Перший комбат «Луганськ 1» Артем Вітко про створення батальйону: «Там були молоді хлопці, які зі шкільної парти прийшли захищати Батьківщину»

Артем Вітко – народний депутат України 8-го скликання, екскомандир добровольчого батальйону “Луганськ-1”. Він стояв у витоків створення підрозділу, якому цього року у травні виповнюється 10 років. Наразі він – засновник IT-компанії, у якій працює майже 40 людей.

Про події 2014 року, створення «Луганськ 1» з другої спроби, політику та створення бізнесу він розповів в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

«Я завжди міг піти від смерті. Це, мабуть, від прадіда, який воював у другу світову війну», - так почалася наша розмова з Артемом Вітком.

 - Тобто ваша сімейна військова історія починається не з тата, який теж, як і ви, був комбатом, а ще раніше – з дідуся?

 - Саме так. Дідусь був за радянський союз, але втікав тричі з концтаборів і люто ненавидів ту владу. Але, як всі радянські люди, вдіяти нічого не міг. Коли він втік з Освенциму, то дійшов до Польщі та воював за армію Крайова. А коли прийшли комуністи, каже – «Так я ж сержант Червоної армії». І відправили його в штрафбат, особисто штурмував Берлін. Про війну ніколи не розповідав. Але дуже був дуже скритний. Голився завжди наголо. Його травили собаками німці, вся голова була покусана. Ось цей військовий фарт, я так думаю, передався від нього. Це мамін тато.

 - Фарт не приводив до зухвалості?

 - Ні. Я дуже обережна людина.

До речі, батько тата закінчив Київське військове училище, служив на Кубі та воював проти американців у В’єтнамі, де йому відірвало п’ятку – він наступив на американську міну. Він був першим секретарем горкома партії у Краснодоні (Сорокине – ред.). Знав китайську мову. Він приїхав на Луганщину з Полтавщини. Моя мама народилася у Суходольську.

 - А ви народилися у Чехії?

 - Так, я народився у Чехії. Після того тато служив командиром батальйону в Азербайджані. Ми мешкали, як потім з’ясувалося, в одному військовому містечку з Арсеном Аваковим. Але ми тоді не були знайомі. У 1992 році повернувся в Україну.

 - Постійні переїзди. Це складне дитинство чи цікаве?

 - Дуже складне дитинство. У 1987 році в Азербайджані застав національні суперечки з вірменами. На власні очі бачив цей конфлікт. І це бувало страшно. Пізніше нас евакуювали десантники з Волгограда до Ростова, але мене загубила мама, її забрали саму. Я деякий час мешкав на аеродромі з солдатами. Навчився палити цигарки «Космос» та лихо лаятися. Дідусь забрав мене потім, я пішов до першого класу у Молодогвардійську наприкінці вересня. Тобто клас вже сформувався. Вчився й у групі подовженого дня. Якщо ти балувався, могли роздягнути та виставляли у вікно. Розповідав цю історію викладачці у Дубліні, вона не вірила, що так може бути.
Того часу тато мій залишився служити у Нагорному Карабаху. Тож у другому класі я вчився у Грузії. Потім у третьому класі повернувся у Молодогвардійськ. Далі тата перевели працювати у військкомат, я повчився у Білокуракиному, Свердловську. Тож був постійно новеньким. А це означало кожного разу відстоювати своє місце під сонцем. Проте у мене завжди було прізвисько «Депутат» за комунікабельність та вміння дійти згоди. Тільки потім тата перевели до Кремінної. Там у 2003 році він вийшов на пенсію, а я тоді вже навчався у Харківському військовому університеті.

Артем Вітко

 - Хотілося продовжити військову династію?

 - Мені не хотілося. Я мріяв стати лікарем. Але татова улюблена фраза була – «Я краще спатиму спокійно, ніж братиму гроші». Тож родина не жила заможно, а здобути вищу освіту було легше саме з військового фаху. Тоді військових не сприймали, був недобір, брали майже всіх. І вчили приблизно так само. За роки навчання я двічі стріляв з автомата та разів 5 - з пістолета. Отака історія військової освіти.

Потім мене відправили служити до Яворова на Львівщині, у 24 бригаду, був командиром взводу. Згодом перевівся у 79-ту бригаду у Миколаєві. Підрозділ, де я служив, скорочували. Я собі місця не знайшов. І приїхав до Луганська, вступив до Аграрного університету на перепідготовку. Згодом я почав працювати у Державному земельному агентстві у Луганську, пройшов конкурс.

 - І як тоді ви опинилися при створенні «Луганськ 1»?

 - Я завжди цікавився політикою. У ті часи я спілкувався з Іриною Верігіною, яка тоді була головою обласного осередку «Батьківщини». Потім почався Луганський майдан. Активно брати участь не міг, бо могли й звільнити з роботи за таке. Одного разу мені подзвонила пані Ірина та сказала, що створюється луганський штаб «Руху опору» Юлії Тимошенко. За участі обласного ГУМВС почало формуватися три добровольчі роти — «Тимур», «Стаханов» і «Луганськ».. У квітні їх створили.
Людей насправді було небагато, хоча звітувалося інакше. Наприклад, у «Луганську» – до 8 людей, у «Тимурі» було до 20 людей, у «Стаханові» - 3 людини. А по документах – 300 людей. Не було не посвідчень, не повноважень. І ми тренувалися відбивати будівлю ОДА.

Коли вже захопили СБУ, почалося також захоплення військових частин, у сепаратистів вже була зброя. І всіх нас відправили у Щастя. На той момент залишилося до 20-25 людей. Там ми мали пройти тижневий збір. І після нам мали дати посвідчення. Але на місці виявилося, що нас не чекали, а від захопленого СБУ вже виїхала група за нами. Я запропонував зійти за цивільних, але мене не підтримали. І ось ми йдемо, а за нами всілякі місцеві з прокльонами. Почалися сутички. Ми показали паспорти, всіх випустили. Окрім Тимура Юлдашева - відомого спортсмена, громадського активіста. Він був медійним тоді, йому було складніше. Коли приїхали антимайдановці, його забрали до будівлі СБУ. У полоні він провів 35 діб, а у серпні 2014-го загинув від кулі снайпера під Савур-Могилою.

З наших людей ще запізнився один хлопець, його теж забрали. Після цього мій командир так званий подзвонив та каже – «Я біжу лісом, телефон вимикаю». І більше я його не чув. Я приїхав додому. За кілька днів подзвонила пані Ірина, потім Антон Геращенко та повідомили, що треба формувати батальйон. А на ділі залишився один я. Всіх, кого міг, продзвонив. І знайшов ще одну людину. Підрозділ «Луганськ 1» був з 2 людей, ми їхали через Щастя і приїхали у Рубіжне, потім у Харків. Частина «Тимуру» прибула до Дніпра, нам теж сказали приїхати. Туди ми дісталися 3 травня, зустрівся з тодішнім очільником Дніпропетровської ОДА Ігорем Коломойським. Після я очолив батальйон «Луганськ 1». Тоді він називався – рота «Луганськ 1» при ГУМВС України у Дніпропетровській області. Сформовану у Луганську роту розформували.

Потім у Дніпрі я зустрівся з залишками «Тимуру». Вони збиралися вступати у «Дніпро 1». Але там був конфлікт. Частина повернулася до Луганська. До речі, деяких дуже жорстоко вбили там. На місці 14 людей було, нас троє. Почали шукати ще людей. 8 травня офіційно вважається датою створення батальйону. Почалося його формування. Це було в лісі у Дніпрі. Також формувалися батальйони «Артемівськ» та «Шахтарськ». У кожного свій поверх був. Форми немає. Зброю давали МВС, а забезпечували всім іншим ОВА. Врешті-решт з’явилася форма, якість – просто жах.

65-67 людей сформувалося. Пів роти. Треба було терміново набирати людей. Контингент теж різний був. Почали з’ясовувати – а в одного паспорта немає. Зате є довідка про звільнення з тюрми. Проте він був шалено дисциплінований. Був ще один. Тричі сидів за вбивство. До того ще наркоман. Проте він на зоні увірував і став протестантом. Однак періодично зривався. Розрізав палітурку Біблії та закинув туди таблетки. Але з іншого боку там були молоді хлопці, які зі шкільної парти прийшли захищати Батьківщину. Їх було багато. Ще вчора - танцюристи, музиканти. Кожна доля – своя історія. Був, наприклад, репер. Позивний «Тімати». Весь у татуюваннях. Досі служить, у мого брата Андрія. Брат теж служив у «Луганськ 1», до речі.
Особовий склад пройшов кількаденні навчання. Ну, подивилися, що таке автомат. Був хлопець років 18, «Танцор». Потім у боях під Щастям з’ясувалося, що з автомата він жодного разу не стріляв. Тож якість війська – самі розумієте. Дали 12 РПГ, 160 пострілів до РПГ. Всі снаряди були кумулятивними.

І ось ми поїхали до Сватового. Там вже був Анатолій Науменко, він тоді був начальником обласного ГУМВС. Довелося трохи гасити конфлікт – бо люди не хотіли сприймати колишнього луганського міліціонера. Там для нас знайшли ферму, курятник. На бетоні були спальники. Наступного дня нас відправили на крайній блокпост, до речі, 24 бригади, де я колись служив. Нас кидають за нього. Приїжджаємо туди, я розумію, що у мене люди, які автомата не бачили нормально, а там бої. Нас ставлять перед ЗСУ, а такого не мало бути. Це було у Кремінній. А я ж звідти. У мене там батьки. «Референдуми» якраз там вже пройшли. Половина міліції незрозуміло за кого. Я заходив в адміністрацію у балаклаві, щоб не впізнали. Перший бій – у дитячому оздоровчому комплексі «Мєчта». Коли я був дитиною, там мешкало моє перше кохання. Відчуття – не передати.

«Луганськ 1»

За тиждень подзвонив Науменко, каже – я вас загубив. Нас забрали у Сватово. І там почалося повноцінне навчання, формування справжнього батальйону.

Потім були звільнення Рубіжного, Сєвєродонецька. Важкі були бої за Лисичанськ. Туди заходили з нині Героєм України, генерал-майором Олександром Радієвським, ми гарно спілкувалися. У Лисичанську він загинув, на жаль.

Вже після цього додалися у Сватовому ще міліціонери зі Стаханова (Кадіївки - ред.) на чолі з колишнім очільником Стаханівського РОВД Олександром Селіверстовим, він служить у ЗСУ зараз. Дуже гарна людина.

Також, коли формувалися, прибула частина колишніх «Соколу» та «Беркуту». Науменко тоді представив їх. Одного з них призначили командиром роти. Хлопці з Майдану не одразу сприйняли колишнього «беркутівця», звісно. Проте все вирішили, у всьому розібралися. Почали формувати одну роту, яку застосовували безпосередньо у бойових діях. Це якраз і була рота цього колишнього «беркутівця».

«Луганськ 1»

Пригадую, якраз туди приїхав хлопець з Майдану, зараз служить у 17-й танковій бригаді. Коли поповнення приходило, я особисто зі всіма знайомився. Вишукував людей, питаю про нього. Каже – «Я Буцефал». Який Буцефал? Це ж кінь Олександра Македонського. Він каже – «Ха-ха, Володька мене звати». Сам з Київщини. А він писати не вміє. Ну, нічого, армія всіх приймає.

 - Які задачі перед вами стояли?

 - Основні задачі – звільнення Луганщини від терористів. До того ж, місцеві гарно розуміються на місцевості – і це плюс.

 «Луганськ 1»

 - Ставлення місцевого населення було доброзичливим чи не дуже?

 - Коли я прибув у Кремінну, голова райради – сепаратист, начальник міліції – незрозуміло, мешканці – частково. Цікава історія згадалася. «Тіматі» намалював на броні тевтонські хрести. Ми під’їжджаємо до гуртожитку, двері відкриваються. «Ви не місцеві?», – питає бабка. «Та чого, місцеві». «И русский язык знаете?» «Да». «А что, во Львове учили? Или вы откуда?» «Из Кременной, ребята из Луганской области». Вона каже – «Виходь, це наші».

Спочатку сприймали з осторогою. Але буквально за місяць ситуація налагодилася.

 - Більшість у батальйоні була з нашої області?

 - Десь 80% з Луганської області.

 - Як ви можете пояснити той факт, що у проросійському оточенні вдалося зберегти великий прошарок української молоді, яка й наразі захищає Україну?

 - Можливо, цьому сприяло те, що у роки Незалежності була більш-менш українська пропаганда, а молодь якраз формувалася. Ось чоловік хоче себе сформувати як дорослий. І робить щось всупереч. Вони народилися в Україні, навчалися в українській школі. Це фактор допоміг висмикнути молодь з лап любові до сепаратизму.

 - Що було найстрашнішим у тому періоді?

 - На війні страшно скрізь. Звільнення Лисичанська – жахливі події. І бої біля Попасної. Дали бронетехніку, приїхали зі Сватового на Кремінну, остання машина зламалася на перехресті, там поворот на Краноріченське. Подзвонили Науменку. Прислав за нами автобус.

Був бій біля Новотошківки, біля Сокольників, там річка, її форсували окупанти. Ми їм дали трохи відсічі. Я прибув для уточнення задачі. У нас спільна операція з НГУ. Ми приїхали на поворот, там колона техніки в десантників. Купа її. І ми на білому автобусі «Мерседес». Десантники кажуть – білий? Ну, який є. У мене рація «Моторола», у них радянська. Коннекту немає. Ми висунулись, позиції не підготовлені. Луплять з артилерії. У нас немає засобів вогневого ураження. Бо ми підпорядковуємося МВС.

Тут в рацію десантник каже, що до нас пробивається Валентина на білому фольксвагені. А чого їде ? А борщ везе. Вона очолювала кухню. Тут бой іде нереальний, ми між ними, тут Валентина. Ну, що ж - поїли борщу все ж таки.

 - Під Лисичанськом у вас було поранення?

 - Так, поранення, контузія. Дається взнаки досі.

 - А що за історія, що батальйон оголосив до розшуку прибічника терористів, актора Михайла Пореченкова?

 - Це мій колишній кумир. Ми виховувалися в іншій парадигмі. Думали, що ворог – то німці. А він приїхав і стріляв по захисниках Донецького аеропорту.

 - Відомо, що кадрові російські військові воюють в Україні не з 2022 року, а ще з 2014 року. Ви бачили це на власні очі. Розкажіть про це.

 - Ми прибули у Лутугине, мали евакуювати документацію з райвідділку. Але тоді частина військ відступала наших. На одному з напрямків притягнули БМП. Там були таблиці, журнали російських військових. Тоді використовувалися діючі підрозділи рф. Бо силами сепаратистів такі наступи створити було неможливо. До того ж у нас в полоні був росіянин.

Під Хрящеватим була теж історія. Я там прописаний, до речі. Коли ми туди зайшли, треба було оцінити, скільки сил потрібно було для розгортання блокпоста. А на ділі – паніка, майже котел. Росіяни випалювали все «Смерчами». Вже було очевидно, що бій ведуть кадрові військові.

 - Це там ви попрощалися з дружиною?

 - Коли ми там сильно огризалися, прийшли перемовники з того боку й попередили, що нам кінець, якщо не припинимо. Підтягнули «піони». Я написав дружині, а зв’язку майже не було, щоб вона, якщо що, вийшла заміж потім. Ці відчуття й досі зі мною. Дісталося мені потім від неї.

 - До якого часу ви очолювали «Луганськ 1»?

 - З травня по листопад 2014 року. Потім замість мене був Костянтин Скліфус, потім Сергій Губанов, потім Олександр Твердохліб. А зараз «Луганськ 1» ім. Губанова знаходиться у складі ГУМВС України у Луганській області, але людей там немає. І є полк «Луганськ» у складі «Лють».

 - Ваше рішення піти у політику підтримали побратими?

 - Прийшов до хлопців, мене частина з них підтримала. Тоді вони стикалися з величезною кількістю питань, ті ж посвідчення УБД. Проте були й ті, хто не сприйняв. Командир – то ж не друг. Це більше про дисципліну. Коли ти командуєш, всім подобатися не можеш. Приймати рішення – це складно. Особливо, коли за цим стоять життя.

 Артем Вітко.Фото zorya.poltava.ua

 - Ви розповіли про досвід створення батальйону, у складі якого були також колишні ув’язнені. Законопроєктом про мобілізацію пропонувалося також дозволити таким людям, за їхньою добровільною згодою, боронити державу. Ваша думка з цього приводу?

 - Якщо брати натівську класифікацію та правильну вибудову управління, то всі дії мають бути направлені на те, щоб піхотинець в окопі відчував себе комфортніше. Якщо казати про утворення формувань з колишніх ув’язнених, як у країни-агресорки, то з точки зору військового управління – це неправильно. Якщо інтегрувати цих людей у бойові підрозділи – то це жах. Якщо казати про людей, які, наприклад, за дтп відбувають покарання у поселеннях, – одна історія, якщо за «професіоналів» - зовсім інша. Місця позбавлення волі – не місця перевиховання. Це жахливі місця, це людина набирається гіршого. Думаю, що це - не дуже гарна ідея.

 - У вас була історія, коли ви у Страсбурзі перед початком сесії ПАРЄ разом з Дмитром Ліньком облили символічною українською «кров'ю» головного комуніста росії Зюганова. Розкажіть про це.

 - Так, цікаво, що довелося двічі купувати презервативи, томатну пасту, яйця. Продавчиня дивно дивилася на нас. Ми розливали це як символ української крові. А французька поліція дуже толерантна, до речі.

 Зюганов. Фото Дмитра Лінька 

 - Наразі ви поза політикою?

 - У мене IT-компанія. Я ще доктор економічних наук, викладав у КНУ Шевченка фінансовий моніторинг, закінчив бізнес-школу у Дубліні. З 2019 року займаюся IT та рекламою. Компанія знаходиться в Україні, є офіс у Варшаві та у Словакії.

Читайте також: Ексзаступник комбата «Луганськ 1» Сергій Кисленських: "Хочеться підняти прапор над Луганськом, Кадіївкою, Сєвєродонецьком"