Як стоматологиня з Сєвєродонецька заснувала у столиці клініку та зібрала команду однодумців

Олена Паталаха – стоматологиня з Сєвєродонецька. У рідному місті жінка відкрила власну клініку, що надавала ліцензовані послуги з різних напрямків: стоматологія, косметологія, акушерство, гінекологія, масаж, медичні манікюр та педикюр, УЗД-діагностику. Паралельно пані Олена працювала завкафедри стоматології у Луганському державному медичному університеті, переміщеному у Рубіжне.

Олена Паталаха розповіла «Сєвєродонецьк онлайн» про життя та роботу до повномасштабного вторгнення, відкриття сучасної клініки у столиці, команду однодумців, дала рекомендації стосовно догляду за ротовою порожниною та озвучила нерозповсюджені помилки.

 - Пані Олено, розкажіть, про вашу стоматологічну діяльність, зокрема про клініку в Сєвєродонецьку

 - Я починала свою діяльність зі звичайної поліклініки, росла потрошку як лікарка, було багато пацієнтів. Працюючи вже в одній з приватних клінік, я вирішила, що маю змогу щось зробити своє. Разом з чоловіком ми вирішили створити свою власну клініку, з нуля. Купили приміщення на першому поверсі однієї з центральних вулиць міста, назву весь час ми веземо з собою «Естетик-Центр». Лікарі працювали досить стало. У нас були акушерство та гінекологія, косметологія, стоматологія, УЗД-діагностика, масаж, медичні манікюр і педикюр. Все ліцензоване. У нас була відкрита навіть хірургія, робили невеличкі операції з видалення новоутворень, віддавали на гістологію. У нас був прилад радіохвильової хірургії "Сургітрон". Ним користувалися і стоматологи, і гінекологи. Жили абсолютно так, як всі люди, точно не гірше ніж за кордоном. У мене майже завжди були дві роботи. У 2015 році в Рубіжне перемістився державний медичний університет після військових дій в Луганську, і я стала завкафедри стоматології. У 2019 році я захистила дисертацію і вже офіційно відповідала усім вимогам до цієї посади. У клініку ми запрошували й студентів, оскільки багато чого могли показати їм, навіть дати щось спробувати зробити, звісно що під контролем лікарів. "Естетик" був базою практики для них, їм там подобалося.

 - Скільки людей на той момент налічувала ваша команда?

 - У нас було близько 32 спеціалісти. Це і лікарі, і менеджер, і адміністратори.

 Олена Паталаха

 - Бачила, вдома ваша клініка надавала безкоштовні послуги військовослужбовцям після 2014 року.

 - Так. Війна для нас почалася у 2014 році й не завершилася дотепер. Знаєте, я ніколи не ставлюся зверхньо до людей, які не усвідомлюють цього, хоча мені здається, що вони до нас, до переміщених осіб, трошки зверхньо ставляться. У нас місто було окуповане, це дуже важко. Коли на центральній площі висів триколор, ми називали його ганчіркою. У 2014 році на центральній вулиці, буквально перед нашою клінікою, була мирна хода й тоді просто невідомі спалили український прапор. Ми з чоловіком пили каву, виходячи з кав’ярні, побачили молодиків, яких називали тітушками, у спортивній формі, такі стрижені, навіть не знаю, де їх взяли. Вони вийшли з автобуса й між собою перемовлялися, куди йти. Ці люди били наших містян, які були на цій мирній акції «Сєвєродонецьк – це Україна»... У нас була найбільша «Слобожанська полька», на всю Площу Перемоги, найбільший прапор, який розтягували вулицями. Іноді думаю, чи були такі події, до прикладу, в Івано-Франківську, в Ужгороді? Ні, не було. Чи більше там патріотів? Не факт... Люди не розуміють, що йде війна усюди. Ми працювали, не чекали війну точно, не принесли її в Україну.

Хлопці, які нас звільняли, зайшли у місто зранку. У цей день ми ночували у клініці, розклали диванчики, сподівалися, що туди не прилетить нічого, було дуже гучно... Які ж вони були усі гарні, ми хотіли вискочити на вулицю і просто усіх обійняти, але розуміли, що вони виконують свою справу, зачистку. Чисті, поголені, найкращі. Ми їх дуже сильно чекали. Вони дуже обережно нас звільнили, потім ми зустріли усіх цих солдатів на центральній площі, вітали їх з квітами, жінки приносили навіть прикраси для дівчат цих хлопців. Потім було Дебальцеве, коли виходили, все, що було вдома, ми виносили військовим, щоб вони зігрілися, перевдяглися, поїли... Багато чого було, і, звісно що ми їх лікували безкоштовно.

 - Скажіть, як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

 - Як завжди працювали. Ми читали новини. Одні говорили, що війна точно буде, другі казали, що все це нісенітниця, бо у наших така оборона, такі лінії, окопи, все зроблено так, що вони не пройдуть. Але чомусь пройшли... З першого дня як почалося вторгнення було гучно, я поїхала у Рубіжне на кафедру, мені здалося, що якщо я кімнати гарно позакриваю ключами, документи покладу в сейф, то нічого не станеться. Сталося: і без вікон, і без даху ця частина поліклініки була... Спробувала заправитися, бо були дуже великі черги на заправках. Забрала лікарку та її родичку з Рубіжного та поїхали до мене додому. У їхній будинок потім прилетіло, все було зруйновано. Вони були у нас вдома. Нам здавалося, що все буде так, як у 2014 році, швиденько, обережно нас звільнять, наші хлопці мужні й сильні прийдуть і все буде круто. Але не так сталося, як гадалося. Ми досиділи до 5 березня, але морально це було неможливо. Бомбардування були кожного дня. Ми знали, скільки в цьому «Граді» снарядів, рахували, коли вони закінчаться. Це дуже страшно, на рівні самозбереження це нереально пережити... Нам розповідали знайомі, що у Рубіжному, яке вже на той момент окупували, знущалися з дівчат. Навіть не хочу це повторювати, коли дитина залишається жива, а в неї усі внутрішні органи розпороті, це просто жах... Після цього ми сіли, подумали, що будемо збиратися. Нічого ми так і не зібрали, поїхали до Дніпра, і думали, що десь по дорозі нам скажуть, що все добре, можна повертатися, бо все звільнили. Я майже нічого з собою не брала, якусь білизну на декілька днів, у чому була, в тому і поїхала, бажання якось наряджатися не було, абсолютно. Документи склала завчасно на всякий випадок і взяла з собою. А чоловік залишався в Сєвєродонецьку, десь наприкінці квітня він виїхав. Просто було неможливо. Прилітало поруч. Він не чекав, коли ті зайдуть у місто, виїхав завчасно. Чоловік зовсім перестав спілкуватися російською мовою, як може, як вміє, говорить виключно українською. Якщо я ще можу, то він не переходить зовсім на російську, це принципово. Їхали ми довго. Спочатку переночували у друзів в Дніпрі. Потім попрямували до моїх батьків в Ужгород через Умань, Хмельницький, майже 5 діб. Всі траси були завантажені настільки, що їхали десь 30-40 км на годину.

Олена Паталаха

 - Пані Олено, як повернулися після чергового стресу до діяльності?

 - За нашим стресом хтось би спостерігав з науковців, дуже цікаво його переносять люди. Когось він знищує повністю в плані психоемоційного стану, хтось дуже важко це сприймає. Я думаю, у мене теж є якийсь варіант стресу – я дуже багато працюю, завантажую себе настільки, щоб просто впасти та не думати ні про що. Сказати, що я раніше мало працювала, ні, я завжди так працювала. Просто я знаю, що за мною діти, і я не можу інакше. Я не припиняла займатися своєю діяльністю. Ми випустили студентів 2022 року, наш університет перемістився до Рівного. Навіть, коли я їхала ці 5 діб, зателефонувала знайомим і вони мені знайшли роботу. Буквально через 2-3 дні після того, як приїхала до батьків в Ужгород, почала працювати. На нас, на переміщених осіб, іноді заглядаються як на тварин в зоопарку, мовляв, як так можна. У кожного внутрішні ресурси різні, хтось може здолати свої певні психологічні моменти. Для себе я просто не бачу якихось інших варіантів. Я подала одразу резюме в університети Ужгорода та Києва. Київ відповів швидше, я вдячна, мене прийняли дуже гарно, я мала співбесіду з ректором, розповіла, що вмію, надала відповідні документи. І мене взяли буквально з першого вересня на роботу.

 - Чи відомо, в якому стані зараз ваші будинок та клініка в Сєвєродонецьку?

 - Я плакала, коли побачила свій будинок зі супутників, він був вже без даху... Прилетів снаряд, згорів другий поверх, там, де спальні були. У клініку також прилетіло. Будинок, в якому вона знаходиться, повністю згорів, не думаю, що його будуть відновлювати. Але клініка внизу, на першому поверсі, він зберігся. Без вікон, без дверей, але стоїть, не згорів.

 - Пані Олено, розкажіть, про відкриття клініки у Києві.

 - Коли почала працювати в київському університеті, не припиняла їздити в Ужгород доліковувати своїх пацієнтів. Робила це кожні два тижні, у п’ятницю та суботу. Постійно так неможливо. Загалом я так проїздила понад рік. Сказати, що це нелегко, це нічого не сказати. Я розуміла, що мені треба щось робити своє. Колись я проїжджала повз великий проспект і побачила будівлю, яку багато років будували, гарна так, підсвічується. Побачила, що здають в оренду, зателефонувала та домовилися, ціна не космічна.

У нас є те, що не міряється гривнями або кілограмами, це досвід, освіта, професіоналізм. Ми знаємо як краще зробити, як витратити мінімум сил, бо все проходили вже багато разів.
Дизайн клініки повністю власноруч робила моя донька, вона тоді вчилася на четвертому курсі архітектурного. Вперше працювала з виконробом, це важко, щось знала, з приводу чогось консультувалася, я не вмішувалася, тільки сплачувала все, що потрібно.

Колектив

 - Читала, що ви мали намір отримати грант на власну справу, однак вам відмовили.

 - Написали, що не дали грант через неблагополучну кредитну історію. Я цим питанням зайнялася, виявилося, що, коли виїжджала з Сєвєродонецька, я десь не доплатила 60 гривень, не знаю за що. У мене ніколи не було прострочення по кредитах. Я одразу сплатила. Але хоч би хтось сказав, у мене особистий менеджер був у «ПриватБанку», але щось пішло не так, не помітили це. Кредит не дали, але я ще раз буду пробувати, коли закінчимо іспити зі студентами. Грантів дуже багато й цим потрібно займатися, бо є сенс. Люди отримують і я зможу.

 - Бачила, що у вас команда наразі складається виключно з переселенців.

 - Так, зокрема й сєвєродончан. Нам дуже класно один з одним. Ми не пояснюємо, ми розуміємо один одного, без слів. Радіємо разом, коли гарні новини, до прикладу, звільнили шматок Серебрянського лісу й ми щасливі та задоволені, що ближче трохи до нашого міста. Разом нам дуже комфортно, я дівчат підтримую, вони мене.

Ми відкриті, переселенцям до нас можна заходити й влаштовуватися на роботу, якщо є досвід, бажання та любов до спеціальності.

Колектив

 - Розкажіть, які послуги наразі надає ваша клініка?

 - Ортопедична, терапевтична стоматологія, хірургія і моя улюблена ортодонтія (елайнери, брекети, знімні та незнімні апарати, протезування тощо). Я цим живу, мені це страшенно подобається. Ми дуже плідно співпрацюємо зі страховими компаніями. З нами багато наших пацієнтів, які лікувалися у нас у Сєвєродонецьку.

Колектив

 - Київ – велике місто, скажіть, як боретеся з конкуренцією?

 - Не повірите, конкуренція – це гарно, це штука, яка надає нам поштовх, дає змогу ставати краще. І ця конкуренція не тільки серед лікарів, а й фірм, які надають нам професійні освітні послуги, підвищення професійної майстерності та кваліфікації. Вони одна поперед одної дають нам курси, майстер-класи. Ми розповідаємо про це студентам, сучасні технології це важливо.
Крім того, у кожного лікаря є свої пацієнти, я ніколи не заберу в когось пацієнтів. Якщо людина звикла, їй подобається, то вона буде ходити до того спеціаліста, який підходить, який задовольняє усі потреби, з яким не боляче.

Олена Паталаха

 - Тобто лікар – це про довіру та комфорт?

 - Так, це про довіру, це про змогу розв'язувати певні питання пацієнта. Коли людина звертається, і якщо ми зможемо це вирішити, я впевнена, що вона порадить нас. У нас дуже багато пацієнтів-друзів, певно 70%, щиро, вони знають, що можуть звернутися до нас у будь-який час, принаймні написати, ми завжди відповімо, поставимося максимально адекватно до потреб. Зараз за системою НСЗУ, якщо до лікаря йдуть багато пацієнтів, то у нього має бути та заробітна плата вище, бо він заслуговує на це, він навчався, працював багато, знає якісь новітні технології, як запропонувати послуги й безпосередньо вилікувати хворобу, а не затягнути у хронічний стан, і це важливо. Швиденько невеликими коштами, не призначаючи нереальні космічні препарати, які нічого не дають, а обрати так, щоб пацієнт зміг пролікуватися.

Тобто тут не стільки про бізнес. Стоматологія чому виходить за межі державної, бо їй краще у приватному секторі. Дуже багато розхідників і матеріалів, які не завжди державна стоматологія може собі дозволити. Я починала з державної, тому нікого не хочу ображати, я дуже поважаю систему державних стоматологічних поліклінік, але приватні трошки більше можуть собі дозволити.

Колектив

 - Що має бути в арсеналі засобів для ефективного догляду за ротовою порожниною вдома?

 - Перше, це професійна зубна паста. Це догляд, як і догляд за шкірою, за слизовою будь-яких інтимних ділянок, за шлунково-кишковим трактом. І має вона призначатися професіоналом. В Україні багато регіонів з різним вмістом мікроелементів. До прикладу, у Полтавській області дуже велика місткість фтору у воді, і формується захворювання, при якому аж ніяк не можна додатково призначати пасту «Тотал» або пасту з фтором, це заборонено, але це має сказати лікар. В Ужгороді навпаки фтору нуль, тому мешканці Закарпатської області без зубів вже в 30 років, якщо їм ніхто нічого не порадить. Тому це корегується призначенням певних професійних паст.

Щітка. Якщо узагальнено, вона має бути середньої жорсткості, але, якщо пацієнт з брекетами, у нього повинно бути ще дві щітки мінімум.

Ополіскувачі різні. Спиртові чи ні. Бажано, щоб хоча б раз лікар подивився засоби. До стоматолога треба ходити раз на пів року. Це норма. Раз на пів року можна робити чистку, і, зазвичай під час неї лікар дає рекомендації.

Іригатор – дуже класна штука, хоча не обов’язкова. Він дуже гарно чистить, вимиває всі залишки.

 - Щодо цукерок та жуйок з ксилітолом, що скажете?

 - Жуйками користуємося годину після їжі (якщо немає до цього протипоказань) не більше, бо шлунково-кишковий тракт запускається з ротової порожнини. Якщо ми щось поклали туди, він вже ввімкнувся.

З погляду правильного харчування, цукерки ми не маємо їсти. Але, якщо таке стається, вони ж смачні, потрібно почистити зубчики, тим самим нейтралізувати вплив цукру. У нас в роті живуть мікроорганізми та вони доїдають те, що залишаємо ми між зубів, на зубах, в щілиночках, ямочках. Вони розмножуються там.

Олена Паталаха

 - Які найбільш розповсюджені помилки у догляді за ротовою порожниною?

 - Перше, це нехтування принципами гігієни – чистимо зуби двічі на день після їжі. Якщо вранці неприємно снідати з брудними зубами, треба почистити або сполоснути ротову порожнину. Після їжі обов’язково, не одразу, почистити зуби. Коли ми їмо десь, якщо є можливість, треба почистити зуби, якщо ні – сполоснути водичкою. Також можна використовувати гумку, але, знову ж таки, не понад годину після їжі.

Ще однією з помилок є неправильне користування ниткою. Вона падає на ясна і знищує ці трикутнички, які знаходяться між зубами.

Користування пастами мас-медіа, які просувають великою рекламою, до прикладу, «Тотал». Річ у тім, що, коли у пасті є і кальцій, і фтор, вони утворюють нерозчинний осад кальцій фтор два, він не дає ніякої користі абсолютно.

Треба чергувати: спочатку використовуємо пасту з кальцієм, потім закріплюємо поверхню емалі пастою з фтором. Фтор закриває і фіксує все, що знаходиться всередині емалі: кальцій, фосфор.

 - Яке ваше ставлення до відбілювання зубів?

 - Я, скажемо так, адекватно ставлюся до відбілювання зубів. Перш за все, під час процедури забираються усі харчові барвники, які затримуються в зубах. Не тільки штучні, а й натуральні. Якщо ми подивимося емаль у збільшеному вигляді, в ній дуже багато ямочок, щілиночок. Тому, використовуючи професійне відбілювання, лікар обережно наносить певний розчин, який відбілює поверхню емалі. Деяким пацієнтам така процедура протипоказана, коли емаль тонка та дуже чутлива. Обов’язково зубки мають бути пролікованими, лікар не робитиме відбілювання, якщо у пацієнта є каріозні порожнини. Якщо лікар зробив все правильно, все одно може зберігатися чутливість декілька днів. Ефект після відбілювання зберігається довго, якщо пацієнт надалі дотримується «білої» дієти, не їсть якусь пігментовану їжу. Лікар радить спеціальні гелі та захисні пасти після відбілювання, які треба використовувати.

 Олена Паталаха

 - Які емоції, окрім страху, вам доводиться бачити у себе в кабінеті?

 - Емоцій дуже багато. Коли ми зустрічаємося з пацієнтами, яких давно не бачили, це така радість. Це величезна радість, що є лікар, з яким ти спілкуєшся давно й він тебе розуміє. Ти думав, що втратив його, але ось він тут, поруч, у цьому місті.

Здивування, до прикладу, людина боялася, а потім така: «А що все? Правда все? Покажіть, що ви мені видалили?». Тобто людина навіть не очікувала.

Коли робимо реставрацію, пацієнт дивиться на результат і каже, що ніколи таких гарних зубів не було. Звісно, що після протезування зазвичай також радісні моменти, коли пацієнт дуже довго сподівався, збирав кошти, хвилювався, обирав довго лікаря. І коли він отримує зубчики, він дуже щасливий. Коли знімаємо брекети, пацієнти в усі вітрини магазинів, вікна машин усміхаються, я ж бачу, як вони виходять. Так смішно зі сторони спостерігати. Я бачу щасливих людей. Такі ж емоції, коли встановлюємо брекети, людина дуже часто мріє про них. Це позиціонує людину, що вона займається своїм здоров’ям. Брекетів не потрібно соромитися, тому що це круто, це сучасні технології.

Фото з архіву героїні