“Працювати та зберігати добрі спогади”: історія переселенки з Лисичанська Ніни Бондар

Ніна Бондар півтора десятка років пропрацювала в Лисичанському міському краєзнавчому музеї. Прийшла туди дев’ятнадцятирічною дівчиною та пройшла шлях до директорки закладу. Обіймала цю посаду до початку 2022 року. Повномасштабне вторгнення принесло їй чимало випробувань: видача гуманітарної допомоги землякам, обстріли, евакуація. Зараз жінка з родиною мешкає у Дніпрі та працює у шелтері переселенців Луганщини.

Своєю історією вона поділилися з “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — Пані Ніна, яким для вас був початок повномасштабного вторгнення?

 — Перша така думка була про те, що це ненадовго, що все ж таки ми пересидимо трошки вдома, і якось так вирішиться це, і не буде війни, як вона є наразі. Але ж проходить день, два, три, тиждень, і нічого не вирішується. Сучасність вона така, що багато людей нічого не відкладають, тобто не накопичують вдома якісь продукти харчування, не накопичують якусь хімію. Для чого, якщо все є в магазинах? Але ж з першого дня в тому районі, де ми проживали, все зачинилося. Купити майже нічого вже було неможливо, тому що район складний, і стали бомбити дуже сусіднє місто Сєвєродонецьк. Все те, що було, дуже швидко закінчилось. Коли я ходила по своєму району, то я дуже багато бачила людей, таких вже похилого віку, які мені казали: а як же ми тепер будемо? Їхати ми не можемо, бо транспорту свого нема, а маршрутки не ходять. І я стала думати, що ж робити на той момент, бо це було дуже складно для всіх нас. У мене автівки також не було, ні в моїй родині, ні в найближчих родичів, ні в кого, але було багато знайомих. Це був дуже великий плюс, що було багато знайомих за мою кар'єру. Я почала всім телефонувати, говорити, що район вже ледь не голодує. У центрі вже почали видавати гуманітарну допомогу, на районі ГТВ також. А ось у Пролетарську нічого не було.

Пусті магазини

Я домовилася зі своїм сусідом, у якого була автівка, і поїхали ми в центр міста домовлятися про хоч якусь гуманітарну допомогу. Як це було? У мене була знайома, яка працювала керівницею на хлібозаводі, я з нею домовилася, що буду збирати замовлення на хліб, збирати гроші. Буде під'їжджати автівка з хлібом, я відразу відвантажую весь хліб, віддаю гроші, а самі вже ми розбираємося з тим хлібом. Ось так ми домовилися і люди допомагали мені швиденько викласти весь хліб на якусь велику ряднину, на ковдру. І потім ми роздавали вже на районі цей хліб, звісно, що за кошти, але хоч так, вже було налагоджено. Потім ставало все складніше з цим, тому що борошно закінчувалося. Я згадала про те, що ми дуже в Лисичанську полюбляли бахмутський хліб, а в Бахмуті ще було спокійно. Просто в інтернеті я знайшла номер телефона однієї жіночки, яка працювала на бахмутському хлібзаводі бухгалтером. Я з нею домовилась, і нам привозили вже бахмутський хліб. Це було справжнє щастя.

Хліб у підвалі

Потім ми розпочали вже возити продукти харчування з центрального пункту видачі гуманітарної допомоги, що розташовувався у центрі Лисичанська. Їх було дуже мало. Для того населення, що проживало у Пролетарську на цей час, не вистачало катастрофічно. Але знаєте, важко пояснити людям, що ми привезли лише один багажник харчів, а люди потребують їх дуже багато. Потім почали вже вдосконалювати нашу систему видачі, почали вести списки, журнали: хто отримував, хто не отримував. Щоб всім вистачало, щоб нікого не образити. Все це робилось дуже швидко.

Гуманітарка

Коли довелося поїхати, я свій гуманітарний пункт залишила на іншу людину. Там ще залишалася моя мати, і другий гуманітарний пункт в тому же Пролетарську я залишила на неї. До того, як знищили клуб, вона працювала там до останнього дня. І саме в процесі видачі гуманітарної допомоги було влучення в той клуб. Коли я про це дізналася, я подивилася на годинник — знала, що в цей час ми завжди видавали “гуманітарку”. І там моя мати видає цю допомогу. Просто було нереально пережити ті важкі часи. Але є якась вища сила, якісь янголи. Мою мати просто накрило сейфом. І все те, що полетіло, впало зверху, а вона була накрита сейфом. Її потім витягували через вікно та врятували. Загинули там люди молоді, вони мріяли одружитися, як тільки закінчиться це все. Вони саме там зустрілися, хоча були з одного району. І отак в один день від одного обстрілу загинули.

 Ніна Бондар. Фото Олександр Буряк

 —  Як ви виїхали з Луганщини?

 —  На той час мої двоє дітей сиділи цілодобово, можна сказати, у підвалі. Цілодобово, бо було страшно вийти, постійне “гупання”. І коли ти сам їдеш у центр міста за продуктами, постійно думаєш, як там твої діти, бо дуже небезпечний район і багато “прильотів” було. Навіть там, де ми видавали гуманітарну допомогу, під час обстрілу вилетіли всі вікна, нас оглушило. Молодша донька перестала взагалі спати, постійно кричала, постійно плакала. Не через ті вибухи, а знаєте, бракувало повітря. Тут вже весна на вулиці, треба ходити гуляти. Вони не звикли. Діти у мене такі, що постійно ми ходили по парках, постійно активне життя, а тут в підвалі. І вже почалися проблеми з електрикою, зі всім. Вже було не до того, щоб думати про інших, треба було все ж таки подумати про своїх дітей.

Життя у підвалі

І так, всім підвалом, де ми жили, це 17 осіб, ми вирішили, що всі разом будемо в один день виїжджати. Нікого не залишимо. У нас ускладнювалось ще тим, що у нас були й малі діти, моїй молодшій було три роки на той момент. Ще одна дівчинка трьох років у нас була, один чоловік у нас був паралізований повністю на один бік: і рука, і нога в нього не працювали, ну тобто така собі була у нас категорія людей зі складнощами. Ми виїжджали 1 квітня. Домовились з поліцейськими, щоб нас забрали на автівці. Речей майже не взяли із собою, аби всім влізти. Приїхали ми на загальну евакуацію. Але ж авто не подавалося. Чекали ми в той день на ті автівки, мені здається, цілу вічність, але насправді це було години три. Людей було дуже багато. Я не знаю, хто як це рахував, але казали, що близько 1200 осіб на той день вирішили виїжджати з міста. А подали чотири автобуси. Ось можна собі уявити, як ми їхали в тих автобусах і як ми добиралися до станції.

Евакуація

Привезли нас на залізничну станцію в Донецькій області, там ми пересіли в дизель до Слов'янська. Там на нас чекав дизель. У Слов’янську вирішили зупинитися на ніч, бо дуже втомилися. Напівпаралізованого чоловіка довелось нести, в нього не було крісла колісного. Нас на ніч прихистила місцева родина: люди саме на один день повернулись до Слов’янська по речі. Дуже гарно нас прийняли.

Дім, де родину прихистили у Слов'янську 

Зранку ми сіли на електричку до Дніпра. Але наш шлях був перерваний, тому що в Лозовій, коли ми були на залізничній станції, був великий вибух, дуже великий вибух. І нам навіть не було куди подітися, ми просто стояли на станції. Нічого не передвіщало такої біди. І мої діти кричали, що було краще в підвалі, навіщо я їх кудись повезла. Тому що в підвалі вони не бачили цих вибухів прямо перед собою. І не бачили, як летять ці уламки. А Лозову ми отак запам'ятаємо на все життя, коли ми стоїмо просто на вулиці й нам нема куди подітися, і до вокзалу не пускають, бо кажуть, що б'ють саме по вокзалу. Отак на вулиці ми перечекали, ми думали, що ніколи вже ми не будемо рухатися далі, бо була пошкоджена одна колія, як нам пояснили. І поки там щось лагодили, відновлювали рух потягів, ми чекали ще декілька годин. І все ж таки надвечір, ближче вже до дев'ятої години, ми дісталися до Дніпра.

Комендантська година. Куди йти — невідомо, вже руки опускалися. Але зрештою знайшли, де переночувати. Хоч була вже й весна, але в будинку ніхто не жив зиму, було дуже холодно. Були ліжка, але не було жодної ковдри. Дуже холодно було. Я це також запам'ятаю на все життя. Але добра сусідка принесла нам каструлю з супом. Я буду згадувати імена цих людей, мабуть, все своє життя — цієї жінки та родини, яка нам допомогла у Слов’янську. Це, правда, була дуже велика допомога на той час для нас.

 Ніна Бондар

 — Чим ви займаєтесь у Дніпрі?

  — Спочатку звернулась до колег-музейників. В Історичному музеї Дніпра на той час видавали гуманітарну допомогу. Треба було перебирати ці макарони, борошно. Спершу цим займались. Згодом ми сконтактували з Ганною Рясною, з якою спілкувались ще в Лисичанську. Я вже знала, що вона знаходиться в Дніпрі та має на меті створити шелтер переселенців для тих, хто виїжджає саме з Луганщини. Вона мені запропонувала працювати у ньому. Я погодилась одразу. Думаю, я ж звикла допомагати людям, і начебто в мене щось виходить. Було дуже складно в тому плані, що ми взяли таку будівлю, яка була закинута. Дуже все було захаращено. Не було видно ані доріжок, ані тропинок, нічого. Все було чорне, чорні стіни, дуже тік дах. На підлозі була вода. Тобто у нас було дуже багато роботи. Для того, щоб когось розмістити в цій будівлі, треба було попрацювати. Нічого, як-то кажуть. Ми впорались. Почистили все, наскільки змогли. Знайшли перші там ліжка. І саме з тими людьми, які приїхали до нас першими, ми стали покращувати шелтер. Спочатку зробили один поверх, потім другий і третій. Силами волонтерів ми зробили дах. І на сьогодні у цілому крилі - перший, другий, третій поверх - у нас проживають переселенці.

Шелтер

Я трошечки відчувала, що потрібно людям. Коли кому якась увага потрібна. Коли з ким просто поговорити. Коли кому допомогти. Коли кому щось сказати. Просто посидіти, бо у людей різні ситуації. І вони ж один одного майже не знали, хоча, можна сказати, з одного міста були. І треба було чи поплакати, чи виговоритися, чи ще щось. І ми запрошували дуже багато психологів, соціальних працівників. І допомагали. Просто допомагали, вислуховували. А ще я завжди казала, і сама так роблю, і людям кажу: треба працювати. Трудотерапія. Коли ти працюєш, ти забуваєш про всі свої біди, хоча б на якийсь момент.

Зустрічали ми за ці два роки дуже багато різних ситуацій, коли люди хотіли покінчити зі своїм життям, бо не знали, як жити далі. Я розуміла їхній біль: люди не знали, куди їхати, що робити, у них не було грошей чи рідних. І, хоча спершу жити в шелтері можна було кілька днів, ми іноді закривали очі на ці правила та дозволяли людям залишатися, скільки їм потрібно.

І зараз дуже складно. Всі мріють про те, що колись настане мир, можна буде поїхати додому. Хоча насправді багато в кого тих домівок й немає. Наприклад, у нас був вибух поряд з домом, поїхав дах, тік він дуже: як на вулиці, так було й вдома. Вся підлога була у воді, пліснява, грибок. Але ж все ж таки хтось там підлатав, щось підробив, і заселилися туди люди. Жили то ті, то інші. Чесно кажучи, я вже думаю тільки про те, аби не чіпали фотографії. Це найцінніше, що не можна відновити. Щоб колись я мала змогу їх забрати. А все інше вже немає значення.

 Шелтер

 — Чи відомо, що наразі відбувається з музеєм?

  — Коли розпочалася війна, я в музеї не працювала. За законодавством України, треба було оновлювати своє директорство, подаватися на контрактну основу. На початку 2022 року обрали директором іншу людину. І, на жаль, та людина новенька, яка майже не працювала в музеї, я думаю, що вона не “хворіла”, не “боліла” тим музеєм, як боліла ним я. Коли це все розпочалося, експонати не були сховані, не було нічого вивезено. Нічого не робилося для того, щоб зберегти все те, що назбирано було роками. Багато хто з музейних співробітників залишався ще в музеї, бо там гарний підвал. Але їм потрібна була вказівка, щоб щось робити. Без вказівки ніхто нічого не робив. Коли один музейний науковець, мій дуже добрий знайомий з Києва, дізнавався, йому казали неправду про те, що експонати знімають, експонати прибирають, експонати описують. А коли ми заглядали у вікна, бо музей був зачинений, бачили, що вся експозиція знаходилася на своїх місцях, нічого не прибиралося, нічого не робилося для того, щоб зберегти музейну експозицію. Але потім, коли вже всі музейні співробітники виїхали, цей науковець декілька разів приїжджав до музею, щоб хоча б якусь колекцію зберегти. І йому вдалося з четвертої спроби невелику кількість експонатів вивезти на безпечну територію України. Це мене тішить, але ж сам музей горів, була велика пожежа, що там залишилося, я не знаю. По фотографіях я бачу, що зовнішня частина дуже погано виглядає, що там задимлене все. Двері були відчинені: бери, що хочеш, якщо тобі треба. Я думаю, із цінного нічого не залишилось в музеї. І це великий біль.

 — На вашу думку, яким би міг бути музей, присвячений переселенцям? Які б могли там бути експонати?

  — Багато кому важко згадувати все те, що їм довелося пережити. І якщо виставляти ті речі, які їм про це нагадують, люди починають плакати, у них депресія і так далі. Але ж згодом, я думаю, спогади про те, як це відбувалося, обов’язково треба буде зберігати. Я навіть сьогодні ретельно зберігаю ту суконьку моєї молодшої дитини, яка в неї там була, хоча вона їй вже замала. Але, я думаю, я буду зберігати її тепер все життя, бо ця суконька з дому. Хоча б її одну, найкращу, ту, яка була у нас така святкова. Щоб щось добре згадувати. Ось у садочку вона виступала в цій сукні. Я її обов'язково збережу.

Афелія у цій сукні

Я думаю, що треба щось добре зберігати. І показувати, що в нас вдома було добре життя. І ми хочемо про нього згадувати з любов'ю, щоб цю любов зберегти, щоб там не було.

Відео: Олександр Буряк