Військовий "Блондин" про початок вторгнення: "Тут не було питання, що робити"

Військовий з позивним «Блондин» вперше став на захист Батьківщини ще у 2014 році у рідному Луганську. У розпал «руської весни», коли в обласному центрі сепаратисти захоплювали будівлю за будівлею, а команди відбивати так і не надійшло, він пішов добровольцем у тоді ще підрозділ «Луганськ». Згодом був виїзд до Дніпра, формування батальйону «Луганськ 1», звільнення населених пунктів на Луганщині.

У 2019 році він пішов у цивільне життя, зайнявся бізнесом. Проте під час повномасштабного вторгнення знов став на захист держави. Наразі він служить у бригаді «Лють».

Про війну, рідне місто, формування поглядів чоловік розповів в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Розкажіть, як ви потрапили до «Луганськ 1»?

 - Набиралися добровольці. Підрозділ «Стаханов» був у межах області. Можна було обрати підрозділ «Луганськ» або «Тимур». У «Тимур» більше йшли прихильники Тимура Юлдашева, інші – більше у «Луганськ».

Далі були щастинські події. Ми отримали посвідчення, приїхали у Щастя, де стикнулися з блокуванням місцевих. Згодом приїхали сепаратисти. Тоді втік наш перший командир, його не стало. А Тимура Юлдашева забрали в СБУ, яке було захоплено сепаратистами. 8 травня я сів у потяг у Дніпро. Там формувалися ті, хто зміг виїхати. На початку ми були «Дніпро 1». 27 травня ми повернулися у зону АТО, у Сватове, там вже сформувався саме батальйон «Луганськ 1».

"Луганськ 1"

 - Шлях формування батальйону пролягав через багато складнощів. Як багато часу знадобилося, щоб він став усталеним підрозділом?

 - Тоді люди були об’єднані ідеєю, з самого початку. Вони дихали ідеєю повернутися додому. Але не всі нас сприймали. Добровольці були сформовані у складі МВС. На мою думку, то були «золоті часи» МВС. Вони тоді боялися всіляких переатестацій. Хтось нас сприймав цілком нормально, хтось з острахом. За рік він став же повноцінним батальйоном, увійшовши у систему МВС.

 - Батальйон формувався саме з ідейної молоді. На вашу думку, як такий прошарок молодих людей, готовий стати на захист держави, сформувався у Луганську, де панувало російське телебачення, у місцевій владі були прибічники сепаратизму?

 - Ми програвали інформаційну війну росії. До того ж це ще область, яка межує з ворогом. Люди дивилися російські канали. Якщо брати всю систему освіти, то ми вчили українську, читали літературу, знали історію. Давайте зазначимо, що більшість людей, така собі «сіра маса», не хотіла нічого розуміти. Легше було плисти за течією. А тут їх озброїли. І тут хто був ніким, той стане всім. От був випадок, коли поліцейський постійно ганяв у своєму під’їзді наркоманів. І прийшов час, коли вони стали зі зброєю на блокпосту та відігралися на ньому.

Проте більшість свідомих людей поїхала. У мене немає прикладів, щоб хтось з притомних залишився. Ось зустріч випускників проводять люди. А ти дивишся на те, що у тебе таке неможливо. Все окуповано. А ще й вони по той бік стояли зі зброєю і вони загинули.

 "Луганськ 1". Фото Костянтина Скліфуса 

 - Ви доволі довго прослужили у «Луганськ 1». Який період найбільше запам’ятався?

 - Насамперед це період 2014-2015 років. Це знайомства, друзі, бойові побратими.
А ще це відчуття. Коли 8 травня довелося поїхати, я залишив вдома дружину з дітьми, батьків, а сам я поїхав у Дніпро. І ось цей момент, що ти повертаєшся до рідної області зі зброєю - це було емоційне піднесення.

Наразі люди перетнули ту межу, коли хотілося повернутися. Всі осіли на місцях. Але почуття повернення…От як зараз перефарбували стелу на в’їзді на Донеччину й це заділо людей. Так і ось там – в’їжджаєш на Луганщину й ці почуття від повернення додому захоплюють. Нам всім треба перетнути ту табличку знов, пережити емоції. Закрити це.

"Блондин"

 - Як певний гештальт?

 - Знаєте, він сам по собі закривається. Ось у червні 2014 року мою родину прийшли вбивати у Луганську. Прийшли, розстріляли будинок. Намагалися вбити, сусіди зупинили. У мене мати вчителька історії України, тут я служу. Тоді я зрозумів, що треба всіх забирати. Я знав тих, хто це робив. Я слідкував за ними, за тим, що з ними. Як виявилося, вони й самі непогано з цим впоралися. Тут має все повернутися на місце. За це сплачено велику ціну.

 - Ви пройшли бої на Луганщині. Де саме були?

 - Це і Станиця Луганська, і Золоте. У мене є медаль за звільнення Лисичанська. Бував у боях, скажімо так.

Лисичанськ штурмувався двічі. Перший раз був невдалим. Коли вдруге стояли через міст, перед нами був наш підбитий танк. Пам’ятаю таку втому, що по танку стріляють, а ти спиш під ним, бо вже не витримуєш і хочеш спати.

 "Луганськ 1". Фото Костянтина Скліфуса 

 - Що запам’яталося?

 - Дуже запам’яталася евакуація дітей. Вивозили їх через міст. Вони були дуже налякані. Мене досі тригерить дитячий крик.

Також згадую, коли сепаратисти на блокпосту розстріляли автобус. Це дорога з Лисичанська на Сєвєродонецьк, оцей міст. Там автобус віз людей з Лисичанська на Москву. У принципі, це були їхні прихильники. Автобус спалили. А частину тіл позакидували в свої окопи. Коли ми переходили цей міст чи в розвідку ходили, було відчутно цей трупний запах. А потім знайшли у дачах поранених людей, яким вдалося вижити там.

"Луганськ 1". Фото Костянтина Скліфуса 

 - Які настрої панували серед місцевих?

 - Згадую, як у Золотому, коли його деокупували, місцеві жителі помідорами закидували війська, щоб не ставили блокпост. І нас туди прислали на допомогу. А зараз приїхав до батьків на Кіровоградщину, а в них сусід – переселенець з Золотого, шахтар.

Настрої були десь 60 на 40 на нашу користь. Може, й більше, але боялися висловити те. Якщо взяти наші північні райони області, то там люди розмовляли українською, настрої більше теж такі були. Лінія розмежування – Золоте та поряд Первомайськ, де у людей родичі. Вони намагалися ходити туди. Та й телевізор робив свою справу. Згадую, як раз нас відправили у Станицю Луганську охороняти Юрія Золкіна, на нього готували замахи. Ми за ним приглядали. Дали хатинку у Нижньотеплому. За тиждень ми жартували, що ми портрет путіна повісимо.
Проте й зараз телевізор робить свою справу. Я зараз у батьків на Кіровоградщині. Я можу йти вулицею та казати, хто яких поглядів. Тут супутники, і вони дивляться саме російське телебачення. Одна раз підходить і каже – «О, а ти теж «Ехо Москви» слухаєш?»

"Блондин"

 - У якийсь момент багато хлопців пішли з батальйону. Стало зрозумілим, що звільнення Луганська не відбулося та у майбутній перспективі не планується?

 - Так, багато пішло через те. «Мінськ 1», «Мінськ 2» повпливали теж. Ти живеш на зйомному житлі, з родинами. Хтось з інших областей був. Теж їм хотілося до своїх родин. Та й все звелося до поліцейських функцій. Просування не було. І на тому етапі частина пішла.

 - Ці ж хлопці з «Луганськ 1» на початку вторгнення 2022 року також взяли зброю до рук. Навіть ті, хто, як ви, вже жили цивільним життям. Не могли інакше?

 - Це ж люди, які від початку все розуміли. Так, я пішов у якийсь момент у цивільне життя, у мене був бізнес, жив у Бучі. Мене повномасштабне вторгнення застало там. З 24 на 25 лютого приймав бій на летовищі у Гостомелі. І тут не було питання, що робити. Може, це якась свідомість. Проте кожний робить свій вибір сам.

 - Іноді це вибір коштує відносин з родиною...

 - Так…У нас був боєць з Донеччини. Його батьки лишилися там. Дружина з сином теж там. Вони не розуміли його вибір на користь України. Все життя він працював шахтарем. Потім він одружився з дівчиною з Лисичанська. Згодом загинув. Ховали його у Лисичанську. Ми зробили все, щоб батьки могли приїхати на похорон. І ось навіть у такому горі вони зовсім не приховували свої сепаратистські погляди.

На мою думку, найкращим командиром «Луганськ 1» був Сергій Губанов. Так ось у нього батько теж був на тому боці.

 - Довго вам не довелося пожити цивільним. Де вас застало вторгнення?

 - Я пішов у 2019 році, почав займатися вантажними перевезеннями на Київщині. Де і зустрів повномасштабне вторгнення.

З Ігорем Чудовським

Спочатку це був підрозділ ГУР, який виконував завдання на летовищі у Гостомелі. Попали в оточення. До 11 березня воював там. У мене були окремі задачі. Передавав інформацію, корегував. Коли вийшов, 11 березня військкомати всі заповнені. Мене призначили командиром формування на захисті Києва. Потім я зрозумів, що звідти нас не переведуть нікуди й мені там стало скучно. Зараз я в «Люті», з 2024 року.

Читайте також: 10 років батальйону "Луганськ 1". Згадуємо, як все було