10 років батальйону "Луганськ 1". Згадуємо, як все було

Сьогодні батальйон «Луганськ 1» відзначає 10 річницю. Підрозділ був створений 8 травня 2014 року з добровольців. Більшість його склали луганчани, які мріяли звільнити рідну землю від ворога.

Його історія мала різні сторінки. Від піднесення, надії, звільнення наших територій до трагічних подій, коли загинув один з його командирів Сергій Губанов. Початок повномасштабного вторгнення приніс нові виклики та трансформацію.

Сьогодні «Сєвєродонецьк онлайн» згадує ці 10 років разом з бійцями та командирами батальйону.

2014 рік. Луганськ. Дніпро. Сватове. Початок

Першим командиром батальйону «Луганськ 1» став Артем Вітко.

«Одного разу мені подзвонила пані Ірина (Ірина Верігіна, яка тоді була головою обласного осередку «Батьківщини» - ред.) та сказала, що створюється луганський штаб «Руху опору» Юлії Тимошенко. За участі обласного ГУМВС почало формуватися три добровольчі роти — «Тимур», «Стаханов» і «Луганськ». У квітні їх створили. Людей насправді було небагато, хоча звітувалося інакше. Наприклад, у «Луганську» – до 8 людей, у «Тимурі» було до 20 людей, у «Стаханові» - 3 людини. А по документах – 300 людей. Не було не посвідчень, не повноважень. І ми тренувалися відбивати будівлю ОДА», - згадує Артем.

Артем Вітко

Командиром роти «Тимур» став Тємур Юлдашев – відомий український військовий, громадський діяч, спортсмен, майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу. Він згодом став командиром батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Тимур».

Тємур Юлдашев

«Молодий, спортивний. Я пообіцяв допомагати. А чому так назвали – вночі Тємуру зателефонували, а він спав. Його питають – як батальйон назвемо? А він спросоння каже – «Мене звати Тимур». Так і назвали», - згадує другий комбат “Луганська-1 Костянтин Скліфус.

Правда, за іншою версію, батальйон було названо «Тимур» тому, що в перекладі з узбецької мови це означає «залізний».

«Коли вони поїхали у Щастя на перепідготовку у школу міліції, як вона тоді називалася, їх туди не пустили, почалися сутички. Тимура забрали, бо він сказав відпустити хлопців, а забрати його. Довго він там просидів», - каже Скліфус.

Костянтин Скліфус

Артем Вітко пригадує, що коли сепаратисти захопили будівлю СБУ, згодом почалося також захоплення військових частин. У ворога вже була зброя.

«І всіх нас відправили у Щастя. На той момент залишилося до 20-25 людей. Там ми мали пройти тижневий збір. І після нам мали дати посвідчення. Але на місці виявилося, що нас не чекали, а від захопленого СБУ вже виїхала група за нами. Я запропонував зійти за цивільних, але мене не підтримали. І ось ми йдемо, а за нами всілякі місцеві з прокльонами. Почалися сутички. Ми показали паспорти, всіх випустили. Окрім Тємура Юлдашева - відомого спортсмена, громадського активіста. Він був медійним тоді, йому було складніше. Коли приїхали антимайдановці, його забрали до будівлі СБУ», - розповідає Артем.

Тємур пробув у полоні з 28 квітня по 2 червня 2014 року.

«Потім вже приїздив до Сватового, коли ми там базувалися», - згадує Костянтин Скліфус.

Наприкінці серпня Юлдашев знаходився серед захисників Савур-Могили. У серпні 2014 року загинув від кулі снайпера.

Після щастинських подій було вирішено формувати батальйон. Ось як це згадує тоді ще зам командира Артем Вітко: «З наших людей ще запізнився один хлопець, його теж забрали. Після цього мій командир так званий подзвонив та каже – «Я біжу лісом, телефон вимикаю». І більше я його не чув. Я приїхав додому. За кілька днів подзвонила пані Ірина, потім Антон Геращенко та повідомили, що треба формувати батальйон. А на ділі залишився один я. Всіх, кого міг, продзвонив. І знайшов ще одну людину. Підрозділ «Луганськ 1» був з 2 людей, ми їхали через Щастя і приїхали у Рубіжне, потім у Харків. Частина «Тимуру» прибула до Дніпра, нам теж сказали приїхати. Туди ми дісталися 3 травня, зустрівся з тодішнім очільником Дніпропетровської ОДА Ігорем Коломойським. Після я очолив батальйон «Луганськ 1». Тоді він називався – рота «Луганськ 1» при ГУМВС України у Дніпропетровській області. Сформовану у Луганську роту розформували».

У Дніпрі він зустрівся з залишками «Тимуру». Вони збиралися вступати у «Дніпро 1». Але там стався конфлікт. Частина повернулася до Луганська.

«До речі, деяких дуже жорстоко вбили там», - каже Вітко.

На місці ж тоді було 14 людей. Почали шукати ще.

«8 травня офіційно вважається датою створення батальйону. Почалося його формування. Це було в лісі у Дніпрі. Також формувалися батальйони «Артемівськ» та «Шахтарськ». У кожного свій поверх був. Форми немає. Зброю давали МВС, а забезпечували всім іншим ОВА. Врешті-решт з’явилася форма, якість – просто жах. 65-67 людей сформувалося. Пів роти. Треба було терміново набирати людей», - згадує Вітко.

Костянтин Скліфус також добре пам’ятає ті події.

«Командира схопили, хлопці розбіглися (у Щасті – ред.). Ми зрозуміли, що в Луганську нічого не буде. Почали шукати вихід. Дізналися, що у Дніпрі формується на базі «Дніпра» батальйони тероборони. Поїхав туди Костя Ляшенко. Ми домовилися у Дніпрі, Костя каже, щоб я був зранку у місті, бо був потрібен мій досвід. Я забіг додому, сказав дружині, що поїхав на війну. Взяв ще одного товариша, він якраз з роботи вийшов і додому не дійшов. Стрибнули в машину, кинув пару вудочок, щоб вискочити через їхні блокпости. Типу ми на рибалку на річку їдемо. Випустили, дали ми дьору та о 6 ранку були вже в Дніпрі. Зранку медкомісія. Питають – чого в тебе очі червоні. Я ж ще спати не лягав. Пройшли її та на базу формувати батальйон. У Дніпрі я займався тим же, що і в Луганську. Зустрічав хлопців, яких ми видзвонювали, щоб вони виїздили, як могли, до нас. Збиралися на базі підготовчій, де був батальйон «Дніпро 1», - згадує комбат.

Контингент батальйону був доволі різний. Переважно луганчани, молоді хлопці, які прагнули звільнити рідний Луганськ. Але були й інші випадки.

«Почали з’ясовувати – а в одного паспорта немає. Зате є довідка про звільнення з тюрми. Проте він був шалено дисциплінований. Був ще один. Тричі сидів за вбивство. До того ще наркоман. Проте він на зоні увірував і став протестантом. Однак періодично зривався. Розрізав палітурку Біблії та закинув туди таблетки. Але з іншого боку там були молоді хлопці, які зі шкільної парти прийшли захищати Батьківщину. Їх було багато. Ще вчора - танцюристи, музиканти. Кожна доля – своя історія. Був, наприклад, репер. Позивний «Тімати». Весь у татуюваннях. Досі служить, у мого брата Андрія. Брат теж служив у «Луганськ 1», до речі. Особовий склад пройшов кількаденні навчання. Ну, подивилися, що таке автомат. Був хлопець років 18, «Танцор». Потім у боях під Щастям з’ясувалося, що з автомата він жодного разу не стріляв. Тож якість війська – самі розумієте. Дали 12 РПГ, 160 пострілів до РПГ. Всі снаряди були кумулятивними», - розповідає Вітко.

Далі вже було Сватове. Начальником обласного ГУМВС тоді був Анатолій Науменко, який був там.

«Довелося трохи гасити конфлікт – бо люди не хотіли сприймати колишнього луганського міліціонера. Там для нас знайшли ферму, курятник. На бетоні були спальники. Наступного дня нас відправили на крайній блокпост, до речі, 24 бригади, де я колись служив. Нас кидають за нього. Приїжджаємо туди, я розумію, що у мене люди, які автомата не бачили нормально, а там бої. Нас ставлять перед ЗСУ, а такого не мало бути. Це було у Кремінній. А я ж звідти. У мене там батьки. «Референдуми» якраз там вже пройшли. Половина міліції незрозуміло за кого. Я заходив в адміністрацію у балаклаві, щоб не впізнали. Перший бій – у дитячому оздоровчому комплексі «Мєчта». Коли я був дитиною, там мешкало моє перше кохання. Відчуття – не передати», - каже Вітко.

У Сватове приїхала також частина стаханівської міліції, їх направили туди.

«З карного розшуку першим поїхав я. Це було проблематично. Ополченцям злили списки тих, хто хотів виїхати з поліції. Нас почали шукати. До мене підійшов наш співробітник, який дуже добре спілкувався з ними. З поваги він попередив мене, щоб я частіше заглядав під свою машину. Одного дня під своїм автомобілем я побачив коробку. Не знаю, що там було, швидше за все, якась вибухова речовина. Автомобіль я свій не брав, заліг на дно», - розповідає замкомбата «Луганськ 1» Сергій Кисленьських.

Сергій Кисленьських

Тоді він пересидів тиждень і почав думати, як вибиратись. Довелося їхати вранці, ніяких речей чоловік не брав – був у капцях, шортах. Його маршрут пролягав через Алчевськ, потім потягом до Харкова, а згодом тільки на Сватове.

«Там мене зустріло керівництво міськвідділу сватівського й там же я побачив, хто з міліціонерів не зрадив присязі. Тих, хто виїхав, було близько 10 осіб, 6 з них – стахановчани. Згодом, як уже можна зараз побачити, виявилося, що найбільше виїхало саме зі Стаханова, 50 людей. Хоча штат був 350 осіб. З решти міст виїхало по 2-5 людей. Нам сказали, що ми підпорядковуватимемося Сватівському міськвідділу», - розповідає він.

Там вже він познайомився з батальйоном "Луганськ 1", які якраз приїхали з Дніпра, де були сформовані.

«Нам сказали - будете у них інструкторами з фізичної підготовки. Ми почали утрьох тренувати цей батальйон. Я, хлопець на позивний «Свят» та «Мажор». Потім почався наш наступ. Батальйон брав участь у відбитті наших територій. Так послідовно ми брали участь у цьому. Згодом були звільнені Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Гірське, Щастя, Станиця, Нижнє, Кримське», - каже Сергій.

Екіпірування зразка 2014 року

Мотивація повернутися додому та «золоті часи»

Основу «Луганськ 1» склала патріотична молодь. Вони мріяли дістатися звільненого дому.
«Тоді люди були об’єднані ідеєю, з самого початку. Вони дихали ідеєю повернутися додому», - згадує колишній боєць батальйону «Блондин».

На його думку, так сталося, що Україна програвала інформаційну війну росії.

«Давайте зазначимо, що більшість людей, така собі «сіра маса», не хотіла нічого розуміти. Легше було плисти за течією. А тут їх озброїли. І тут хто був ніким, той стане всім. От був випадок, коли поліцейський постійно ганяв у своєму під’їзді наркоманів. І прийшов час, коли вони стали зі зброєю на блокпосту та відігралися на ньому», - вважає чоловік.

Він з теплом згадує період 2014-2015 років.

«Це знайомства, друзі, бойові побратими. А ще це відчуття. Коли 8 травня довелося поїхати, я залишив вдома дружину з дітьми, батьків, а сам я поїхав у Дніпро. І ось цей момент, що ти повертаєшся до рідної області зі зброєю - це було емоційне піднесення. Наразі люди перетнули ту межу, коли хотілося повернутися. Всі осіли на місцях. Але почуття повернення…От як зараз перефарбували стелу на в’їзді на Донеччину й це заділо людей. Так і ось там – в’їжджаєш на Луганщину й ці почуття від повернення додому захоплюють. Нам всім треба перетнути ту табличку знов, пережити емоції. Закрити це», - каже «Блондин».

Луганськ 1

Пригадує той період і колишній боєць батальйону Олександр Биков. Спочатку він служив у батальйоні «Луганськ 1», потім у батальйоні особливого призначення.

«Нас готували з 2014 по 2016 роки безпосередньо до зони військових дій. У принципі, всі закони одні й ті самі. Тактична медицина, поведінка під час обстрілу, при засідці, та просто навіть – як поводитися на війні. І ці знання потрібні. Я ще ними не скористався, але я знаю, що робити, коли по нас стріляють. Ми сотні разів відпрацьовували одне й те саме. Стрілянина, причому наша стрілянина має свою специфіку. Це штурм будівель, контакт 3-5-10 метрів. Але це не працює у полі зараз. Проте навички роботи зі зброєю у нас круті. У нас була чудова школа. Батальйон поліції особливого призначення в Луганській області має приблизно настріл, як харківська або дніпровська СБУ-шна «Альфа», бо тут для нас не шкодували набоїв та часу для тренувань. У нас була крута школа зі стрільби, тактичної медицини. Приїжджали волонтери, які проводили курси. Були тижні виживання у лісах. Це все потрібне», - згадує Биков.

Олександр Биков

Він же згодом «завербував» до них ще одного бійця батальйону Олексія Шишкова.

«Хлопці з цього батальйону займалися у спортивному центрі «Гудзон», де я працював. Серед них був Олександр Биков. Я йому подарував черпачок для протеїну, він мені каже – «Дякую, приєднуйся до нас». Він тоді ще казав, що зараз ще пів року повоюємо, звільнимо Луганськ, поїдемо до Криму. Але щось не вийшло (посміхається – ред.). Як і у 2022 році – не думали, що це буде на роки. Тоді це було щось середнє між армією і добровольчим формуванням, про які я чув. Мені було 23 роки. Тоді весело було, цікаво. Коли побратими живі, здорові. Мінімум обстрілів», - розповідає Олексій.

Олексій Шишков

Кобмат Костянтин Скліфус також вважає це «золотим часом».

«Гуляйполе було. Золоті часи. Розквіт. Коли все зароджується та формується – оце найцікавіше. Дуже виручили тоді «Ультрас» луганської «Зорі». Вони були дуже згуртовані», - каже комбат.

Костянтин Скліфус

Бої та мрії про звільнення

Багато з бійців згадують бої за Лисичанськ.

«Важкі були бої за Лисичанськ. Туди заходили з нині Героєм України, генерал-майором Олександром Радієвським, ми гарно спілкувалися. У Лисичанську він загинув, на жаль», - каже Артем Вітко.

Там він отримав поранення.

«Блондин» також пригадує ті події.

«Лисичанськ штурмувався двічі. Перший раз був невдалим. Коли вдруге стояли через міст, перед нами був наш підбитий танк. Пам’ятаю таку втому, що по танку стріляють, а ти спиш під ним, бо вже не витримуєш і хочеш спати. Дуже запам’яталася евакуація дітей. Вивозили їх через міст. Вони були дуже налякані. Мене досі тригерить дитячий крик. Також згадую, коли сепаратисти на блокпосту розстріляли автобус. Це дорога з Лисичанська на Сєвєродонецьк, оцей міст. Там автобус віз людей з Лисичанська на Москву. У принципі, це були їхні прихильники. Автобус спалили. А частину тіл позакидували у свої окопи. Коли ми переходили цей міст чи в розвідку ходили, було відчутно цей трупний запах. А потім знайшли у дачах поранених людей, яким вдалося вижити там», - розповів чоловік.

Однак, попри важкі бої, є моменти, які хлопці згадують з гумором.

«Був бій біля Новотошківки, біля Сокольників, там річка, її форсували окупанти. Ми їм дали трохи відсічі. Я прибув для уточнення задачі. У нас спільна операція з НГУ. Ми приїхали на поворот, там колона техніки в десантників. Купа її. І ми на білому автобусі «Мерседес». Десантники кажуть – білий? Ну, який є. У мене рація «Моторола», у них радянська. Коннекту немає. Ми висунулись, позиції не підготовлені. Луплять з артилерії. У нас немає засобів вогневого ураження. Бо ми підпорядковуємося МВС. Тут в рацію десантник каже, що до нас пробивається Валентина на білому фольксвагені. А чого їде ? А борщ везе. Вона очолювала кухню. Тут бой іде нереальний, ми між ними, тут Валентина. Ну, що ж - поїли борщу все ж таки», - пригадує Вітко.

Він також пригадує бої під Хрящеватим, де прощався з дружиною.

«Під Хрящеватим була теж історія. Я там прописаний, до речі. Коли ми туди зайшли, треба було оцінити, скільки сил потрібно було для розгортання блокпоста. А на ділі – паніка, майже котел. Росіяни випалювали все «Смерчами». Вже було очевидно, що бій ведуть кадрові військові. Коли ми там сильно огризалися, прийшли перемовники з того боку й попередили, що нам кінець, якщо не припинимо. Підтягнули «піони». Я написав дружині, а зв’язку майже не було, щоб вона, якщо що, вийшла заміж потім. Ці відчуття й досі зі мною. Дісталося мені потім від неї», - розповідає Вітко.

Артем Вітко

Після того, як Артем Вітко у листопаді 2014 року пішов у політику, на його місце став Костянтин Скліфус.

«Мене викликали до Авакова на співбесіду, призначили комбатом, почали питати потреби, запити. Треба було налагодити роботу. Я залишився на тиждень, та почав розписувати все. Треба було забезпечувати їжею, формою, їздити на чомусь. Нам ліжка зі всієї країни надсилали, щоб було, де спати. Львівська навіть надсилала, по всій країні просили. Я розписував всю штатну розстановку разом з їхніми кадровиками», - каже Скліфус.

Батальйон став укомплектований на першу річницю.

«Одягнені, взуті, форма, зброя. Бо штатка це добре, це розстановка людей. Це скелет, який треба було наростити людьми. Коли все стало працювати, то восени до нас стали приїжджати навчати. Інструктори з Грузії, Ізраїля, США. Це попри те, що ми вже працювали, несли службу на всіх блокпостах на лінії зіткнення. Батальйон був розтягнутий від Станиці Луганської до Кримського. 3 роти батальйону. Одна у Щасті, одна в Станиці, одна в Кримському. А штат увесь у Сєвєродонецьку. І поки вони у Сєверодонецьку, їх інструктори навчали. Треба було то налагодити, щоб воно працювало як годинник. Проте людей не вистачало. Однак ми за рік від голобосої банди стали повноцінним батальйоном.

"Луганськ 1"

На посаді Костянтин Скліфус прослужив півтора року, потім почалася реформа поліції.
Його наступником у 2015 році став Сергій Губанов. Скліфус був якийсь час його замом. А згодом вийшов на пенсію.

Втрата легендарного командира

Усі бійці, з якими довелося поспілкуватися, одностайно тепло розповідають про комбата Сергія Губанова. Він очолював батальйон з 2015 року та до своєї загибелі у травні 2020 року.

Сергій Губанов

Сергій Кисленьских, який після «Луганськ 1» встиг послужити у БПОП та «КОРДі», взимку 2020 року зустрів Сергія Губанова.

«Ми були знайомі ще з 2014 року, ми з одного міста. Він мені запропонував піти до нього своїм бойовим заступником, відповідати за підготовку підрозділу. Я погодився, бо це для мене була честь. Після переводу на початку травня я попрацював пів місяця. 17 травня він мені сказав приїхати до Щастя. Він повідомив, що працюватимемо разом. 2-го травня був бойовий вихід», - пригадує він ті події.

Під час патрулювання чоловіки підірвалися на розтяжці.

«І тоді стався підрив, внаслідок якого Сергій Леонідович загинув згодом у кареті швидкої. Я та Льоня були у тяжкому стані. Ще один хлопець отримав поранення легше. Мене з ним доставили до Мечникова, а Льоню – до Харкова, а потім до Києва. Але першу допомогу нам надали у Сєвєродонецьку. Завдяки цьому ми залишилися живими. Їм велика подяка. Я думаю, що і Льоню врятували саме вони. Пізніше його транспортували далі, бо у Сєвєродонецьку не було належного обладнання», - розповідає Сергій.

Поранення Сергія

Йому ж залетіло 2 уламки. Один із ноги одразу дістали. Потім провели КТ та виявили уламок під серцем. Оскільки лікарі не були готові до цієї операції, хлопця гелікоптером доставили до Дніпра. Того ж вечора прооперували й дістали уламок.

«Після операції я поновився, але зі здоров'ям були вже проблеми. Часто боліла голова, впали зір та слух, некомфортно було. Але службу продовжив ще півтора року. Тоді командиром батальйону призначили Олександра Твердохліба. Я був його замом. Але почало підводити здоров’я. У грудні 2021 року провели ВЛК, де встановили, що я непридатний для проходження служби в поліції. Відповідно, я чекав на папери з Києва й наказ на звільнення. Повномасштабне вторгнення я зустрічав, перебуваючи у відпустці, майже звільненим», - каже Сергій.

Сергій Кисленських

На початку вторгнення він спробував зв’язатися зі своїм керівництвом, щоб озброїтися.

«Але воно не брало слухавку. Повідомлення були прочитані, але без відповідей. ТРО Лисичанська сказало приходити за пару днів, бо був завал. Я повернувся до Рубіжного, там були поліцейські, які не виїхали до Дніпра. Планували оборону, збирали координати, працювали по навідниках. Числився у «Луганськ 1», але займався іншим. 1 березня мені сказали, що я офіційно звільнений. Неофіційно я тримав оборону з хлопцями з Рубіжного. Згодом я виїхав на реабілітацію. Так моя служба там закінчилася», - розповів Сергій Кисленських.

Повномасштабне вторгнення та створення полку «Луганськ»

Командир батальйону Олександр Твердохліб розповідав «Цензору», що бійці разом із військовими й прикордонниками першими прийняли бій, коли ворожі колони торік у лютому проривались на Луганщину. Одну з них вдалося зупинити на підступах до Щастя.

Згодом саме цей підрозділ брав участь в обороні Рубіжного, Лисичанська, у визволенні Вербівки, з якого почалась контрнаступальна операція на Харківщині.

Олександр Твердохліб

Твердохліб розповів про цю операцію.

«Це початок наступальної операції на Харківщині, коли планувалось звільнення Балаклії. Задачею нашого батальйону було звільнення села Вербівки, яку ми вдало виконали, захопивши трофейну техніку і взявши в полон кадрових російських військових. Ми також не дали підірвати міст, який з’єднував два боки Вербівки. Ми йшли з одного боку, нацгвардійці, які також звільняли село, – з іншого. І на мосту ми зустрілися. Операція зі звільнення Вербівки була для нас першою вже не поліцейською, а військовою. До нас відряджали наших патрульних поліцейських, які вже могли працювати на мінометах і гарматах. І ми планували операцію з урахуванням того, що буде задіяно артилерію, броньовану техніку, танки. Там було досить багато підрозділів, героїв України, які планували цю операцію, але вони прислуховувалися й до нас. Це досить кропітка робота була, операцію планували десь упродовж місяця», - каже він.

Напередодні Балаклійської операції вони вийшли з Луганської області, з Лисичанська, де були до останнього.

Зараз "Луганськ-1" увійшов до складу нової штурмової бригади Нацполіції "Лють". З жовтня 2023 року батальйон був розширений до полку та отримав назву штурмовий полк «Луганськ».