«Я хочу, щоб через мої роботи світ відчув те, що проживаємо ми» — історія мисткині Карини Одновол

Колись давно у Луганську маленькій Карині Одновол сказали, що у неї немає хисту до малювання. Особливого вибору гуртків тоді не було, і її життя пішло іншим шляхом: танці, рукоділля, згодом — поважна професія адвокатки, якій вона присвятила 12 років.

Але ті слова не стали для неї вироком. Попри все, що було далі — війну, переїзди, втрати і життя, яке довелося починати заново — вона не перестала мріяти. І, можливо, саме це з часом привело її до мистецтва.

Сьогодні роботи Карини є у дипломатичних установах, вона створює скульптури та картини з природних матеріалів і думає про міжнародні майданчики. «Я хочу, щоб через них світ відчув те, що проживаємо ми», — каже вона.

В інтерв’ю SD.UA мисткиня розповіла про шлях до творчості, життя у власному ритмі та віру у мрії, яка не зникла навіть після всього пережитого.

 - Карино, Ви за освітою юристка й працювали адвокаткою. Яким було ваше життя до того, як у ньому з’явилося мистецтво?

 - Я у 2003 році закінчила коледж за спеціальністю «юрист» на денному навчанні, одразу вступила до університету та влаштувалася юристкою на підприємстві, через 2 роки перейшла у державну організацію на аналогічну посаду. Після держслужби влаштувалася помічницею адвоката та у 2012 році склала іспити на адвоката. З 2012 року займалася адвокатською діяльністю.

Якщо порівнювати з мистецтвом, озираючись назад, то здається, що адвокатура — це досить однакова, системна робота. Але тоді я була задоволена своїм життям та повністю пов'язувала себе з обраною професією.

Карина Одновол

 - Ви родом з Луганська, але після 2014 року переїхали. Як ці переїзди та війна змінили ваше життя?

 - Щоб відповісти на це питання, недостатньо просто згадати події 2014 року — їх потрібно знову прожити. Це були емоції нерозуміння, страху, розгубленості й повної невпевненості в завтрашньому дні. 2014 рік не просто змінив моє життя — він його зруйнував.

Я певний час жила в окупації, хоча тоді сама, як і багато хто, використовувала м’якші формулювання — «сепаратизм», «антитерористична операція». І, озираючись назад, розумію: якби тоді в інформаційному просторі прямо говорили про війну, а не підміняли поняття, сприйняття могло б бути зовсім іншим. Саме ця підміна давала людям надію, що все швидко закінчиться. Але реальність виявилася іншою — це була неспровокована агресія проти України.

Дуже швидко звуки пострілів і вибухів стали звичними — вони замінили музику повсякденного життя. На вулицях з’явилися озброєні люди в масках, які перевіряли документи. Часто — у стані алкогольного сп’яніння. З початку літа 2014 року все частіше з’являлися новини про викрадення, катування, утримання людей у підвалах, про вимагання викупу або навіть страти. Зникали цілі сім’ї — інколи разом із маленькими дітьми. І найстрашніше — це були не просто новини, а історії людей, яких я знала особисто.

У якийсь момент приходить усвідомлення: твоє життя може залежати від твоїх поглядів, позиції, ставлення до так званого «нового режиму» — або навіть від того, що в тебе є: будинок чи машина.

Моя родина почала виїжджати. Сестра з чоловіком і мамою зробили це раніше — через дітей: старшому було три роки, молодшому — лише дев’ять місяців. Я залишилася з батьком. Він відмовлявся їхати, повторюючи: «Скоро все закінчиться». Я знала, що не зможу його залишити — і не поїхала. Пам’ятаю, як він заборонив мені їздити на машині, бо розумів: я не з тих, хто мовчить. Напруга наростала щодня.

У серпні 2014 року мені все ж вдалося його вмовити. Ми виїжджали буквально в останній момент — на межі. І вже зовсім скоро стало зрозуміло, що це рішення було життєво необхідним: місто фактично опинилося відрізаним, було зруйновано транспортне сполучення. Але, як виявилося, це був лише початок.

У Києві на нас чекали нові випробування. Окрім адаптації, ми зіткнулися з упередженим ставленням. Лунали образливі слова: «Понаїхали! Валите обратно!» Нам відмовляли в оренді житла, неохоче брали на роботу — лише через те, звідки ми.

Були й особисті, дуже болючі моменти. Одного разу вночі мені зателефонувала подруга в істериці: біля її машини на парковці стався вибух. А потім вона запитала, чому постраждала саме її машина, а моя залишилася цілою. Після цього вона перестала бути для мене подругою.

Найважчими стали 2014–2015 роки. На початку 2015-го, на тлі сильного стресу, я втратила дитину. Після цього довелося вчитися жити заново — з іншими цінностями, іншим поглядом на життя. І, як не парадоксально, саме ці зміни я вважаю важливим надбанням. Війна стала дуже жорстким, але чесним учителем — вона навчила відрізняти справді важливе від другорядного.

Приблизно з 2018 року в мене вперше з’явилося відчуття: «я вдома». Почали з’являтися нові плани, повернулися мрії, відчуття майбутнього. Виживання поступово перетворилося на життя — більш усвідомлене, глибше й справжнє.

 Карина Одновол

 - Ви розповідали, що в дитинстві мріяли про галерею, але вам колись сказали, що у вас «немає хисту до малювання». Пам’ятаєте той момент?

 - У дитинстві в мене була дуже розвинена уява. Я жила мріями — яскравими, деталізованими, майже реальними. Вони ніби самі вибудовувалися в цілі сюжети, ставали казковими виставами, де я була і глядачкою, і водночас сценаристкою.

Я пам’ятаю одну з таких фантазій особливо чітко. Я — маленька принцеса-фея, а мій обранець, звісно, принц у латах. Він дарує мені величезний скляний купол — цілий казковий світ, у якому літають яскраві метелики й світлячки. У темряві вони світяться так, що створюють власне м’яке, чарівне світло. У центрі — мій простір: мольберти з картинами, фарби, пензлі, мастихіни. І я малюю. Малюю цей світ, малюю його, малюю себе в ньому.

Мабуть, саме ці образи й підштовхнули мене попросити маму знайти для мене художній гурток. Я добре пам’ятаю той день. Мама повела мене й сестру до невеликої художньої студії неподалік дому. Нам дали завдання — змалювати гумову іграшку-гнома. Моя сестра не дуже любила малювати, але в неї вийшло. А в мене — ні. І я пам’ятаю ці слова вчителя: що в сестри є хист, а в мене — немає. Це було боляче. Дуже.

Мама тоді вирішила не водити мене до цього викладача. Але річ була не лише в ньому — у нашому районі тоді просто не було можливостей. Він тільки будувався, навіть до дитячого садка нам доводилося їздити. Про вибір гуртків, як зараз, не йшлося взагалі.

У школі я намагалася знайти себе: трохи танців, трохи рукоділля, трохи різних занять — робили квіти з тканини, випалювали малюнки по дереву. Але всі ці гуртки були далеко, у вечірній час, і зрештою доводилося обирати між ними, навчанням і звичайним дитячим ритмом життя.

І поступово той казковий купол почав ніби віддалятися. Не зник — саме почав віддалятися. Бо, попри слова дорослих, попри обставини, всередині мене залишалося відчуття: я бачу світ інакше. Я його уявляю, я його створюю. І, можливо, найважливіше — я так і не перестала мріяти.

Карина Одновол

 - Після початку повномасштабної війни ви повернулися до Києва і пережили сильне вигорання. Коли ви зрозуміли, що творчість може стати для вас точкою опори?

 - Як я вже казала, починаючи з 2018 року, у моєму житті з’явилося відчуття стабільності. Було багато роботи, велике коло спілкування, плани, мрії. Я працювала дуже багато — іноді без вихідних і відпусток. Ритм життя у Києві кардинально відрізнявся від того, до якого я звикла в Луганську.

І чесно — повірити в розмови про можливу війну у 2022 році не було ні часу, ні бажання. Здавалося, що ми це вже пережили. Черги на заправках викликали швидше роздратування або навіть іронію — але точно не відчуття реальної загрози.

23 лютого я, як завжди, була занурена в роботу — замовила великі посилки, щоб оновити матеріал для роботи. Посилки прийшли на поштомат у моєму під’їзді. Я повернулася додому дуже пізно, забрала їх і довго не могла заснути. Почала розбирати, розглядати — звичайний робочий процес, звичайний вечір. І раптом — о п’ятій ранку — вибухи. Два. Потім ще кілька.
Спочатку мозок відмовлявся це приймати. Я була виснажена, напівсонна, ніби між реальністю й сном. Хотілося повірити, що здалося. Але ні. Я взяла телефон, відкрила новини — і побачила звернення президента. Війна. Воєнний стан. У той момент усе всередині обірвалося.

Я почала дзвонити рідним. Ніхто не відповідав. Ці кілька хвилин — десять, може двадцять — тягнулися як вічність. Коли тато взяв слухавку, він ще не розумів, що відбувається. І саме я сказала йому: почалася війна.

Потім — дзвінок сестрі в Харків. Її голос я пам’ятаю досі — наляканий, напружений. Вона говорила, що вони не можуть ні виїхати, ні щось вирішити, що залишаються там.

І в той момент стало остаточно зрозуміло: це не десь далеко. Це знову — з нами. Отак для мене почалося 24 лютого.

Перші дев’ять днів ніби стерлися в один безперервний відрізок часу. Я жила від дзвінка до дзвінка. Ми були в Києві з батьками, сестра — у Харкові. І весь мій світ звузився до одного — почути голос близьких і переконатися, що вони живі. Бо в якийсь момент розумієш: усе інше — робота, плани, стабільність, звичне життя — може зникнути за одну ніч. А єдине, що має значення, — це люди, яких ти любиш. І їхній голос у слухавці.

 Карина Одновол

 - Ви казали, що творчість почалася майже випадково — з однієї картини, яку ви побачили. Що саме вас тоді зачепило?

 - Події 2014 року принесли свої втрати. З часом вони ніби затягнулися — стали схожими на загоєні рани. Десь залишився панцир, десь — шрами, які нагадували про пережите, але вже не боліли щодня.

Війна 2022 року виявилася зовсім іншою — масштабнішою, жорстокішою. Втрати стали глибшими, болючішими. Іноді навіть рідні люди опинялися по різні боки — і це було, мабуть, одним із найважчих усвідомлень.

І все ж, навіть у цьому хаосі, я продовжувала жити. Можливо, тому, що 2014 рік уже навчив мене певної внутрішньої витривалості. Я раділа весні, коханню, новим знайомствам. Ніби трималася за життя всіма можливими способами.

Але рік тому я втратила дуже близьку для себе людину. І ця втрата була іншою. Раніше, коли ставалося щось болюче, мені потрібно було говорити — ділитися, проживати це з кимось. І від цього ставало легше. Але цього разу я не хотіла нікого турбувати. Не хотіла переносити свій біль на рідних чи друзів. Я залишилася з ним наодинці.

І саме тоді випадково натрапила на об’ємну картину — не намальовану, а зліплену. Пізніше дізналася, що це інтер’єрна, скульптурна техніка. Я зробила скрін і протягом пів доби поверталася до цього зображення знову й знову — разів десять, не менше. Увечері знайшла автора, здається, у Pinterest. Коротке відео, де вона створює таку картину. І в якийсь момент я зрозуміла: хочу спробувати. Я почала шукати, з чого це роблять, і обрала найпростіше — звичайну природну глину. Замовила її. До речі, вона була зі Слов’янська — і для мене це теж мало значення, як маленька підтримка Донбасу.

Потім кілька годин шукала вдома старі полотна й фарби. Я купувала їх років вісім тому — для одного жіночого ретриту. І от під ранок я їх знайшла. Фарби здивували: частина висохла, але деякі кольори залишилися навіть запакованими.

Вранці підтвердила замовлення — і чекала на глину з якимось зовсім дитячим нетерпінням. Коли вона приїхала, я одразу почала ліпити. Взяла п’ять кілограмів — «щоб вистачило на тренування». Але тренування не знадобилося. У мене вийшло одразу.

Вже наступного дня глина була на полотні. Ще за добу переді мною стояла готова картина. І в цей момент я раптом зрозуміла щось дуже важливе.

За ці кілька днів я майже не торкалася телефону. Відповіла лише на два дзвінки — від тата і мами. За 4–5 днів мій настрій жодного разу не впав. У мене не було тих болісних думок — «що я не встигла сказати», «де могла зробити інакше».

Біль нікуди не зник. Але він перестав мене руйнувати. Вперше за довгий час я не просто відволіклася — я проживала його інакше. Через форму, через дотик, через створення. І разом із цим прийшло ще одне усвідомлення: якщо малювати в мене колись «не вийшло», то ліпити — вийшло. І, можливо, це не просто про глину. Можливо, це про те, що навіть після найглибших втрат у людині все одно залишається здатність створювати щось нове. І через це — повертатися до життя.

Робота Карини Одновол

 - Ви почали працювати з глиною, а потім почали експериментувати з різними матеріалами. Як ви шукали свій спосіб працювати? Як би ви самі описали свою техніку?

 - Десь за кілька тижнів я зрозуміла, що помилилася з матеріалом. Природна глина виявилася дуже крихкою. Моя перша картина, звісно, зламалася. Але фотографії залишилися — як нагадування про той момент, коли все тільки починалося. І, що цікаво, це мене не зупинило. Навпаки — з’явився ще більший інтерес. Я почала читати, вивчати різні матеріали: від дитячої маси для ліплення до професійних скульптурних сумішей. Звертала увагу на все, що могло б дати потрібну форму, текстуру, міцність.

Поступово в моєму колі з’явилися люди, пов’язані з будівництвом і ремонтом. Вони ділилися досвідом, підказували, радили, іноді навіть давали мені спробувати різні будівельні матеріали. І це був дуже цікавий етап — ніби пошук власної мови. Бо в якийсь момент я зрозуміла: річ вже не просто в тому, щоб «зробити картину». Річ у тім, щоб знайти спосіб передати те, що всередині. І навіть те, що перша робота не витримала часу, не стало поразкою. Це стало початком — точкою, з якої я вже не хотіла зупинятися.

Нові знайомі не лише знайомили мене з матеріалами — як будівельними, так і тими, що використовуються для скульптури, — а й давали змогу працювати з інструментами. Я пробувала різну техніку: шурупокрут, шліфувальну машину та багато іншого. Це був своєрідний етап експериментів, коли я буквально «на дотик» шукала своє. Пробувала, помилялася, знову пробувала — щоб зрештою знайти саме ті інструменти й матеріали, які відгукуються мені найбільше. І саме через цей процес поступово з’являлося розуміння: що мені близьке, з чим я хочу працювати далі і як саме хочу створювати.

Моє захоплення стрімко зростало. Я не могла провести без цього ні дня — інколи навіть години. Усе інше ніби відходило на другий план. Навіть зустрічі з друзями змінилися: замість кав’ярень — моя квартира, замість спокійних розмов — творчий хаос навколо. Кава, розмови, сміх — і поруч фарби, матеріали, інструменти, процес, який не зупиняється ні на хвилину. Я жила цим. І десь уже за три тижні, коли мене запитували, де я працюю, я без жодних вагань, із внутрішньою впевненістю відповідала: «Я — скульптор». І в цій фразі було значно більше, ніж просто нове захоплення. У ній було відчуття, що я нарешті знайшла щось своє.

Я працювала щодня. Але з часом ті знайомства, які привели мене до нових матеріалів — будівельних чи скульптурних — почали зникати. Це відбувалося якось непомітно. Люди з’являлися в моєму житті, давали потрібну пораду, ділилися досвідом або матеріалами — і так само тихо зникали. Ніби виконували свою роль — і йшли далі. І з кожним таким випадком у мене з’являлося дивне, майже дитяче відчуття: ніби це не випадковість. Ніби в потрібний момент життя просто підводило мене до потрібних людей — щоб я могла рухатися далі.

Робота Карини Одновол

 - Ви майже всього навчалися самі — навіть робити підрамники та натягувати полотна. Чому для вас було важливо пройти цей шлях самостійно?

 - Як я вже казала, у моєму житті з’являлися люди, які допомагали мені — матеріалами, порадами, досвідом. Звісно, у підсумку я навчилася сама. Але це «сама» було б неможливим без тієї інформації, яку я отримувала від усіх цих, на перший погляд, випадкових людей. Хоча насправді вони не були випадковими. На певних етапах вони ставали моїми вчителями.

Я багато експериментувала: вже розуміючи, як працює матеріал, починала додавати щось своє — змінювати склад, шукати нові рішення. І саме так, через спроби й помилки, поступово знаходила більш міцні, більш якісні варіанти.

Окрема історія — це підрамники. Тут у моєму житті з’явився ще один важливий знайомий — Юрій. Дуже добра й незвичайна людина. Саме він пояснив мені, як правильно їх робити й чому вони настільки важливі. Він не просто показав техніку — він допоміг мені зрозуміти суть. Підрамник — це не лише про завершений вигляд картини. Це про основу, про міцність, про те, що тримає всю роботу, робить її цілісною і довговічною. І, мабуть, саме в цей момент я ще глибше відчула: будь-яке мистецтво — це не тільки натхнення.

Чому я вирішила робити підрамники самостійно? Тому що натхнення не питає, коли приходити. Воно може з’явитися вночі — раптово, різко, коли ти вже бачиш майбутню роботу в деталях і хочеш одразу почати. А підрамника під рукою немає. І чекати — означає втратити цей момент. Саме тому я вирішила взяти цей процес у свої руки. Щоб не залежати від обставин, від часу, від можливості щось десь замовити чи купити.

Коли я уявляю нову картину, я одразу бачу її розмір, пропорції, об’єм. Вона вже існує в моїй уяві як готова. Але щоб перенести її в реальність, потрібна основа — підрамник, натягнутий холст. І я не хотіла, щоб між ідеєю та її втіленням була пауза. Тому я почала робити підрамники сама. Бо для мене це не просто технічний етап — це можливість не втратити той самий імпульс, з якого народжується мистецтво.

Робота Карини Одновол

 - Ви згадували, що до скульптури працювали над створенням колекції одягу і навіть мали готовий бізнес-план. Як з’явилася ця ідея і чому ви врешті вирішили зосередитися саме на скульптурі?

 - У якийсь момент життя я теж намагалася пов’язати себе з творчістю — але в іншому напрямку. Пам’ятаю, як одного разу мені захотілося легку пляжну спідницю. Ми обговорювали це з партнеркою, але вона сказала, що не зможе її зробити. І тоді я вирішила: зроблю сама. Так усе й почалося. З однієї ідеї народилася ціла невелика колекція одягу.

Спочатку це захоплювало. Процес створення моделі, вибір деталей, уявлення готового результату — усе це було справжньою творчістю. Але з часом я почала помічати інше. Моє тіло втомлювалося. Спина боліла, бо більшість часу я проводила в одному положенні. І сам процес виготовлення поступово переставав бути творчим. Так, змінювалися форми, візерунки, кольори. Але саме виконання залишалося однаковим — повторюваним, статичним, майже механічним. І в якийсь момент я зрозуміла: для мене творчість — це не тільки результат. Це ще й сам процес.

Так, у роботі часто повторюються схожі дії. Здається, ніби процес може бути однаковим. Але насправді — ні. Кожного дня я роблю щось інакше. І справа навіть не в результаті, а саме в процесі виконання. Десь потрібна більша міцність, десь — навпаки, легкість. Іноді додаються нові елементи, матеріали, деталі — і з цього народжується щось зовсім інше, те, чого ще не було. І саме в цьому для мене головне.

Карина Одновол

 - У ваших роботах часто з’являються природні матеріали — гілки, пшениця, каміння. Чому для вас важливо працювати з такими речами?

 - У моїх роботах дуже часто з’являються природні матеріали. Деревина, цвяхи, шматочки гілок чи стовбурів, кора з тріщинами, шишки або інші природні елементи. Це надзвичайно цікаві матеріали, які дають мені величезне натхнення. Що важливо для мене: я збираю їх сама й лише те, що вже природно зламане — птахами, дітьми чи вітром. Ніколи не беру щось, що було зруйноване насильно або з живого дерева.

У моїх роботах також часто з’являється натуральне каміння, перламутр, шимери, якими я декорую фінішний шар твору. А ще я використовую скломолото, уламки скла, дзеркала — все те, що створює текстуру, гру світла та форми.

Буває, йду вулицею або парком і бачу якийсь предмет, а в голові одразу народжується образ майбутнього витвору мистецтва. Так матеріал і натхнення часто зустрічаються випадково, і з цього народжуються нові роботи.

Робота Карини Одновол

 - У вас зараз є кілька великих проєктів, зокрема скульптура ворона, який розриває клітку. Як народилася ця ідея?

 - Так, у мене є один дуже великий проєкт — величезний ворон. Його довжина близько 160 сантиметрів, а ширина — приблизно 60–70. Для мене це символ Незалежної України.
Ідея з’явилася ще на другому чи третьому місяці мого творчого шляху. Але реалізація виявилася значно довшою, ніж я очікувала. Паралельно з’явилися й інші ідеї — кілька проєктів, які народилися приблизно в той самий період, що й ворон. Але поки я їх не завершила, не хочу розкривати задум. Для мене важливо, щоб вони спочатку «відбулися» у матеріалі.

Чому цей процес такий тривалий? Тому що я вчуся. І, звісно, помиляюся. Але ці помилки — не про зупинку. Вони стають частиною процесу: через них я відкриваю нові матеріали, нові техніки, нові рішення. І в якийсь момент розумію, що навіть складність і тривалість — це теж частина створення. Цей ворон — не просто робота. Це шлях.

 - Ви плануєте подарувати цього ворона реабілітаційному центру. Чому для вас важливо, щоб мистецтво мало благодійну складову?

 - Коли я закінчу цього надзвичайного птаха, я хочу передати його в реабілітаційний центр, де наші захисники проходять фізичну та психологічну реабілітацію після втрати кінцівок.

Я дуже закохана в цю роботу. Для мене це справді особливий, майже живий проєкт.

Але ще більше натхнення мені дає інше. Думка про те, що цей ворон зможе стати чимось більшим, ніж просто витвором мистецтва. Що він зможе підтримати тих, хто зараз вчиться жити за новими правилами — правилами, які жорстоко принесла війна. Вчиться жити заново. І якщо хоча б на мить цей птах зможе відгукнутися в чиємусь серці, дати відчуття сили, опори чи навіть просто тепла — значить, він створений недаремно.

 - Розкажіть, будь ласка, про картину з полем після обстрілу, яка наразі в роботі. Як працювали над нею?

 - Так, у мене є картина, яка вже завершена й зараз чекає, коли її заберуть. Вона дуже велика та важка — і їде саме до того адресата, якому я її присвятила. Ця робота має назву «Відродження. Поле після обстрілів». Вона присвячена найбільшому агрохолдингу України — Kernel.

Ідея цієї картини народилася поступово. Спочатку я створила свою першу роботу з використанням вугілля. Потім — ще одну, де використала колосся пшениці. І в якийсь момент у мене з’явилося відчуття, що ці матеріали можна поєднати — і через них передати те, що сьогодні переживає наша країна. Так з’явився задум.

За допомогою вугілля я почала створювати текстуру, схожу на вирви — сліди від обстрілів. Це не буквальне зображення, а радше відчуття — зруйнованої, пораненої землі. А колосся — це вже інший сенс. Це про життя, яке проростає, попри все. Про силу землі, яка, навіть після найжорсткіших ударів, знаходить у собі ресурс відновлюватися. І в якийсь момент я зрозуміла, що ця картина — не лише про поле. Вона про нас. Про те, як після руйнування ми вчимося знову рости, триматися, жити. І, можливо, саме в цьому її головний сенс — нагадати, що навіть після найтемнішого періоду завжди настає відродження.

Робота Карини Одновол

 - Чому саме Kernel?

 - Це підприємство і його люди пережили дуже багато. Вони втратили партнерів та активи вперше у 2014 році. На Донбасі, після повномасштабного вторгнення, цих втрат стало більше, водночас додалися прямі обстріли самого підприємства. І навіть попри це — попри прямі прильоти, попри постійну небезпеку — вони не зупинилися. Вони продовжують працювати, створюють робочі місця, підтримують армію, відновлюють виробництво. Я вважаю, що моя картина має дуже глибоке значення і десь внесе крихти гарного настрою у їхній незламний дух.

 - Деякі ваші роботи вже потрапили до дипломатичних установ. Як це сталося?

 - Хоча зараз я майже повністю занурена у свої роботи й не так часто спілкуюся, у мене є велике коло знайомих і друзів. Серед них багато тих, хто воює, хто займається волонтерством, співпрацює з благодійними організаціями та дипломатичними представництвами різних країн. Іноді моє мистецтво теж стає частиною цього світу.

На одному з благодійних заходів мою картину придбали та передали представнику посольства. І на сьогодні мої роботи вже є не в одному дипломатичному представництві. Але я не роблю на цьому акцент. Для мене це не про статус чи досягнення. Це, скоріше, про тихий, але дуже важливий діалог — коли через мистецтво можна доторкнутися до людей, незалежно від їхньої мови, країни чи позиції. І, мабуть, саме в цьому я бачу справжню цінність того, що роблю.

Робота Карини Одновол

 - Ви казали, що хочете вийти на європейський ринок. Яким ви бачите майбутнє своїх робіт?

 - Так, я дуже хочу вийти на європейський рівень, але зараз мені бракує найціннішого ресурсу — часу. Самостійно розібратися у всіх процесах, зрозуміти, як правильно будувати цей шлях, оформлювати авторські права, працювати з документами — усе це потребує занурення, якого я поки не можу собі дозволити. Я вже розумію, що мистецтво — це не лише про створення. Це ще й про структуру, про захист своїх робіт, про правильну подачу. Тому зараз я в пошуку людини або команди, яка зможе взяти на себе цю частину: допомогти організувати процес, знайти майданчики для виставок, вивести мої роботи на новий рівень. Я відчуваю, що моє мистецтво може бути цікавим за межами України. У Європі, в Америці, у Канаді — там, де сьогодні світ особливо уважно дивиться на нас. І, можливо, саме зараз — той момент, коли важливо не зупинятися. Бо я не просто хочу показати свої роботи. Я хочу, щоб через них світ відчув те, що проживаємо ми.

Робота Карини Одновол

 - Ви працюєте буквально у квартирі, де майстерня займає весь простір. Як виглядає ваш звичайний день?

 - Це, мабуть, одне з найскладніших питань — як я планую свій день. Насправді, чіткого плану зараз немає. І це багато в чому пов’язано з тим, що я поки не маю окремого приміщення для роботи. А воно мені дійсно необхідне — бо в моєму процесі є і пил, і бруд, і фарби, і запахи. Поки що моя квартира перетворилася на майстерню.

З одного боку, це зручно — я завжди поруч зі своїми ідеями. Але з іншого — це непросто. Жити та створювати в одному просторі іноді буває дуже складно. Я вірю, що все прийде вчасно. Що потрібне приміщення з’явиться саме тоді, коли я буду до цього повністю готова. А поки — мій ритм життя досить хаотичний. Буває, я можу працювати цілий день і всю ніч, настільки занурююся в процес, що забуваю навіть поїсти. А потім лягаю спати під ранок і прокидаюся вже ввечері — і саме з цього моменту починається мій «ранок».

І, звісно, творчість — це не лише про створення. Це ще й постійне прибирання. Іноді я можу прибирати по два-три рази на день, просто щоб мати можливість продовжувати працювати. І в якийсь момент я зрозуміла: окремий простір — це не просто зручність. Це необхідність. Бо творчість потребує свободи. І я точно знаю, що коли в мене з’явиться своє місце — мій процес стане ще глибшим, ще сильнішим і ще більш справжнім.

Робота Карини Одновол

 - Ви казали, що тепер ваша мрія — будинок і власна майстерня. Як ви уявляєте це місце?

 - У Луганську в мене був великий будинок із таким приміщенням. І найцікавіше — тоді я навіть не уявляла, що колись зможу використовувати його для скульптури, картин, творчості.

Тоді це був просто простір. А зараз я розумію, яким цінним він був. І тому сьогодні я не просто уявляю, що мені потрібно — я це знаю. Я вже це відчувала. Я вже це мала. І, мабуть, саме тому в мені є впевненість: якщо це було колись, значить, це буде знову. І буде ще краще, ніж я можу собі уявити. До речі, той будинок у мене з’явився завдяки батькам. Тато з нуля його будував.

І нещодавно в мене була розмова з батьком. Ми говорили телефоном, і він раптом сказав: «Мені здається, тобі вже час розширюватися. Можливо, подумати ще про одну квартиру або більше простору». Я тоді усміхнулася. Бо, з одного боку, я розумію, що він правий — я дійсно росту, і мені вже тісно в тих умовах, які є зараз. А з іншого — я відчуваю, що поки що ще не той момент. Ніби я вже на порозі змін, але ще не зробила той самий крок. І, мабуть, усе має відбутися саме тоді, коли я буду до цього готова — не тільки зовні, а й внутрішньо.

Робота Карини Одновол

 - Якщо озирнутися назад: що б ви сказали тій дівчині, якій колись у дитинстві заявили, що вона не зможе малювати?

 - Якщо озирнутися назад, я, мабуть, нічого не хотіла б сказати тому викладачу з художньої школи. Це був інший час. Інші підходи, інше виховання. Можливо, тоді просто не знали, як інакше. Зараз усе змінюється — дітям дають більше можливостей, до їхніх мрій ставляться уважніше, делікатніше.

Коли я почала займатися скульптурою, у мене не було бажання комусь щось доводити. Тому сьогодні я можу сказати лише одне — дякую за ті слова. Бо вони не стали вироком. Вони залишилися просто словами. І, можливо, саме завдяки цьому сьогодні я дивлюся на свої роботи та відкриваю себе з боку, якого раніше не знала. І це — надзвичайно цінно. Бо інколи подивитися на себе зі сторони — це теж натхнення.

Робота Карини Одновол

 - І наостанок, можливо, є щось важливе, про що я не запитала?

 - Можу сказати, що моє життя перетворилося на цікаву казку. Я завжди мріяла. Завжди вірила в казки — навіть тоді, коли життя випробовувало на міцність. Попри втрати, війну, зруйнований звичний уклад — усе це двічі ставало для мене не лише болем, а й початком чогось нового. Чогось легкого, чарівного, незвичайного. І саме це дало мені важливе розуміння. Зараз — той час, коли не можна опускати руки. Коли не можна переставати вірити й мріяти. І, головне, не можна боятися зробити крок до себе — до того, ким ти насправді хочеш бути. Так, починати з нуля страшно. Це лякає багатьох. Але, можливо, саме в цьому страху і є точка росту. Бо за поворотом, якого ми боїмося, дуже часто ховається щось значно більше — ніж просто невідомість. Іноді там починається життя, про яке ти навіть не наважувався мріяти.

Сторінка Карини Одновол