Олександр Биков: "Це війна усієї нації. Якщо ми її програємо, то, можливо, це буде остання війна цього народу"

Луганчанин Олександр Биков відомий багатьом сєвєродончанам як адмін групи «Кухні Сєвєра», активний учасник місцевої фейсбук-спільноти, блогер. Політолог, любитель стоїчної філософії та смаколиків, колишній спецпризначенець, він тільки-но перед великою війною полишив службу і почав працювати в креативному менеджменті медичної компанії.

Коли Олександр налагодив звичайне цивільне життя і війна знов наздогнала його, він жартував про своє мирне життя: «Гражданка, Саша, це не твоє». Проте закінчив справи, купив класне військове взуття, зібрав поліцейський рюкзак та залишки консервів і пішов здаватися до військкомату знов. Але, як і в 2014 році, цей процес не обійшовся без пригод. Людина, яка володіла багатьма видами зброї, опанувала нову для себе артилерію і навідріз відмовилася ремонтувати техніку.

Сьогодні він вірить в нашу перемогу, але не робить оптимістичних прогнозів щодо швидкості цих процесів. І не окреслює термінів. Але вже зараз вивчає, як ізраїльська розвідка знищувала своїх ворогів після війни і бере на олівець певні ідеї.

Про війну, ставлення до мирного життя, армію як систему, книжки та пошук себе «Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався з Олександром.

 - Знаєш, про що я згадую, дивлячись зараз на твої пости з фронту? Ти після звільнення з поліції в інтерв’ю одному з місцевих каналів розповідав, як в останні роки було нудно там. Як воно тепер?

 - Тут справа не в нудьзі, а в тому, заради чого ти це робиш. Поки ми брали участь з поліцією у військових діях (звісно, не можна порівняти ті масштаби з нинішніми), ми приносили користь. Потім, коли бойові дії трохи стихли, робота поліцейських підрозділів стала не такою затребуваною в тих напрямках, ми стали непотрібні. 5 батальйонів поліції, «Луганськ 1», 4 батальйони нацгвардії з поліцейськими функціями. Профільна робота була для нас рази 4 на рік.

Тобто ми перестали виконувати ту функцію, заради якої, наприклад, особисто я йшов до поліції. Ми охороняли вугілля, копанки під арештами, будівлі. Не так я хотів проживати свою молодість. Мені там було нудно.

 - Тепер веселіше?

 - Ну, зараз у нас як би теж є іноді нудність.

 - Та ну! І тут нудно, на Донеччині?

 - Але тут справа не в цьому, а в тому, заради чого я це роблю. Зараз я точно розумію, навіщо я тут.

 - Твоя підготовка тривала майже 8 років. Є, за що дякувати службі в поліції? Ти ж завжди був саме там?

 - Нас готували з 2014 по 2016 роки безпосередньо до зони військових дій. У принципі, всі закони одні й ті самі. Тактична медицина, поведінка під час обстрілу, при засідці, та просто навіть – як поводитися на війні. І ці знання потрібні. Я ще ними не скористався, але я знаю, що робити, коли по нас стріляють.

Так, я завжди був у поліції. Спочатку в батальйоні «Луганськ 1», потім у батальйоні особливого призначення. Усі вони мали спрямованість на участь у бойових діях. Вони з нуля створювалися на Луганщині, де точилася війна.

Ми сотні разів відпрацьовували одне й те саме. Стрілянина, причому наша стрілянина має свою специфіку. Це штурм будівель, контакт 3-5-10 метрів. Але це не працює у полі зараз. Проте навички роботи зі зброєю у нас круті. У нас була чудова школа. Батальйон поліції особливого призначення в Луганській області має приблизно настріл, як харківська або дніпровська СБУ-шна «Альфа», бо тут для нас не шкодували набоїв та часу для тренувань. У нас була крута школа зі стрільби, тактичної медицини. Приїжджали волонтери, які проводили курси. Були тижні виживання у лісах. Це все потрібне.

 - А натівські "темношкірі інструктори", як в страшилках росіян, були?

 - Є кумедна історія. В 2015 році до нас приїхала волонтерська група «Патріот». Там були ізраїльтяни та один американець. Тобто, "темношкірого інструктора", як у цих страшилках росіян, я бачив. Були інструктори із Грузії. Ось їх навчали натовські спеціалісти, а вони  вже потім нас. Шикарний кількамісячний курс. Правда, я пішов на лікарняний після.

 - З хлопців, з якими ти служив, є зрадники?

 - Знаю одного. Він звільнився кілька років тому з поліції. А потім у Старобільській прокуратурі засвітилися його фотографії вже після окупації.

 - Тобто майже всі твої колеги не зрадили присязі і продовжують виконувати свою роботу?

 - Так і є. Тут ще слід враховувати, що наш батальйон було сформовано відсотків на 50% з луганчан (з наразі окупованої частини Луганської області), які залишилися вірними присязі та виїхали з Луганська, Алчевська, Стаханова і так далі у 2014 році. Це зараз нереальна ідеологічна прірва. У 2014 році не так жорстко стояло питання, але основний скелет батальйону формувався з тих, хто виїхав з окупованої території. Ні в кого з них не постало питання, а чи не залишитися їм у Сєвєродонецьку. За свій вибір в 2014 році вони сплатили високу ціну. У бійців залишалися батьки, яких вони не бачили всі ці роки, хтось має дружину на окупованій території, яка не поїхала за ним.

Усі вони зараз так чи інакше захищають свою країну.

 - В 2014 році в тебе була забавна історія, коли ти поїхав до батальйону Семенченка, а там вже нікого не було і доля звела тебе з «Луганськ 1». Цього разу теж не одразу тобі знайшли призначення?

 - Я сформував ще до війни певний алгоритм дій для себе. У результаті після повномасштабного вторгнення ми з компанією, де я на той момент працював, евакуювалися на західну Україну. Їхали три доби, ночували в машині.

Відпочивши трохи з дороги, я пішов здаватися до місцевого військкомату. Приніс купу папірців, посвідчення учасника АТО. Розповів усі свої навички. Нас завантажили в автобус, привезли у частину ввечері. Я стою гарний такий – у камуфляжних штанях, крутих черевиках за 350 баксів. І тут кажуть, що це військова частина відновлення техніки. Яка техніка? Кажу: «Я не хочу гайки крутити в тилу, не для того стільки часу провів на полігонах та тренуваннях». Вони мені - «Не хочеш, не треба». Прийшов до військового комісара, пояснив, що я ненавиджу гайки. У мене був мопед «Карпати» у 16 років і я навіть його не любив. Вічно брудний, в маслі, воно ніфіга не їде. В результаті сказали приходити завтра, влаштовуватимуть в іншу частину.

Їду назад. Думаю, що вперше з батальйоном Семенченка не пощастило чи пощастило, не знаю, що зараз. Привезли назад. Наш гуртожиток був кілометри за два, а вже 22-00, комендантська година. І ось я стою в камуфляжі, у військовій куртці, зі здоровезним поліцейським рюкзаком, сумкою з поліцейськими пайками. І не пригадую, куди йти. І паспорт із луганською пропискою. А я ж на Тернопільщині. Стою, гортаю мапи в телефоні. Ну все, думаю, зараз ТРО застрелить як диверсанта.

Дивлюся, йде патруль, пішов до них здаватися, кричу: «Пацани, я свій». Посадили до машини, відвезли до гуртожитку, перевірили там.

На другий день знову пішов до військкомату. Три години не могли розподілити людей, на той час були черги скрізь. 4 години стояли, щоб взяти форму. Десь о пів на четверту ранку нам сказали, "ви нафіг нікому не потрібні, людей повно, всі бригади укомплектовані". Наприклад, львівську 80-ту бригаду за 24 години було на 130% укомплектовано ветеранами.

У нашому автобусі відсотків 70% мали бойовий досвід. Нас призначили в артилерію і сказали, що на нас чекає ще навчання у 2 тижні. Усі матюкалися, бо хотіли одразу на передок. Але військком сказав – піхоти вже багато. Потрібна артилерія.

2 тижні ми навчалися на артилеристів. У мене була спеціальність розвідник-далекомірник. За радянськими підручниками, це людина, яка сидить на бугрі , вишукує ворожі цілі та передає їх, куди треба. Але з 2015 року українська артилерія так не воює. Є камери, дрони, гаджети для пошуку цілі. 80% того, чого нас вчили, виявилося непотрібним.

Спочатку я їздив разом із гарматами. Під'їжджали до фронту, грубо кажучи, на три кілометри. Але артилерія прострілює кілометрів на 25 вглиб. Це на мапах лінія фронту – це така тоненька лінія. В житті все інакше.

 - Зараз ти на донецькому напрямку. Ситуація змінюється на нашу користь?

 - Не люблю дуже оптимістичні прогнози, тому що все має властивість змінюватися. Але, скажімо так, якщо три місяці тому ми були в глухій обороні і росіяни нав'язували нам правила гри, то зараз ми їм. А вони перейшли в оборону. Ми їм нав'язуємо напрямок, м'яч зараз в нас. І це дуже добре.

 - Дай прогноз, коли чекати деокупації Луганщини?

 - Я не можу нічого прогнозувати щодо термінів.

 - Добре, але є шанс, що ми повернемо Луганськ і область загалом?

 - Я думаю, це цілком можливо. Ось із Кримом складніше. Я думаю, що ми зможемо повномасштабно наступати по всіх напрямках за рік. Але я вже нещодавно помилився у прогнозах перед харківським наступом, тож експерт із мене так собі. Це військове мистецтво. Але ж у нас лінія фронту по всій Україні. Ніде не можна прибирати війська.

 - Ти неодноразово шуткував в цих подіях, що «Гражданка, це, Саша, не твоє», бо життя не дає шансу продихнути. А що твоє?

 - Я був дуже радий, коли пішов на «гражданку», знайшов добру роботу серед своїх друзів. Ми займалися креативними проєктами. Креативний менеджмент мені дуже подобається. Наша армія сповнена все одно радянщиною, бюрократією, в яких у майбутньому я не хочу перебувати. Це все рівно тоталітарна система. В армії немає демократії. Причому у будь-якій країні. Мені це не подобається. Тут я винятково для того, щоб здолати ворога.

 - І спокійно займатися креативним менеджментом?

 - Так. І потім спокійно займатись своєю цивільною роботою. Мені подобається вільніше життя.

 - Твоя думка стосовно подальшої психологічної реабілітації – наскільки вона необхідна, щоб увійти до мирного життя знов?

 - Важке питання. Мені пощастило, у мене відносно спокійний напрямок, відносно спокійна артилерія. І мені складно міркувати над цим, бо я, наприклад, умовно був під обстрілами за ці 7 місяців разів 20. Але це не той рівень психологічного навантаження, як у хлопців у передньому краї піхоти, які ці 20 обстрілів переживають щодня.

 - Але ж сам себе ледь не вбив!

 - Так, снаряд вилетів і вирішив розірватися прямо перед обличчям прямо в День народження. 10 кг тротилу – це той ще джаз. Але я примудрився це ще й зняти на відео.

 - Стоїчна філософія, яку ти так любиш читати, допомагає тобі зараз? Вдалося щось з книжок взяти?

 - Книжки не брав. Але ми – діти 21 сторіччя. На телефон все чудово закачується. Щільність мого читання обернено пропорційна швидкості інтернету. Якось ми були в місці взагалі без нього, потрібно було йти хвилин 45, щоб на витягнутій руці спіймати мережу.

 - Що читаєш зараз?

 - Я читаю дві книги про розвідку. Перша – «Повстань і убий першим» про операції ізраїльської розвідки щодо ворогів країни. Думаю, нам буде, чому повчитися після війни. Вони в 90-ті вже відправляли дрони. А ми через 30 років радіємо цим технологіям.

Друга – також про розвідку. Книжка колишнього ЦРУ-шника.

 - В твоєму інстаграмі повно котів. Ти постійно про них пишеш. Скільки зараз живе з вами?

 - У нас їх 2 зараз. Але один маленький котик зробив негарно в нас на сходах, ми його посварили і він пішов до інших хлопців.

 - Забереш собі котика після війни?

 -Ні. Тобто я б хотів би і котика, і собачку. Але це обмеження особистого простору. Тут би стежити за собою. А це живі істоти, які потребують уваги.

 - Які речі взяв з собою в першу чергу?

 - Я взяв спальник, який, як і рюкзак, "вкрав" у поліції, коли йшов звідти. Я якийсь час захоплювався створенням ножів. Купив точило і зробив кілька ножів із офігезної сталі. Їх забрав. Великі, бойові.

 - Фраза «шинкувати русню» набула нових барв…

 - Але прикол у тому, що я їх робив у 2015-16 роках під впливом якогось юнацького максималізму і зараз я розумію, що великий ніж – ніфіга незручна штука. І вони просто лежать на спільній кухні. Ними добре шинкувати капусту, відкривати консерви.

А тягати їх із собою ніфіга не прикольно. Але, можливо, якби я був у піхоті, цим ножем можна було і дерево зрубати, і ворога катувати.

 - Як ставишся до критики відносно того, що військові знімають свою творчість і викладають до мережі? Ти сам викладаєш то пісні, то відео. Нібито цим військові можуть здавати позиції і взагалі – що нічим зайнятися?

 - Не можна заборонити людям жити. Люди живуть, веселяться, щось будують, жарти жартують. Щодо здачі позицій – потрібні інформаційна гігієна та цифрова грамотність. На фоні чого твої відео. Вимикати геолокацію теж потрібно. 80% інформації про війну ми отримуємо як самоосвіту, так і тут. Що та як сховати, щоб не зашкодити такою творчістю.

 - Ти нещодавно писав пост, де казав випити за ЗСУ. Хлопців на фронті не бісить цивільне життя у війну? Фото кави та заходів сонця?

 - Військових багато і у кожного свій погляд. Ок. Давайте будемо чесними. Ми можемо дозволити тут собі ввімкнути музику та валяти дурня? Так, якщо ми маємо на це час. Натовп мужиків – це весело. Постійно жартуємо, підколюємо один одного. Знімаємо відео. Готуємо щось смачне. Всі постійно шлють нам паштетики, консервочки, смаколики, рогалики, печива.

Ми теж п'ємо каву. Не з гарних, звісно, якихось кружок для еспресо, а з військової металевої кружки. Але мені не буде легше, якщо вся країна траурно посипатиме голову попелом. Я планую також піти у відпустку, пити каву у кафе. Я не розумію, чому іншим не можна. Не легше буде пацанам на фронті, якщо ви перестанете пити еспресо вранці. Або поститимете тільки все про війну. Заходиш іноді і хочеш відволіктися, а не поринути в ще більший смуток.

Але не можна забувати про нашу велику ідею, про те, що зараз війна. Проте треба продовжувати жити. Тому що ми тут також живемо, наскільки це можливо. Пацанам у першому окопі, наприклад, набагато складніше, ніж нам. Але й вони знаходять час пожартувати, приготувати щось. Я знаю, як хлопці на фронті з підручних засобів зробили пічку та робили там піцу. За 400 метрів від позицій ворога. Військові готують смаколики, варять той же бограч.

Це війна усієї нації. Якщо ми її програємо, то, можливо, це буде остання війна цього народу. Якщо ми виграємо її, далеко не факт, що це буде остання наша війна. Не можна забувати про це. Усі мають зараз допомагати. Хто як може.