звільнені населені пункти, там проводиться фіксація злочинів...

 - Звільнено 10 населених пунктів, у яких люди мешкають тільки в трьох. Там дуже мала кількість людей. Але ми туди постійно їздимо, завозимо допомогу, фіксуємо злочини. В основному це обстріли, руйнування житла, загибель. Злочини, пов’язані з війною. Проводиться евакуація.

 Робота

 - Якщо згадати період перед вторгненням, чи були якась інформація напередодні? Чи був план дій?

 - Які плани були, я вам розповісти не можу, бо є певні обмеження. Прогнозувати щось можна було, звісно. Але масштаб ми не могли спрогнозувати. Загострення відчувалося з початку лютого. Ближче до 20 лютого стало відчутніше. Це й обстріли Станиці Луганської, і селищ на Попаснянському напрямку.

Ми спостерігали накопичення російських військ на кордоні. У районі Мілового, Троїцького, Марковки, Новопскова. Але спостерігати та знати, як буде, - різні речі. Планували дії згідно тієї інформації, яка надходила. А сигнали були.

 - Як Ви дізналися про вторгнення?

 - Ми вже декілька днів жили на роботі. У своїх кабінетах. Додому відлучалися перевдягнутися, щось взяти. Співробітники були готові до підйому по бойовій тривозі для виконання завдань, які будуть поставлені. Мене розбудив дзвінок. Багато хто каже, що війна почалася десь о 5 ранку. Але мені о 3.45 зателефонував черговий з ГУНП і доповів, що почалося бойове зіткнення у районі Мілового. Наші прикордонні війська почали відбивати атаку ДРГ росіян. Потім дзвінок про ракетний обстріл Сватового, де у нас була радіолокаційна станція. Там загинуло 6 військовослужбовців. Почали працювати одразу.

 - Думаю, ви чули таку думку, що поліція евакуювалася до Дніпра, на місці майже нікого не було. Чи відповідає це дійсності?

 - Воно, може, комусь і не потрібно розуміти ці дії. Люди бачать з боку, поверхнево. Якщо ти не береш участь у процесі, то може здаватися, що щось не так. Але коли ти живеш у цьому процесі, тобі зрозуміло, які команди віддаються, яким чином формуються документи, даються накази. Все було інакше. Набагато інакше.

Була окупація певних районів майже миттєва. Звісно, велика частина особового складу з цих районів була переміщена до Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного. Просування військ рф було стрімке, рішення приймалися швидко. Залишати всіх у Сєвєродонецьку не було сенсу. Керівник визначив місце дислокації, певна частина перемістилася. Але спецпідрозділи, батальйон поліції особливого призначення, «Луганськ 1», райвідділи, які залишалася на неокупованій на той час території, вони залишилися на місці несення служби. Доукомплектовані, посилені тими співробітниками, які евакуювалися, наприклад, зі Щастя, Новоайдара, Станиці Луганської, Біловодська. Може, у когось було враження, що всі втекли – ні, частина особового складу була відправлена, частина, понад 1 тисячі співробітників, лишилася на місці несення служби.

Були одразу організовані патрулювання. Були організована евакуація людей. Документувалися ті злочини, які розпочалися за декілька днів – це обстріли наших міст, де ми перебували. Це потрібно було все фіксувати. Виявляли корегувальників. Які допомагали армії ворога завдавати удари. Одразу розпочалися так звані фільтраційні заходи – тобто виявлення цих осіб, які передають інформацію. Це цілий комплекс дій.

 Нагородження

 - Невелика частина співробітників виявилася зрадниками. Називали цифру у 10%. Стикалися з цим?

 - Звісно, стикалися зі зрадниками. Ми ці дії документуємо. Є впровадження, повідомлення про підозру, є вже скеровані до суду справи за цими фактами. Звісно, що таке є. Якщо ми скажемо, що немає – це не відповідатиме реальності. Але це не багато людей. Я повністю погоджуюся з тією цифрою, яку озвучив очільник обласної поліції. Я вважаю, що це невелика частина. Я скажу, що набагато більша частина працівників поліції залишилася на територіях, які були окуповані з 2014 року.

 - Зараз частина поліції бере участь у бойових діях. Розкажіть про це...

 - Весь батальйон «Луганськ 1» у повному складі пішов у «Лють», практично весь батальйон поліції особливого призначення – теж. Певна частина співробітників, тих, хто працював у слідстві, карному розшуку, у кадрах і так далі – теж пішли у «Лють» за власним бажанням. Такі рішення кожен приймає для себе сам. Як от у 2024-му розшуківці йшли у «Луганськ 1». Ми спілкуємося з командирами, бійцями, допомагаємо, чим можемо. Частина пішла безпосередньо у ЗСУ чи НГУ.

Тому сказати, що поліцейські не воюють – так не можна. Хтось документує злочини окупаційних військ, хтось розшукує безвісно зниклих. Це теж треба робити.

 - Наразі ваші ряди поповнює молодь. У квітні 15 молодих правоохоронців – слідчі, дізнавачі, криміналісти, оперативники та психологи – розпочали службу у Головному управлінні Національної поліції України в Луганській області. Як це відбувається?

 - До нас приходять співробітники, молоді лейтенанти. Ось нещодавно був випуск з різних вишів. Випускники Харківського національного університету внутрішніх справ, Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, Донецького університету внутрішніх справ та Національної академії внутрішніх справ прибули до обласного главку поліції. Їх призначили на посади відповідно до напрямків отриманої підготовки. Вони освічені, за кожним закріплено співробітника, який проводить стажування, все пояснює. Допомагаємо влитися у нашу систему, відчути підтримку. Багато хто з окупованої території, підшукуємо їм житло. Перший час - дуже важливий, людині треба приділити увагу, щоб вона залишилася працювати надалі.

 Нові співробітники

 - А багато людей перевелися в інші регіони?

 - У нас наказом Голови Національної поліції скорочені були територіальні підрозділи ще влітку 2022 року. Цим фахівцям запропонували посади в інших областях. Тому певна частина поїхала, досить серйозна. Дуже багато позитивних відгуків про них. Бо був гарний фаховий особовий склад.

 - Коли почнеться деокупація Луганщини, чи вистачить нам людей для роботи?

 - По-перше, певна кількість особового складу на сьогодні є. Це всі луганчани, які двічі довели свою вірність обов’язку та присязі народу України під час участі у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відбиття і стримування збройної агресії рф у рідній області. Участі в Антитерористичній операції, а надалі - Операції об’єднаних сил. Вони мають достатній професійно-кваліфікований рівень, необхідний для виконання поставлених завдань. Він відповідає сучасним вимогам до поліцейських. На мою думку, буде прийнято рішення щодо спрямування певної кількості особового складу у складі зведених загонів Луганщини для забезпечення публічної безпеки, документування злочинів, патрулювання, охорони об’єктів і так далі. Думаю, проблеми не буде. Як ми, наприклад, сьогодні допомагаємо Харківщині, так, сподіваюся, і нам допоможуть згодом.

 - Яка сьогодні у вас є мрія?

 - Звісно, повернутися на Луганщину. Я впевнений, що так буде. І повернутися не на якийсь клаптик, а на всю область, яка була до 2014 року. Україна як держава це здатна зробити. Впевнений, що там багато людей, які пам’ятають, як було при Україні та які зустрічатимуть з нашими прапорами. Хотілося б пройтися рідним містом та такими знайомими вулицями.

Читайте також: Приблизно 10% працівників луганської поліції зрадили присягу: інтерв’ю з начальником ГУНП Луганщини Олегом Григоровим