“Це буде місто молодих душею людей”. Сергій П’ятниця про повернення до Сєвєродонецька

Громадський активіст і співзасновник Кризового медіацентру «Сіверський Донець» Сергій П'ятниця вже понад два роки живе у Дніпрі. За час повномасштабного вторгнення довелось і займатися гуманітарною допомогою, і відновлювати роботу команди, яка виявилась розкиданою країною. Зараз працює над різними проєктами, серед яких і спільний з BBC Media Action, а також вірить — до улюбленого міста він обов’язково повернеться.

Про все це у розмові з "Сєвєродонецьк онлайн". 

 — Пане Сергію, 24 лютого 2022 року ніколи не забуде жоден українець. Яким був цей день для вас та як розгорталися події після цієї “точки неповернення”?

 — Ще з вечора 23 лютого знайомі нас попереджали, що зранку щось буде, що треба їхати. Ми вирішили, що зранку визначимося. Але заздалегідь зібрали речі, документи, я повністю заправив машину. Зранку вже почалось вторгнення, обстрілювали аеропорти.

Я тоді ще пожартував: а що, Сєвєродонецький аеропорт їм не аеропорт? І тут прилетіло в наш аеропорт. Тобто все ж аеропорт (сміється — ред.). Прийняли важке рішення - виїжджати! Дружина з сином збирали речі, я пішов за машиною. Дружина сказала: я не знаю, що робити, але я дуже хочу прийняти ванну. І це було якесь таке мудре рішення, тому що потім у Дніпрі ванну змогли прийняти десь за рік. Душ був, звісно, милися, але саме ванну прийняти не було можливості.

У мене ще є дві доньки, дві онучки. Одна донька з зятем була, їхали двома машинами. З нами ще кіт та дві собаки. Старше покоління наше відмовилося виїжджати: це батько дружини, моя тітка та брат дружини. Ми збиралися їхати в Хмельницький до родичів. Доїхали до Дніпра й в нас стала “барахлити” машина. Їхати далі було ризиковано, ми залишились у Дніпрі. Чесно кажучи, і великого бажання їхати далі не було. Як я себе почував? Було повне нерозуміння, що тут відбувається.

Фото Олександр Буряк

Перший тиждень минув сумбурно, а потім якось заспокоїлися і вирішили, що треба щось робити. Тим більше, що до нас почали звертатися донори, колеги, партнери з попередньої громадської діяльності та залучати нас до якихось заходів. Нідерландці до нас звернулися і сказали, що у них є 100 продуктових наборів, але вони не хотіли передавати через великі фонди. Спитали, чи могли б ми передати переселенцям саме з Луганщини, щоб їх підтримати. Зробили в Дніпрі таку перевалочну базу. Хтось своїм родичам, які служать, щось передавав. Були й замовлення, наприклад, мастило на машину. Висилали звідусіль на Дніпро. Ми збирали це й потім відправляли, ще була можливість відправляти на Сєвєродонецьк. Ліки на 10 тисяч доларів закупили, нам донори допомогти. Ми знайшли компанію, яка торгує ліками.

Ліки

Крім того, по шелтерах допомога теж в цю суму входила. Там потрібні були і матраци, і одяг, і взуття, пательні, каструльки та багато чого іншого. І потрошку ми повернулися до діяльності як громадська організація. Вся наша команда виїжджала окремо. Ми зв’язалися, хто де, хтось на заході Україні, хтось був в Києві, хтось на Хмельниччині. І знов почали працювати. Для нас було важливо зберегти діяльність нашого ресурсу, нашої громадської організації, нашого порталу, нашої команди взагалі. Потім потихеньку з'явилися якісь конкурси грантів, в яких ми брали участь і вигравали. Ця діяльність, по-перше, дала нам можливість вийти з того стану, який у нас був перший тиждень. І ми відчути, що від нас є користь, що ми допомагаємо людям.

Допомога

 — Чим займаєтесь зараз, які є проєкти?

 — У нас діяльність була різноманітна, а стала ще більш різноманітна. Єдине, що - ми не збираємо гроші. Спочатку нам пропонували для армії, для ВПО збирати гроші. Саме збори організовувати, вивчати потреби. Але ми бачимо, що цим займаються інші, і дуже успішно. Якщо нам хтось щось подібне пропонує, знаючи нашу репутацію, ми кажемо, що ми не збираємо, але можемо рекомендувати, куди звернутися. Хто збирає, наприклад, на дрони, на якийсь автомобіль. Це ті люди, про яких ми точно знаємо, що ці гроші підуть на гарну справу. Зараз так, ми продовжуємо працювати. Є дуже великий проєкт, який реалізує ГС ”Луганська асоціація організацій осіб з інвалідністю”. Раніше ми допомагали реабілітаційним центрам, які є на Дніпропетровщині та в Сумській області. Там, де наших хлопців і дівчат поранених лікують, допомагають реабілітуватися. На сьогодні цей проєкт завершений, туди було поставлено дуже багато дійсно корисного та потрібного обладнання. А на сьогодні з цією організацією ми, завдяки швейцарським партнерам, допомагаємо мешканцям прифронтової зони в Донецькій та Харківській областях. Це відновлення та утеплення будинків, грошова, юридична та психологічна допомога.

Зараз трошки похизуюсь, у нас є проєкт з BBC Media Action. Для нас цінно, що така відома організація нас підтримує, вже перший транш нам прийшов. Один з членів нашої команди зараз знаходиться за кордоном. Підкреслюю — легально. Він постійно буває на різних заходах, роздає наші візитки, знайомиться з різними людьми. Так познайомився і з представниками ВВС. Проєкт спрямований на боротьбу з дезінформацією та фейками. Наші партнери зацікавлені у медійниках зі Сходу України, безпосередньо з Луганщини, які розуміють цю нашу луганську ментальність. Які в контексті тих подій, які були і до 2014-го, і після 2014-го, і після 2022-го року. Ми довго з ними в онлайн-режимі вели перемовини, вони оцінювали нас, і начебто оцінили так, що ми можемо це зробити. І ось на рік у нас проєкт з BBC Media Action, там новинні матеріали та матеріали ексклюзивні. Саме в медійній складовій є ще донори, які просто підтримують. Вони нам допомагають хоч частково придбати необхідне обладнання. Те, яке в нас було в Сєвєродонецьку, звісно, ми не вивезли. Не те, що повністю, але майже не вивезли.

Робота КМЦ

До речі, що цікаво, той будинок, в якому знаходилась наша організація, наш медіацентр, вигорів повністю. Крім кризового медіацентру. На першому поверсі була бібліотека, вона просто повністю вигоріла. Кризовий медіацентр не згорів. Ймовірно, розграбували, але стіни цілі.

КМЦ

Ми дуже вдячні тим, хто нам допомагає. Інколи ми знаходимо донорів, інколи нас знаходять. І завдяки цьому ми змогли відкрити ще один медіаресурс, точніше, відновити.

 — Коли ви востаннє були в Сєвєродонецьку?

 — Це було 1 квітня 2022 року. Я приїхав забрати наше “старше покоління”. Вони у нас всі троє зі слабким здоров’ям, самим їм важко пересуватися. Знайшлися люди, які готові були надати машину, бензин, запаску, акумулятор для того, щоб вивезти їхню машину. Потрібен був водій. Я погодився бути водієм, але за умови, що вивезу на цій машині своїх близьких. Обстановка в місті була дуже напружена, обстріли постійно. Пробув у Сєвєродонецьку чотири години. Забрав родичів, проїхався по квартирах знайомих, які просили забрати речі. Періодично перекривали дорогу там, де щось “прилітало”. Мені треба було в районі міськраді забрати ноутбук і документи — було перекрито, тому що пів години тому там був обстріл. Ту машину, яку я забирав, також трохи побило уламками, тому що був обстріл, поки я забирав родичів.

Людей на вулицях було мало. Коли я забирав рідних з підвалу, інші, хто з ними там сидів, просили також забрати і їх. На жаль, місця в машині не було. Внутрішній стан…Весь час в мене був там підвищений пульс. Інколи було чутно постріли з автоматичної зброї. Можливо, то були ворожі ДРГ.

 Робота

 — Яку, на перший погляд, незвичайну річ забрали з Сєвєродонецька?

  — У мене є ось така невеличка мисочка. Коли ми виїжджали, я її кинув у сумку, тому що, по-перше, у неї є своя історія. Якщо не помиляюсь, набір таких мисочок подарували моїм батькам на весілля. Можливо, пізніше, можу щось плутати, але це мисочка моїх батьків. Коли я був ще дитиною, у батьків була дача, і ми їздили на дачу, а в цій мисці варили кашу. Тобто вона все дитинство зі мною пройшла, ця мисочка. А потім, коли батьків я вже поховав, її я забрав додому, теж нею користувався. Я люблю рибалити, з цією мисочкою їздив на риболовлю, щось тут замішувати, приготувати їжу. Вона по життю зі мною завжди. Коли виїжджали, така думка була, що невідомо, куди їдемо, як їдемо, як доїдемо та чи доїдемо. Тому, знову ж, як рибалка, я розумів, що, можливо, доведеться готувати щось у полі. Тобто потрібен посуд не порцеляновий, а потрібен саме такий похідний. Я цю мисочку забрав з собою, і ось досі вона нам нагадує про Сєвєродонецьк. Ми нею майже не користуємося, але вона, скажемо так, на почесному місці.

 — Чи плануєте повертатися в Сєвєродонецьк після деокупації?

 — Я оптиміст. Ми повернемось. Ми обов'язково повернемось. Ми повернемось не в те місто, яке було. Того міста вже немає. Його не було вже першого квітня. Зараз там ще гірша ситуація. Ми повернемось на те місце, де було наше місто, скажімо так. І ми на цьому місці зробимо новий Сєвєродонецьк. Як би це не звучало, можливо, некоректно, але ця війна дала нам шанс оновитися. Самим оновитися, оновити наше місто, оновити наші місця перебування, наші місця, де ми будемо жити. У мене квартири були “хрущовки”. Звісно, що сенсу відновлювати “хрущовки” немає, тому буде будуватися нове житло. Буде створюватися нова інфраструктура, сучасна, зручна, інноваційна. Щось зовсім інше. Це буде місто молоді. “Старі” там теж будуть жити (сміється — ред.). Я старий, я там планую жити. Тобто це будуть молоді душею люди. Скоріше за все, не буде такого містоутворюючого підприємства, як «Азот». Ми наразі намагаємось брати активну участь у розробці стратегії відновлення. Ми навчаємось завдяки донорам, які організовують таке навчання, вивчаємо практики іноземні. Навчання основам відбудови, відновлення, діалогу. Нам ще з тими, хто там залишився, треба буде будувати діалог. І для цього треба щось робити вже зараз.

Фото Олександр Буряк

Перед контрнаступом ЗСУ у 2022-му я вірив, що він буде успішний, і ми щонайменше наблизимося до нашого міста. Але не так сталося, як бажалося. Коли це буде, звісно, я не знаю, але буде обов’язково. росія ослаблена, вона вже просить перемовин, але продовжує “наїжджати” — це типова поведінка “гопника”. Завдяки нашим партнерам з США та Європи, ЗСУ отримують дуже гарну допомогу і озброєнням, і навчанням. Та й просто люди, і ми в тому числі, і наша родина в міру сил та можливостей допомагаємо нашим друзям-волонтерам у закритті найбільш болючих потреб військових. Ми підемо вперед. І підемо так швидко, що всі здивуються. Я в цьому впевнений.

Відео: Олександр Буряк